преса

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Видання: УНІАН-КУЛЬТУРА, Інтернет-видання

Літературні скорботи осені

http://culture.unian.net/ukr/detail/189774
20.10.2010

Три нові книжки, видані цієї осені «Кальварією», змушують неабияк замислитися над сучасним станом наської і загалом світової культури. І думки ці, панове, невтішні. Здавалося, що сумного може бути в пригодницькому романі, юнацькому детективі чи збірці поезій? І тим не менш, три книжки, як три скорботи щодо периферійності – країни, культури, мови – ось основна тема триєдиної продукції культового львівського видавництва.

Тимофій Гаврилів. Чарівний світ. Тепер. – Л.: Кальварія, 2010. – 144 с.
…Таку досконало-медитативну й образно-детальну прозу, як у романі «Чарівний світ. Тепер» Тимофія Гавриліва, сьогодні не продукують. Сучасна словесність набула сценарної швидкості, втративши стилістичну точність. Колись так писали Тарас Прохасько і Юрко Іздрик, поки не розміняли свій талант на малолітражну моторику буденної журналістики.
Крім сюжетних перипетій волоцюги-філософа, з романом Гавриліва трапилась також пригода геополітичного трибу, адже «Тепер» є першою частиною його трилогії «Чарівний світ», який концептуально продовжує роман «Де твій дім, Одіссею?», який 2009 року став першою книжкою українського автора, що з’явилася у швейцарському видавництві «Ammann Verlag».
З іншого боку, це типова проза поета-перекладача, коли лінійна оповідь набуває філософської повноти за рахунок дискретних прикрас-артефактів на зразок фруктового десерту, як у романі Гавриліва – цієї манни-маци-піци небесної – плеканого, наче немовля, яке законно «всиновлюють» у крамниці, а потім підступно викрадають.
Квазінауковому стилю оповіді неабияк сприяють також назви глав на кшталт «Шлях із докорами сумління і кверкусофобія» і «Thaumetopoea processionea» – саме ті, в яких герой роману здійснює «десертний» злочин, і в яких докладно розповідається, через які дитячі комплекси він це зробив. Уже далі бомжі-інтелектуали вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами й половинкою торту – але на це вже не зважаєш, бо автор жене свого героя-волоцюгу все далі – наче Одіссея нашого часу, якому дається побачити те, чого не хочуть бачити пересічні обивателі.
Яка національна література не хотіла б мати такого героя, чиї прототипи давно зникли у мареві рекреаційних дев’яностих? До того ж, кожна нова глава роману Гавриліва відкриває перед читачем зовсім інший, містичний бік оповіді. «Який з двох боків – інший? – перепитує автор. – Той, на якому залишився парк із темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання?» Звести воєдино не два, а кілька контекстів одного романного дискурсу – ось завдання для справжнього читача, якому призначений цей роман. Цілком, до речі, європейське чтиво в сенсорно-фактурному стилі Марселя Пруста, Йозефа Рота й Бруно Шульца. Тож недаремно він зацікавив швейцарських видавців.

Марк Геддон. Дивний випадок із собакою вночі. – Л.: Кальварія, 2010. – 216 с.
…На прикладі цього твору можна побачити, куди прямує світова література. Точніше, її читач. Спочатку подружка героя роману «Дивний випадок із собакою вночі» Марка Геддона радить йому написати «щось, що сам хотів би читати». Далі вже сам герой значить: «Мені не подобаються звичайні романи. У цих романах герої кажуть: «Я зроблений із криці, срібла та звичайного болота. Я не можу стиснутися в кулак, як ті, для кого не потрібен стимул». Що це означає? Я не знаю». Якщо чесно, то не лише герой роману цього не знає – багато хто на Заході вже давно не цікавиться ані Фолкнером, ані Достоєвським, і лише книжки про різні дивацтва, говорючих котів і дельфіна, який виростив дівчинку, посідають перші місця у читацьких рейтингах.
Ось чому книжка Геддона одразу стала світовою літературною сенсацією і була відзначена кількома престижними преміями, адже ніхто до цього ще не писав від імені аутиста. Що ж до вищезгаданої уваги до роману Тимофія Гавриліва збоку швейцарського видавництва, то це пояснюється «реваншистськими» настроями, коли та чи інша ослабла культура шукає відповідних (за мовою, стилем) реципієнтів серед колоній на кшталт Галичини за часу Австро-Угорської імперії.
Хай там як, але після того, як п’ятнадцятирічний герой роману Крістофер знаходить сусідського пуделя і починає самотужки розслідувати злочин, увагу читача привертають зовсім інакші речі. Актуальніші, цікавіші, природніші. Звісно, юнакові, який не розуміє людських емоцій, але полюбляє математику далеко до метафор, якими грішить сучасна проза «європейського» зразка. Він узагалі вважає, що «собаки бувають набагато розумніші й цікавіші за деяких людей, наприклад, за Стіва, який ходить до школи по четвергах, не вміє їсти без сторонньої допомоги і навіть не може виконати команду «апорт».
І нехай перед нами справжній детектив, але герой роману іншої думки щодо жанрової градації. Вислів цієї думки – коли герой падає на землю і верещить – його тато називає звичайнісіньким ревом. І цілком даремно, адже по суті це чудовий зразок автентичної (не аутичної!) реакції на сучасну культуру. «Я так роблю завжди, коли до моєї голови надходить забагато інформації ззовні, – роз’яснює герой. – Це можна порівняти з тим станом, коли ти засмучений, і тримаєш радіо коло вуха, налаштовуєш його між двома станціями так, щоб чути шипіння, білий шум, тоді додаєш гучності так, щоб не чути нічого, крім білого шуму, і тоді відчуваєш себе в безпеці, бо немає нічого, крім білого шуму». Білий шум, розумієте? Себто нульовий рівень прийому, чистий аркуш паперу, фрустрація і катарсис. Безгучна музика Кейджа і «Чорний квадрат» Малевича – саме з цієї галузі. Тепер ось – роман про Кристофера, чиє ім’я, до речі, перекладається, як «нести Христа», себто приносити нову віру. Цікаво, чи донесе автор своє слово до українського читача?

Хорхе Луїс Борхес. Вибрані поезії. – Л.: Кальварія, 2010. – 160 с.
Ясна річ, що прозаїк, поет і публіцист Хорхе Луїс Борхес (1899–1986) – це слава аргентинської літератури і честь іспанської мови, тож не дивно, що в «Кальварії» вийшло одразу дві збірки його поезій, одну з яких переклав Сергій Борщевський. Але віддаленість уславленого автора від мовної метрополії, провінційність місця під сонцем – усе це схоже на вищезгадану скорботу з приводу ущербності галицької культури в межах колишнього австро-угорського континууму.
Ось, скажімо, звідки ця відчайдушна новизна Борхеса в описі, здавалося, класичних сюжетів з давньогрецької міфології, скандинавських саг, а чи з історії змагань за незалежність Південної Америки? І чому найулюбленіші його «співрозмовці» та сліпі побратими – це Гомер і Мільтон? У сенсі порівняльної культурології для деяких «скорботних» періодів тієї чи іншої культури вільно буде припустити зв’язок між культом бачення і, відповідно, культом письма.
Зокрема для Борхеса, який після довгих років поетичної мовчанки повернувся до віршування – після поранення, хвороби, родинних проблем – сліпота важила як спосіб оновлення реальності, а чи спроба глянути на традиційні сюжети зовсім з іншого виміру. Тож не дивно, що «кругообіг води / в підземному джерелі, / пахощі жимолості й жасмину, / мовчання сплячого птаха, / склепіння портика та вологість –/ може, все це і є поезія», – вважає Борхес. Натомість його сучасник, іспанський поет Леон Феліпе (1884–1969) був іншої думки про цей жанр. «Розберіть вірші на слова, – радив він. – Відкиньте брязкальця рим, / Ритм і розмір, / Навіть думки відкиньте. / Перевійте слова на вітру. / Якщо раптом залишиться щось, / Це і буде поезія». Утім, читачеві, самому вирішувати, що саме сприймати за поезію, і яку саме з двох «кальварійних» збірок Борхеса вибирати в якості зразка його поетичної творчості.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій