преса

Видання: Записки Книголюба, блог

Життя у світі ілюзій

http://books-fan.com/2010/08/08/recenziya-tetyana-vinokurova-sadichenko-ilyuziya/#more-1178

У наш час існує безліч класифікацій книжок, а кажучи конкретніше – літературних творів. Від банальної цікаво–нецікаво до вкрай деталізованого поділу на найменші піджанри. Однак я би сказала, що є ще один критерій, за яким можна поділити весь книжковий масив на дві великі групи. До першої я би віднесла книжки, де на першому місці стоїть сюжет, новизна змальованого, скажімо, видима історія. А отже й сприймають їх всі більш-менш однаково (саме тут підключається оцінювання за критерієм цікаво–нецікаво, сподобалось–не сподобалось). А до другої, на мою думку, належать твори, де на перше місце автор ставить сенс, а сюжет відіграє допоміжну, другорядну роль. І саме такі книжки кожен сприймає та інтерпретує по-своєму, так би мовити, бачить саме те, що йому потрібно на той момент. В наше время существует огромное количество классификаций книг, а говоря конкретнее – литературных произведений. От банальной интересно–неинтересно к крайне детализированному разделению на наименьшие поджанры. Однако я бы сказала, что есть еще один критерий, по которому можно разделить весь книжный массив на две больших группы. К первой я бы отнесла книги, где на первом месте стоит сюжет, новизна описываемого, скажем, видимая история. А, следовательно, и воспринимают их все более-менее одинаково (именно здесь подключается оценивание по критерию интересно–неинтересно, понравилось–не понравилось). А ко второй, по моему мнению, принадлежат произведения, где на первое место автор ставит смысл, а сюжет играет вспомогательную, второстепенную роль. И именно такие книги каждый воспринимает и интерпретирует по-своему, так сказать, видит именно то, что ему нужно на тот момент.

„Ілюзія” Тетяни Винокурової-Садиченко належить саме до тих книжок, які інтерпретувати однозначно просто неможливо. Тому я також не претендуватиму ні на остаточність, ні на правильність суджень. Скажу лише, що на перший погляд книжка видалась мені чудернацькою (себто незвичною для сприймання), трохи нескладною (як це буває з хлопцями і дівчатами у перехідний вік) та дещо химерною (можливо, через певну уривчастість за загерметизованість, необхідність дошукуватися сенсу глибшого ніж той, що лежить на поверхні слів та фраз). Однак це лише моє суб’єктивне враження. Та й авторський стиль (а він тут, безумовно, є) значно кращий, ніж його відсутність.
„Ілюзія” – це невеличкий роман, не надто насичений подіями та персонажами. Головна героїня, від імені якої ведеться розповідь, має друга, переконаного, що світом править певна могутня організація. Через засоби масової інформації та інші канали ця організація зомбує людей і таким чином може керувати ними, впливаючи на підсвідомість. А після смерті друга вона переймає його естафету у цій дивній війні. І, слід сказати, виграє її, проте зовсім не так, як хтось би міг собі подумати чи уявити.
“Иллюзия” Татьяны Винокуровой-Садиченко принадлежит именно к тем книгам, которые интерпретировать однозначно просто невозможно. Поэтому я также не буду претендовать ни на окончательность, ни на правильность суждений. Скажу лишь, что на первый взгляд книга показалась мне странноватой (то есть необычной для восприятия), немного нескладной (как это бывает с мальчиками и девочками в переходный период) и несколько причудливой (возможно, из-за определенной отрывочности и загерметизированности, необходимости искать смысл более глубокий чем тот, который содержится на поверхности слов и фраз). Однако это лишь мое субъективное впечатление. Да и авторский стиль (а он здесь, безусловно, есть) значительно лучше, чем его отсутствие.
“Иллюзия” – это небольшой роман, не слишком насыщенный событиями и персонажами. У главной героини, от имени которой ведется рассказ, есть друг, убежденный, что миром правит некая могущественная организация. Через средства массовой информации и другие каналы эта организация зомбирует людей и таким образом может руководить ими, влияя на подсознание. А после смерти друга она перенимает его эстафету в этой странной войне. И, следует сказать, выигрывает ее, однако вовсе не так, как кто-то бы мог подумать или представить это.

Прочитавши перші двадцять сторінок, може скластися враження, що книжка справді присвячена існуванню тої таємної організації, що управляє людьми зі своєї недосяжної височини через надмір інформації, з якою більшість просто не в змозі впоратись. Однак згодом, паралельно з розвитком сюжетної лінії невидимої війни головної героїні, авторка спускається до глибшого, внутрішнього змісту. І саме тут виринають такі категорії, як серйозно–весело, штучно–природно, глобальне–приватне, підлаштуватися–бути собою. А війна з ними і є тим первісним поштовхом, що змушує головну героїню вести пошуки, заглиблюватися у роздуми та робити певні відкриття.
Мені здається, саме ступивши на стежку химерної війни та віддавшись на волю параної/шизофренії (можливо, поверхової чи навіть уявної), головна героїня змогла дійти до самого дна, де на неї чекали відповіді, яких так і не отримав передчасно загиблий Ізя. Приміром, вона зрозуміла, що воювати з ними весело, а сприймаючи цю боротьбу серйозно, якраз і можна загинути. Як гідна свого вчителя учениця, вона поводиться дуже обачно та застосовує різноманітні навички спілкування, щоби зрозуміти, що ж насправді має на меті та чи інша людина під час розмови з нею. Однак у випадку з Олексою, як то кажуть, коса креше камінь. Він також досить добре знається на НЛП та навичках зі спілкування. От і виходить, що налаштувавшись одне на одного, вони бачать в іншому немов свої відображення. Їм нецікаво. Знайти хвилю іншого й означає втратити, зрадити себе, розчинитися. А стосунки мають майбутнє, тільки якщо люди можуть бути собою.
Прочитав первые двадцать страниц, может создаться впечатление, что книга действительно посвящена существованию той тайной организации, которая управляет людьми со своей недосягаемой высоты через избыток информации, с которой большинство просто не в состоянии справиться. Однако впоследствии, параллельно с развитием сюжетной линии невидимой войны главной героини, автор спускается к более глубокому, внутреннему содержанию. И именно здесь появляются такие категории, как серьезно–весело, искусственно–естественно, глобальное–частное, подстраиваться–быть собой. А война с ними и является тем начальным толчком, который вынуждает главную героиню вести поиски, углубляться в размышления и делать определенные открытия.
Мне кажется, именно ступив на тропу странной войны и отдавшись на волю паранойи/шизофрении (возможно, поверхностной или даже мнимой), главная героиня смогла дойти до самого дна, где ее ожидали ответы, которых так и не получил преждевременно погибший Изя. Например, она поняла, что воевать с ними весело, а воспринимая эту борьбу серьезно, как раз и можно погибнуть. Как достойная своего учителя ученица, она ведет себя очень осмотрительно и применяет разнообразные навыки общения, чтобы понять, какова же в действительности цель другого человека во время беседы с ней. Однако в случае с Олексой, как говорят, нашла коса на камень. Он тоже достаточно хорошо разбирается в НЛП и навыках общения. Вот и выходит, что настроившись друг на друга, они видят в другом словно свои отображения. Им неинтересно. Найти волну другого и значит потерять, изменить себе, раствориться. А отношения имеют будущее только если люди могут быть самими собой.

Щодо ілюзії, то мені здається, для Тетяни Винокурової-Садиченко це поняття більше позитивне, ніж негативне. Так, люди живуть у світі ілюзій, і саме завдяки їм життя сповнене барв і сенсу. Звичайно, часом дуже боляче втрачати ілюзії, однак саме віра і дає снагу жити. Принаймні, можна дійти такого висновку, слідуючи роздумам головної героїні. Олекса якраз і постає спершу людиною без ілюзій, без віри. А відсутність ілюзій та холодний розрахунок – чи не це риса бога, якому не потрібні ні барви, ні сенс життя? Такими богами й уявляє собі головна героїня тих могутніх і недосяжних їх. І треба бути богом (або бодай напівбогом), щоби з ними воювати. А вона доходить висновку, що це зовсім не те, що їй треба, чого їй хочеться. А хоче вона просто бути собою (позбувшись нав’язливих ідей) і жити в мирі з усіма (й собою також), словом, як усі, мати ілюзії, а отже відчувати смак і сенс життя.
Як би там не було, зважаючи на форму, зміст та стиль „Ілюзії” Тетяни Винокурової-Садиченко, я майже впевнена, що цей твір сподобається далеко не всім. Хтось нарікатиме на сюжетну простоту, хтось не оцінить стиль письменниці, а хтось буде просто не готовий до тих тверджень, що лежать в основі роману, чи висновків, до яких він підштовхує. Однак єдине, що не можна тут заперечити, так це відсутність внутрішнього сенсу. Хочеш-не хочеш, а „Ілюзія” підштовхує до роздумів (яких, то вже особиста справа кожного). А робота думки завжди дає плідні результати.
Что касается иллюзии, то мне кажется, для Татьяны Винокуровой-Садиченко это понятие больше позитивное, чем негативное. Да, люди живут в мире иллюзий, и именно благодаря им жизнь наполнена красками и смыслом. Конечно, иногда очень больно утрачивать иллюзии, однако именно вера и дает силу жить. По крайней мере, можно прийти к такому заключению, следуя размышлениям главной героини. Олекса как раз и является сначала человеком без иллюзий, без веры. А отсутствие иллюзий и холодный расчет – это ли не черта бога, которому не нужны ни краски, ни смысл жизни? Такими богами и представляет себе главная героиня тех могучих и недосягаемых их. И надо быть богом (или хотя бы полубогом), чтобы с ними воевать. А она приходит к выводу, что это вовсе не то, что ей надо, чего ей хочется. А хочет она просто быть собой (избавившись от навязчивых идей) и жить в мире со всеми (и собой также), словом, как все, иметь иллюзии, а, следовательно, чувствовать вкус и смысл жизни.
Как бы там ни было, принимая во внимание форму, содержание и стиль “Иллюзии” Татьяны Винокуровой-Садиченко, я почти уверена, что это произведение понравится далеко не всем. Кто-то будет сетовать на сюжетную простоту, кто-то не оценит стиль писательницы, а кто-то будет просто не готов к тем утверждениям, которые лежат в основе романа, или выводам, к которым он подталкивает. Однако единственное, что нельзя здесь отрицать, так это отсутствие внутреннего смысла. Хочешь-не хочешь, а “Иллюзия” подталкивает к размышлениям (каким, это уже личное дело каждого). А работа мысли всегда дает плодотворные результаты.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій