преса

Автор: Жанна Куява
Видання: SUMNO?, Інтернет-видання та мережа блоґів

Спізнитися на десять літ

Спізнитися на десять літ, але прибути вчасно: про роман Світлани Поваляєвої «Замість крові»
http://sumno.com/article/spiznytysya-na-desyat-lit-ale-prybuty-vchasno-pro-/

Одна з найпопулярніших сучасних письменниць Світлана Поваляєва видала у світ цей роман ще 2007-го. Однак, до моїх рук він утрапив лише нещодавно, тому й почувалася боязко: вважала, спізнилася я з прочитанням, певно, минуло те, про що йдеться у творі. Але, прочитавши, дійшла висновку, що хоч авторка і розповідає про 90-ті роки, але таке враження, наче все відбувається тут і тепер.

Сама Світлана Поваляєва каже про свою книжку, мовляв, «Замість крові» можна сприймати як історичну правду на тему «як Поваляєва вчилася писати». Це для неї – «кохана дитина, плоть і кров, божевільне життя, знайомі і друзі, котрі по-своєму були легендарними у київський неформальній тусівці і варті того, аби хтось про них згадав незлим тихим». Авторка зауважує, що «більшості з них вже нема серед живих», але вона «точно» знає, що «вони прагнули популярності, вони хотіли бути почутими і побаченими, їм подобалося привертати до себе увагу».

Отож, це книжкапро …субкультуру хіпі.

Мені, як дитині села, вельми цікаво читалося про дивовижне столичне юнацтво, чиє життя було геть відмінним від мого, томного й одноманітного. Мені видавалися дивними і водночас привабливими герої роману, їх «поганяла», котрі, як виявилося, «не вибирають, як ім’я при народженні» (Дред, Джанніс, Моррісон, Джим, Саша-ДДТ, Мерилін, Обломіст, Крокодил, Роні, Пропелер, Свєта-Грінпіс та багатьом інших), приголомшувала і водночас хвилювала їх чудернацька і малозрозуміла поведінка, обурювала й одночасно зворушувала манера спілкування, спантеличував і разом з тим захоплював стиль їхнього життя. Себто, це було нове для мене, а отже – цікаве.

Але, крім цього, то роман про …кохання.

Справжнє. Невгамовно шпарке. Дивовижне. Таке, що або не має кінця, або кінець настає у найбільш неочікуваний момент. І вже немає продовження. Як і хепі-енду. Бо тоді це кохання не було б таким: неймовірно шпарким і дивовижним.

А ще це роман про …наркотики, куріння, випивку й обезбашені подорожі автостопом. Протягом роману молоді волелюбні студенти тусуються в улюблених київських закапелках, забігайлівках, п’ють вино, курять, «ширяються» і подорожують до Криму й назад. Вони шукають оригінальності, небуденності, втіхи і свободи у житті, себто «падали у прірву історії, безтямно оргазмуючи від передозу внутрішньою і зовнішньою свободою. Свободою від культу Батьків і Вчителів».

Однак, хіба буває таке, аби зграя чорних ворон прийняла білих?

Чи не тому: «час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо і непомітно…»

Такі живуть хоч по-своєму, проте, на узбіччі.

«Ми так нічого нікому й не довели стосовно Вибору, – каже авторка від імені головного героя, що побував навіть у київській «дурці». – Хіба що обрали власне життя».

Шукаючи справжню свободу, молодь часто знаходить самотність. А ще – наркотики. А вони не милують. Як і жорстока реальність…

Але для мене особисто цей роман – про …Любов. Велику. Не награну, щиру й очевидну.

Передусім, – про Любов авторки до українського слова. Адже, попри частий сленг і навіть нецензурнщину, океан її шалено-бурхливого, невпинного мовного потоку захоплював і хутко відносив у свої бездонні, багатогранні, коштовні глибини. Мова Світлани Поваляєвої поетична, чуттєва, сповнена по-скрупульозному точних образів, детальних, яскравих і щемних описів, небайдужих роздумів, припущень, невдоволень, натяків, висновків і недомовок.

По-друге, то історія про Любов авторки до Міста свого народження, Києва. Аж відчуваєш, як болить їй його безкінечне перевтілення, перетворення, руйнування, «оновлення» та «осучаснення». Годі не відзначити уже на п’ятій сторінці рядків: «Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка, – неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбаба проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу – хвробливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішаних на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт і мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною платиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець – лупою облицювання й шрукатурки з кічових декорацій».

А нині хіба не так? Риторичне запитання, правда ж?

«Тепер дбайливі добрі дяді зробили у моєму домі зробили у моєму домі такий пиздатий ремонт, що хочеться тікати звідси якнайшвидше та якнайдалі», - зізнається авторка.

І врешті це роман про Любов авторки до своїх героїв і, як не дивно, героїв – до життя, друзів і людей у цілому. Бо й нині, згодна з героєм роману, який каже, «я досі зустрічаю Раст, Майків, Дредів, Джонів, Лисів, Джа, Денів…» І обіцяє: «повірте, піпл: вам буде тепло й затишно у моїй пам’яті, останньому вашому притулку…» Хоча й «не знаходить місця у сучасному світі…»

У Світлани Поваляєвої я повчилася Любові.

І дізналася, що роблять із людьми наркотики. Аби ніколи не захотілося їх вживати:)

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій