преса

Автор: Тетяна Винник
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Юрій Завгородній:

Юрій Завгородній: «Для мене переклад є водночас і роботою, і задоволенням…»
http://litakcent.com/2011/01/26/jurij-zavhorodnij-dlja-mene-pereklad-je-vodnochas-i-robotoju-i-zadovolennjam%E2%80%A6.html
24.01.2011

Юрій Завгородній — поет, прозаїк, перекладач, лауреат літературних премій імені П. Тичини, В. Сосюри, О. Гончара, міжнародної премії ім. Кошелівця. Відзначений Латвійською республікою за особистий вклад у народну дипломатію (2000) та за перекладацьку діяльність (1008). Твори Ю.Завгороднього друкувалися в Бельгії, Білорусії, Латвії, Литві, Македонії, Німеччині, Польщі, Росії, Словаччині, Франції. Перекладає з латиської, білоруської, польської та словацької мов.

— Пане Юрію, переклад – титанічна праця. І навіть не кожному знавцеві мови ця робота під силу, адже неточним перекладом можна спаплюжити зарубіжного класика. Що для Вас означає переклад?
— Я не став би порівнювати свою перекладацьку діяльність із титанічною працею, бо ж займався нею залюбки. Для мене протягом десятків років це було гарним відпочинком від основної роботи на будівельних майданчиках чи в кріслі міністерського чиновника. І я ніколи не перекладав на замовлення чи за угодою з видавництвом, коли є узгоджені терміни, яких не можна порушити незважаючи на те, вдається переклад чи ні. А щодо неточного перекладу, то ним можна спаплюжити не лише класика, а будь-кого. До слова, я не надто схильний поділяти поетів на «хрестоматійних класиків» і «молодих». Скільки юних поетів пішло з життя зарано, залишаючи у доробку такі творіння, що значно переважають грубезні томи олавріячених старців. Неадекватне відтворення своєю мовою іншомовного твору може статися з різних причин, коли не допомагає й досконале знання мов. Згадаю побіжно хоч би кілька: знавець мов не має поетичного чуття, а перекладає вірші; перекладач не досить обізнаний з історією та культурою народу, із чиєї мови перекладає; «ляпи» трапляються також від незнання особливостей побуту чи діялектизмів тощо. Я не торкаюся теми заробітчанства відвертих халтурників. Для мене переклад є водночас і роботою, і задоволенням, особливо тоді, коли вдається знайти у своїй мові не лише відповідні слова, вислови, ідіоми, прислів’я, а й відтворити мелодику чужої мови своєю – насамперед це стосується перекладів поезії.

— Пам’ятаєте свій перший поетичний переклад? Що вдавалося найважче?
— Чи навряд зможу пригадати. Я виростав і закінчив семирічку в російській глибинці, в «дєрєвєнькє», що загубилася між лісів і боліт. Забав там не було ніяких окрім читання, я мене з дитинства привчали батьки ще й до вивчення різних мов. Ніщо так не допомагає у вивчені якоїсь мови, як читання віршів уголос. От, я і намагався відтворювати вірш із якоїсь мови своєю, аби він зазвучав так само природньо. Відтоді нічого не збереглося, лишилися тільки відчуття радощів пошуку. А найважчим при перекладі я вважаю намагання повністю зберегти своєю мовою специфіку чужої, щоб читачеві було зрозуміло, що він ознайомлюється з іншою культурою, але водночас не порушувати правил своєї.

— Особливості перекладу: чи є у Вас свої правила, якими Ви користуєтеся перекладаючи поезію і прозу?
— З перекладом поезії мені легше – особливих правил не встановлював, бо я сам добираю вірші для перекладу, а коли не вдається знайти відповідних слів для адекватного відтворення якогось вірша, то я його відкладаю вбік, беру іншого. Часто читаю комусь вголос ориґінал і переклад, запитуючи, чи вони подібні за звучанням. З прозою значно складніше – там не можна відкласти не лише якоїсь сторінки, а й одного речення. Саме тому я зрідка брався за переклад прози. При перекладі прозового твору треба не лише увійти на одну емоційну хвилю з автором, але й добре знати, про саме йдеться. Я з великим задоволенням колись зробив для видавництва «Кальварія» переклад есеїстичного роману про життя і творчість латиського композитора Раймондса Паулса. Відомий поет і громадській діяч Латвії Яніс Петерс не лише створив надзвичайно поетичне полотно про непересічну людину, а й заглиблювався до історії культури латишів, до витоків світового джазу, насичуючи оповідку специфічною термінологією. Мені довелося звертатися і до музичної енциклопедії, і до фахівців з музикознавства. Вочевидь, перекладаючи, припустимо, повість про пригоди золотошукачів на американській Крайній Півночі, ой, як треба багато знати про ті події, про деталі побуту, про своєрідні кодекси честі чи безчестя того часу, а не механічно відтворити з допомогою комп’ютерних програм текст своєю мовою.


Надзвичайний і Повноважний Посол Латвійської Республіки Аттіс С'янітс вручає Юрію Завгородньому "Офіцерського Хреста Визнання"

— Ви перекладаєте багато років. Це великий досвід. Які висновки Ви зробили?
— Головним є щось подібне до лікарського – не зашкодь! Я знаю досить багато колеґ, які хизуються поетичними перекладами з багатьох (навіть десятків) мов, звучання яких вони ніколи не чули. Здебільшого для них від іншомовного поета дістаються підрядники, зроблені до того ж російською мовою, бо в тому далекому краю не було знавця української, але й російський підрядник теж не завжди є досконалим. Може бути, що позначать наявність рим, а щодо ритміки чи мелодики, то вже зась… От і виходять попросту переспіви чужої теми, вони можуть бути навіть чудовими для нашого читача, але ж надто далекими від ориґінального тексту, від справжніх почуттів іншомовного автора. Головний висновок – братися за переклад треба з тої мови, де не потребуєш підрядників. Я щасливий, що маю багато друзів-перекладачів, які чинять саме так.

— Чи є улюблені переклади?
— Я досить часто перечитую переклади наших корифеїв, їх досить багато. А щодо власних здобутків, то мені найбільше подобаються переклади віршів, які абсолютно адекватні ориґіналам. Наприклад, «Реквієм» Улдіса Берзіньша на афґанську тему, або вірші Кнутса Скуєнієкса.

— Ви не зважаєте на гендерний аспект у своїй перекладацькій діяльності? У Вас є переклади й жіночої поезії…
— Справжня література не має ділитися за гендерними ознаками. Згадаймо вислів Івана Франка про Лесю Українку! Але ж, вочевидь, є й специфічні витвори поеток із приводу «свого жіночого», але за переклад таких поезій я не брався. Громадянська лірика латишки Візми Белшевіци близька до нашої Ліни Костенко, та хіба назвеш їхню творчість «жіночою поезією»?

— Плодом Вашої сорокарічної перекладацької праці стала мала антологія перекладів з латиської мови, під назвою «З латвійського берега». Розкажіть детальніше.
— Перекладати, відтворювати українською вірші поетів Латвії я розпочав здавна. Насамперед задля кращого знання латиської. Все-таки це мова моєї матусі. По-друге, хотілося світитися своїм ім’ям, хоча б зрідка, в українській періодиці, бо після добірки у «Вітрилах-69» мої власні поезії не друкувалися в Україні більше двадцяти років. Звичайно, що я не все з перекладеного мною міг запропонувати надрукувати в тодішній Україні. Я брав для перекладу вірші поетів заборонених більшовицькою владою, зокрема й діяспорних. За сорок років роботи накопичилося досить багато. Після мого повернення в Україну почали виходити мої поетичні книжки, в кожній із десяти був розділ із «Латвійського берега», іноді він займав до третини обсягу книжки. 1997 року під такою назвою вийшов із друку перший варіянт антології, яку я скомпонував із віршів 50-ти латиських поетів, продовжуючи роботу до більш ґрунтовного видання. І це сталося у видавництві «Кальварія» – вже з віршами 73-х поетів, ще й з фотографіями та біографічними довідками. Трохи не дотяг до 500 сторінок. Відбулися гучні презентації в Латвії, в чому допоміг тодішній Посол України в Латвійській Республіці – поет і перекладач Рауль Чилачава. Відгукнулися найбільші ґазети Латвії — і латиською мовою, і російською. Найбільше клопоту було з тим, що «Кальварія» принципово відмовилася від видання книжок без оформлення дозволу на використання авторського права. На отримання такого дозволу від Латвійської аґенції авторських прав я витратив майже рік, шукаючи солідного спонсора в Латвії. Добре, що маю там іще достатньо впливових друзів. А сума, за нашими мірками, була досить солідна, тому з неї кожен автор чи його спадкоємець отримали через ту Аґенцію гонорар – до трьох гривень за поетичний рядок. Всього в антології 10 000 поетичних рядків! А перекладачеві замість гонорару дістався «Офіцерський Хрест Визнання» від Президента Латвійської республіки. Не можу оминути й того, що наприкінці 2009 року в Латвії вийшла в світ антологія української поезії «Вітер з України». Над нею працював чималий колектив перекладачів. Опікувався нею все той самий Рауль Чилачава. Щоправда для цього видання не було часу питатися в кожного автора права на дозвіл надрукувати його віршів, але ж ми й не привчені до такого ставлення щодо своєї творчости…

Хотілося б побажати талановитим українським літераторам ще замолоду ґрунтовно вивчати різні мови, щоб прокладати стежку взаєморозуміння через кордони держав…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій