преса

Автор: Іван ЦАРЮК
Видання: День, газета

«Тю!»

№183, вівторок, 14 жовтня 2003

Після виходу роману з такою химерною назвою Марину МЕДНІКОВУ охрестили «Котляревським з Гоголем у жіночій подобі»


«ПЕРЕКОНЛИВО ДОВЕСТИ, ЩО ДУХОВНЕ Й МОРАЛЬНЕ СМАЧНІШЕ ЗА МАТЕРІАЛЬНЕ, — ЗАВЖДИ ЗАВДАННЯ НЕ З ЛЕГКИХ»

Ще навесні київськими кухнями почала гуляти книжка з назвою, що її навряд чи можна перекласти будь-якою мовою світу, бо це вигук питомо наш, український — «Тю!». З деяких рецензій, надрукованих здебільшого в журналах і на літературних сайтах, почало вимальовуватись і більш офіційне ставлення до роману Марини МЕДНИКОВОЇ, аж восени в серії «Жіночий кулак» з’явивсь і другий її роман. Здивування поціновувачів актуальної літератури викликало те, що при впізнаваності авторського стилю та інтонації цей твір був абсолютно іншим за жанром і особливим «поглядом» на київську столичну сучасність й місце жінки у ньому. А у розмові Марина Медникова виявилась ніби й у третій іпостасі...


— За один рік ви встигли видати два романи, різні за манерою письма, стилістикою. Після тривалої роботи в кіно й на телебаченні ви ризикнули стартувати у прозі...

— Ризик — це коли щось боїшся втратити. Я — тільки надбала. Бажаю, щоб так само сталося і з моїми читачами.

— Перший роман з химерною назвою «Тю!» був дебютом, після виходу якого вас уже охрестили новим «Котляревським з Гоголем» в жіночій подобі. Чи лестить таке визначення? Як узагалі ви ставитесь до відшукування подібностей з класиками, до яких незрідка вдаються літературні критики?

— Дебютом була повість «Ой!», видрукована ще 1997 року в часописі «Київ», де вона пролежала років зо три, до того відбувши такий самий строк ув’язнення в часописі «Сучасність». Це, до речі, ще одна відповідь на питання про старт у прозі. З таким початком можна просто до фінішу не дотягнути, ще й заробити радикуліт, чекаючи стартового пістолета. «Ой!» — перша частина дилогії. Друга — роман «Тю!», попотинявшись видавничими манівцями, виграла таки свій джек-пот, зустрівшись з видавництвом «Кальварія».

Перед класиками вибачаюся за моє з ними порівняння. Але обидва мали неабияке почуття гумору, тобто, гадаю, ширяючи позаземними орбітами, з висот своєї геніальності, не образяться на свою посестру меншу.

Щодо порівнянь назагал — це зайвий раз скинути шапку перед ідеальними взірцями (адже будь з ким не порівнюють) з одного боку, і дати гарний піарівський поштовх новому твору — з другого. Тобто: порівняннями тішуся, намагатимуся хоч дещицею взірцям відповідати. А читацькому загалові зичу обидві книжки («Тю!» і «Терористку») прочитати, аби скласти про них власну думку і висловити авторові свою нищівну похвалу.

Після роману «Тю!» дехто ладен був оформити мені літературну прописку на житлоплощі постмодернізму. Не знаю, чи то — огуда, чи — комплімент. Як на мій смак, неперевершеними постмодерністами залишаються Рабле, Вольтер і наш Гоголь. Вони створили правдиві літературні палаци, хороми, храми. Кожному авторові корисно мріяти про таке. Для творчого натхнення. У своєму, значно скромнішому помешканні, з портретами славетних на покуті.

— Трагікомічне — це основа українського національного характеру чи ознака абсурдності життя взагалі?

— У цікавому запитанні — правдива відповідь. Так заведено, що на наших вітчизняних теренах найбільшим читацько-глядацьким попитом користується або смішне, або страшне. Бо товар ліквідний, а тому людина, яка в той чи той спосіб оприлюднюється на інформаційному кону, не може цим легковажити.

Чому так? Бо це закладено в характері на генному рівні. У селі, де я проводжу половину свого життя, бо маю там хату, всі процеси наочніші, природніші, виразніші, позбавлені багатьох «міських» нашарувань. У моєму селі часом трапляються такі колізії, такі персонажі, таке смішне й страшне, що тільки ой та тю.

Як вам таке: кілька днів зауважую, що на одному з сусідських городів будується балаган — навіс чоловік на сто. Сина в армію виряджатимуть. Принагідно: найбільші празники в нашому селі — весілля й проводи до війська. Ріжуть кабана, женуть-шкварять-варять, скликають рідню. Аж тут дзвінок iз сільради: синові дають відстрочку. На розпашілу, замотану приготуваннями маму — грім з ясного неба. Яка відстрочка! Все ж наготоване! Придумали таке — відстрочка!

Мама, як була, у запраному халаті, у капцях на босу ногу, у фартуху, мало не з ополоником у руці — до мотоцикла-тарагайки і мчить до сільради. Політ Валькірії. Вагнера — у відпустку. Згодом вертає, втомлено злазить з помела (даруйте, з мотоцикла), іде в дім. Не плач, синку, буде тобі військо, як стій.

А ви кажете — абсурдності життя. Це — просто життя. Іноді страшне, частіше — смішне. Душевне.

— Новий роман «Терористка» має підзаголовок «не-детектив». Ви вважаєте, що цей жанр уже пережив свій злет, чи скомпрометований у нас масовою культурою «російського розливу»?

— «Терористка» — не детектив. Там є кримінальна інтрига, але не стоїть завдання так заплутати читача, аби до останньої сторінки не знав, що вбивця — кухар, а не слюсар. Це радше спроба висловитися на тему: чи можемо ми всі повбивати один одного і за віщо. І чи існує це саме «віщо», за яке варто вбивати. Намагалася зробити так, щоб не відверталися від тексту й любителі погортати сторінки в сенсі, хто з ким залишився й де взяти отруту, що не залишає слідів в організмі.

Щодо злету. Як і падіння, вони залежать від припливу в літературу нових авторів. Є кому писати й дивувати, примушувати ридма ридати й сміятися до кольок — маємо злет. Немає — даруйте, перечитуймо старшу пані Агату. В очікуванні. Вгору-додолу — процес перманентний, хвалити Бога. Немає іншої ради — багато писати, багато видавати й зробити приступною ціну на книжки. Та й усе. З мейнстриму обов’язково виринуть нові літературні острови. І детективні зокрема.

А щодо «російського розливу» — є проблема. Приклад: неконкурентна, не в творчості, а на ринку (в сенсі ціни й піару), Марина Гримич, яка в своїх романах не згірше Донцової вміє плести жіночі інтриги й тримати читача в напрузі. За умов сказаного (себто, приступна ціна на книгу й розголос) уповні могла б потіснити на українських книжкових ятках свою розкручену північну колегу.

— Судячи з напису наприкінці «Терористки» «Далі буде...», тема жіночого тероризму вас таки не полишає. Ви над нею думаєте. Чи пов’язаний цей новий для України образ жінки-терористки із поширенням фемінізму?

— Ой-йой-ой, чого тільки на нас сердешних не вішали. Повісити ще й тероризм на фемінізм? Я проти. Чи фемінізм на тероризм? Все’дно не згодна. Тероризм і фемінізм поєднані лише суфіксами, а не сенсами. Тероризм (у будь-яких виявах), на мій погляд, це — відповідь чи людини, чи країни, чи нації на агресію ззовні. Теж у широкому сенсі.

Пришвидшений технологіями час помчав скорше, зваблена огромом інформації про вигоди світу людина (чи країна, чи нація) хоче мати все і зараз. Не очікуючи світлого майбутнього. А досягти благ таким чином можна лише насильством — забрати. Задля цього вбити, зґвалтувати, ошукати. Терор породжують ті, хто розучився заробляти й чекати. Все й раптом — чи й не гасло сьогодення. Насильство (інформаційне, соціальне, побутове) — робиться надійним засобом досягнення мети. Задумав, спланував, знайшов спосіб, заробив, одержав, придбав, маєш. Бачите, який довгий ланцюжок між метою та її реалізацією. Вбив, забрав, маєш. Є різниця?

Спробувати навернути таких збоченців до віковічних моральних чеснот, переконливо довести, що духовне й моральне смачніше за матеріальне, — завжди завдання не з легких. Іноді здається, що й неможливе. Але, як на мене, у проблемі тероризму, мабуть, найголовніше — відокремлювати, вирізняти: хто береться до зброї задля здобичництва, а хто — оборонитися від здобичника. Важливо не переплутувати.

А фемінізм... Миле жіноче кокетування. Не піч колупати, а щоденно підносити тост: за нас, дівчат шаленої краси! Хай повилазять очі в тих, хто бачив кращих! Хай плачуть ті, кому ми не дістались! Хай згинуть ті, хто нас не забажав! Фемінізм — знак, що вказує напрям руху для конкуруючої статі в куток життєвого базару, де облаштувалося найудатніше жіноцтво. Аби весь тероризм світу звівся до фемінізму, ми з вами щасливо жили б у найблагословеннішому зі світів, за висловом Панглоса з «Кандіда».

«Далі буде» наприкінці «Терористки»? «Кальварія», здається, не від того, аби надрукувати «Терористку-2», яку я присяглася закінчити до Нового року.

— Чи є молоді автори, чий стиль і мова сьогодні вас особливо цікавлять? А серед критиків?

Любко Дереш. У шістнадцять — перший роман «Культ». Трохи подорослішав — друга публікація в часописі «Четвер» — роман «Поклоніння ящірці». Сильне враження від особистого знайомства з ним на книжковому форумі у Львові: чиста, розумна, талановита, світла людина. Зі своєю темою, з власним поглядом на життя і себе в ньому, з прецікавою мовою, що органічно поєднала літературну норму й львівську запашну й граційну «балаку». У Дереша — велике літературне майбутнє (стукаю по дереву).

Цікавий дебют Лариси Денисенко — «Забавки з плоті та крові» (одна назва чого варта!). У мене взагалі таке передчуття, що післяшістдесятницький декаданс закінчується.

Літературних критиків, за мізерним винятком, на жаль, не знаю. Може, й були та подалися на багатші села. У прибутковіші сфери. Шкодую, бо літературна справа складається з двох рівноцінних потоків: написання й рецензування. Хто в цьому ресторані — клієнт, а хто — вмілий офіціант, ще питання. Бо як критика має обслуговувати літературу, так і література — критику. Наважуся викликати вогонь на себе, стверджуючи, що фахова літературна критика для літератури як національного явища і повнокровного процесу чи й не важливіша за просте написання художніх текстів.

Будь-що може стати явищем мистецтва, будь-що. За єдиної умови: це «будь-що» має бути вставлене в рамку. Обрамити стихійний процес, дати йому раду, поставити в контекст загального розвитку, врешті-решт, просто підписати: «це не корова, а ранок у лісі», і тим самим привернути увагу, змусити оцінити, поцінувати, осмислити, та й хоча б припросити до читання — завдання саме літкритики.

Для мене найдорожчою рецензією була реакція на повість «Ой!» незабутнього Сергія Набоки, з яким я мала честь і величезне задоволення працювати в телевізії і, боюся перебільшити, але трохи товаришувати. Прочитавши «Ой!», пан Сергій подарував мені букет чудових троянд. Вони, засушені, й досі стоять у мене. І стоятимуть завжди попри всі несуттєві житейські скороминущості.