преса

Автор: Тетяна Винник
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Юрій Завгородній:

Юрій Завгородній: «Для мене переклад є водночас і роботою, і задоволенням…»
http://litakcent.com/2011/01/26/jurij-zavhorodnij-dlja-mene-pereklad-je-vodnochas-i-robotoju-i-zadovolennjam%E2%80%A6.html
24.01.2011

Юрій Завгородній — поет, прозаїк, перекладач, лауреат літературних премій імені П. Тичини, В. Сосюри, О. Гончара, міжнародної премії ім. Кошелівця. Відзначений Латвійською республікою за особистий вклад у народну дипломатію (2000) та за перекладацьку діяльність (1008). Твори Ю.Завгороднього друкувалися в Бельгії, Білорусії, Латвії, Литві, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Словаччині, Франції. Перекладає з латиської, білоруської, польської та словацької мов.

— Пане Юрію, переклад – титанічна праця. І навіть не кожному знавцеві мови ця робота під силу, адже неточним перекладом можна спаплюжити зарубіжного класика. Що для Вас означає переклад?
— Я не став би порівнювати свою перекладацьку діяльність із титанічною працею, бо ж займався нею залюбки. Для мене протягом десятків років це було гарним відпочинком від основної роботи на будівельних майданчиках чи в кріслі міністерського чиновника. І я ніколи не перекладав на замовлення чи за угодою з видавництвом, коли є узгоджені терміни, яких не можна порушити незважаючи на те, вдається переклад чи ні. А щодо неточного перекладу, то ним можна спаплюжити не лише класика, а будь-кого. До слова, я не надто схильний поділяти поетів на «хрестоматійних класиків» і «молодих». Скільки юних поетів пішло з життя зарано, залишаючи у доробку такі творіння, що значно переважають грубезні томи олавріячених старців. Неадекватне відтворення своєю мовою іншомовного твору може статися з різних причин, коли не допомагає й досконале знання мов. Згадаю побіжно хоч би кілька: знавець мов не має поетичного чуття, а перекладає вірші; перекладач не досить обізнаний з історією та культурою народу, із чиєї мови перекладає; «ляпи» трапляються також від незнання особливостей побуту чи діялектизмів тощо. Я не торкаюся теми заробітчанства відвертих халтурників. Для мене переклад є водночас і роботою, і задоволенням, особливо тоді, коли вдається знайти у своїй мові не лише відповідні слова, вислови, ідіоми, прислів’я, а й відтворити мелодику чужої мови своєю – насамперед це стосується перекладів поезії.

— Пам’ятаєте свій перший поетичний переклад? Що вдавалося найважче?
— Чи навряд зможу пригадати. Я виростав і закінчив семирічку в російській глибинці, в «дєрєвєнькє», що загубилася між лісів і боліт. Забав там не було ніяких окрім читання, я мене з дитинства привчали батьки ще й до вивчення різних мов. Ніщо так не допомагає у вивчені якоїсь мови, як читання віршів уголос. От, я і намагався відтворювати вірш із якоїсь мови своєю, аби він зазвучав так само природньо. Відтоді нічого не збереглося, лишилися тільки відчуття радощів пошуку. А найважчим при перекладі я вважаю намагання повністю зберегти своєю мовою специфіку чужої, щоб читачеві було зрозуміло, що він ознайомлюється з іншою культурою, але водночас не порушувати правил своєї.

— Особливості перекладу: чи є у Вас свої правила, якими Ви користуєтеся перекладаючи поезію і прозу?
— З перекладом поезії мені легше – особливих правил не встановлював, бо я сам добираю вірші для перекладу, а коли не вдається знайти відповідних слів для адекватного відтворення якогось вірша, то я його відкладаю вбік, беру іншого. Часто читаю комусь вголос ориґінал і переклад, запитуючи, чи вони подібні за звучанням. З прозою значно складніше – там не можна відкласти не лише якоїсь сторінки, а й одного речення. Саме тому я зрідка брався за переклад прози. При перекладі прозового твору треба не лише увійти на одну емоційну хвилю з автором, але й добре знати, про саме йдеться. Я з великим задоволенням колись зробив для видавництва «Кальварія» переклад есеїстичного роману про життя і творчість латиського композитора Раймондса Паулса. Відомий поет і громадській діяч Латвії Яніс Петерс не лише створив надзвичайно поетичне полотно про непересічну людину, а й заглиблювався до історії культури латишів, до витоків світового джазу, насичуючи оповідку специфічною термінологією. Мені довелося звертатися і до музичної енциклопедії, і до фахівців з музикознавства. Вочевидь, перекладаючи, припустимо, повість про пригоди золотошукачів на американській Крайній Півночі, ой, як треба багато знати про ті події, про деталі побуту, про своєрідні кодекси честі чи безчестя того часу, а не механічно відтворити з допомогою комп’ютерних програм текст своєю мовою.


Надзвичайний і Повноважний Посол Латвійської Республіки Аттіс С'янітс вручає Юрію Завгородньому "Офіцерського Хреста Визнання"

— Ви перекладаєте багато років. Це великий досвід. Які висновки Ви зробили?
— Головним є щось подібне до лікарського – не зашкодь! Я знаю досить багато колеґ, які хизуються поетичними перекладами з багатьох (навіть десятків) мов, звучання яких вони ніколи не чули. Здебільшого для них від іншомовного поета дістаються підрядники, зроблені до того ж російською мовою, бо в тому далекому краю не було знавця української, але й російський підрядник теж не завжди є досконалим. Може бути, що позначать наявність рим, а щодо ритміки чи мелодики, то вже зась… От і виходять попросту переспіви чужої теми, вони можуть бути навіть чудовими для нашого читача, але ж надто далекими від ориґінального тексту, від справжніх почуттів іншомовного автора. Головний висновок – братися за переклад треба з тої мови, де не потребуєш підрядників. Я щасливий, що маю багато друзів-перекладачів, які чинять саме так.

— Чи є улюблені переклади?
— Я досить часто перечитую переклади наших корифеїв, їх досить багато. А щодо власних здобутків, то мені найбільше подобаються переклади віршів, які абсолютно адекватні ориґіналам. Наприклад, «Реквієм» Улдіса Берзіньша на афґанську тему, або вірші Кнутса Скуєнієкса.

— Ви не зважаєте на гендерний аспект у своїй перекладацькій діяльності? У Вас є переклади й жіночої поезії…
— Справжня література не має ділитися за гендерними ознаками. Згадаймо вислів Івана Франка про Лесю Українку! Але ж, вочевидь, є й специфічні витвори поеток із приводу «свого жіночого», але за переклад таких поезій я не брався. Громадянська лірика латишки Візми Белшевіци близька до нашої Ліни Костенко, та хіба назвеш їхню творчість «жіночою поезією»?

— Плодом Вашої сорокарічної перекладацької праці стала мала антологія перекладів з латиської мови, під назвою «З латвійського берега». Розкажіть детальніше.
— Перекладати, відтворювати українською вірші поетів Латвії я розпочав здавна. Насамперед задля кращого знання латиської. Все-таки це мова моєї матусі. По-друге, хотілося світитися своїм ім’ям, хоча б зрідка, в українській періодиці, бо після добірки у «Вітрилах-69» мої власні поезії не друкувалися в Україні більше двадцяти років. Звичайно, що я не все з перекладеного мною міг запропонувати надрукувати в тодішній Україні. Я брав для перекладу вірші поетів заборонених більшовицькою владою, зокрема й діяспорних. За сорок років роботи накопичилося досить багато. Після мого повернення в Україну почали виходити мої поетичні книжки, в кожній із десяти був розділ із «Латвійського берега», іноді він займав до третини обсягу книжки. 1997 року під такою назвою вийшов із друку перший варіянт антології, яку я скомпонував із віршів 50-ти латиських поетів, продовжуючи роботу до більш ґрунтовного видання. І це сталося у видавництві «Кальварія» – вже з віршами 73-х поетів, ще й з фотографіями та біографічними довідками. Трохи не дотяг до 500 сторінок. Відбулися гучні презентації в Латвії, в чому допоміг тодішній Посол України в Латвійській Республіці – поет і перекладач Рауль Чилачава. Відгукнулися найбільші ґазети Латвії — і латиською мовою, і російською. Найбільше клопоту було з тим, що «Кальварія» принципово відмовилася від видання книжок без оформлення дозволу на використання авторського права. На отримання такого дозволу від Латвійської аґенції авторських прав я витратив майже рік, шукаючи солідного спонсора в Латвії. Добре, що маю там іще достатньо впливових друзів. А сума, за нашими мірками, була досить солідна, тому з неї кожен автор чи його спадкоємець отримали через ту Аґенцію гонорар – до трьох гривень за поетичний рядок. Всього в антології 10 000 поетичних рядків! А перекладачеві замість гонорару дістався «Офіцерський Хрест Визнання» від Президента Латвійської республіки. Не можу оминути й того, що наприкінці 2009 року в Латвії вийшла в світ антологія української поезії «Вітер з України». Над нею працював чималий колектив перекладачів. Опікувався нею все той самий Рауль Чилачава. Щоправда для цього видання не було часу питатися в кожного автора права на дозвіл надрукувати його віршів, але ж ми й не привчені до такого ставлення щодо своєї творчости…

Хотілося б побажати талановитим українським літераторам ще замолоду ґрунтовно вивчати різні мови, щоб прокладати стежку взаєморозуміння через кордони держав…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій