преса

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Видання: Дзеркало тижня, газета

Сергій ЛОБОДА, «Відлуння»

http://www.dt.ua/newspaper/articles/78253#article
№11, 25 Березень 2011

Поки десь там, у політичних верхах вирішують, чи був голод в Україні 1932—1933 років геноцидом українського народу, на тему Голодомору продовжують писатися твори. Не перевидаватися і не перекладатися з чужих мов, якими тодішні європейські аташе в Україні писали своїм урядам про жахіття, що коїлися в УРСР, а саме створюватися — тут і тепер, у нібито заможному суспільстві так само «європейського» зразка. Тож заради того, «щоб пам’ятали», невеличке, але містке «Відлуння» Сергія Лободи цілком доречно оформлене репродукціями тогочасних агітаційних плакатів, з яких селянинові радять змінити «куркульський» хліб на хліб «соціалістичний». Яким саме чином це відбувалося, докладно розповідається в цій гіркій повістині обсягом з новелу, але з набагато більшою енергетикою відчаю. «Згідно з директивою від 7 серпня 1932 року уряд Радянського Союзу...» — зачитували з папірця, увірвавшись уночі до хати на чолі з молоденьким міліціонером, і все відбувалося зі згаданою вище «агітаційною» точністю до навпаки: «соціалістичні» селяни, які давно вже здали всі «продуктові запаси», раптом ставали тими самими «куркулями» з плаката. При цьому навіщось застрелювали батька родини, а вчителька героя твору з неоковирним іменем забирала останню жменю «куркульського» харчу. «Тринадцятирічний Микола назавжди запам’ятав цю картину: Галина Леопольдівна, що повзає на колінах по їхній хаті, збираючи зерно, і ще живий батько, який хрипить в агонії».

Агонію українського села Сергій Лобода описав скупими фарбами, або, як зазвичай кажуть, «кров’ю серця», і з хронологічною точністю, яку нині дехто схильний називати історичною прискіпливістю, і яка у змалюванні сталінських репресій межує з диявольською метафізикою. Так, «Микола ніколи не чув, щоб хто-небудь говорив „забрали в міліцію“ або «посадили у в’язницю». Це називалося потрапити «туди» і вимовлялося тільки пошепки». Принаймні дві школярки, котрі, за сюжетом твору, вже у нашому сьогоденні збирають для райкомівської анкети спогади вцілілих очевидців Голодомору, не надто вірять у казки про національну трагедію. Пекельне «туди» не асоціюється у них ні з чим, а недоречне анкетування викликає нудьгу. Адже питати доводиться про: а) чи багато вмирало людей? б) від чого вмирали? «Ну, може, і вмирали. Тільки не вірю я у все це, — каже одна з них, розпитавши 80-річного Миколу Шкарупило, який підлітком пережив страшну зиму 1932—1933 року. — Слухай його більше, старого маразматика. Зараз акція про голодомор іде, ось вони і намагаються все страшніше подати. А я вважаю, та й тато так каже, бомжували просто тоді, як і зараз, працювати не хотіли, ось і не було що жерти їм». Може, саме для таких «татусів» і написана ця книжка про двох дівчаток? Ну, і про старого Миколу, який завдяки їм нарешті знайшов того міліціонера, який убив його батька…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій