преса

Автор: Ольга Станчак
Видання: «Інтернет-видання UGRAЇNA.org»

Виючий читач

http://www.ugraina.org/articles/4408.html
25.01.2010

Шість років тому у видавництві "Кальварія" вийшов роман фінського письменника Арто Паасилінна "Виючий мірошник". Автор перекладу - Юрій Зуб. 160 сторінок добірного літературного тексту зацікавили обмежене коло людей (наприклад, "готів") і не стали явищем в Україні. Причина не тільки у традиційно низькому накладі чи попсових смаках українців. Фінський літературний дискурс, густо замішаний на регіональних, скандинавських "фішках", викликає емоції лише у підготовленого читача і читачки. Такою є лвів'янка Ольга Станчак, яка тоді ж, 2004 року, залишила чи не першу оглядову замітку про культовий роман Паасилінна.

Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо зайти.
І приносять великий ключ, і шукають
Куди б устромити, але
Брам немає, сторожа зітерлась на порох.

Юрій Андрухович. “Забуття”

Я, ти, він – ми усі маємо право на свій світ і свою запатентовану реальність. На свої дивацики і божеволики, на свої непослідовності та незрозумілості. Я, ти, він, - ми усі маємо право на себе. Мій давній приятель часто сидить вночі на даху свого будинку: “Я вчусь бути космосом”. Моя знайома вже майже повірила, що в Україні буде війна – їй це так часто сниться: “Віщі сни..”. Старенька бабуся із тексту Ольги Токарчук (польська письменниця) мусить спати, бо саме своїм сном вона рятує світ. А Гуннар Гуттунен виє. Я чула це виття тільки раз, коли читала книгу Арто Паасилінни “Виючий мірошник”. Бо ж насправді його, того мірошника немає, він виє у книзі.

Сама книга, як на мене, є дуже балакучою з посеред потоку іншої сучасної літератури. Вона оповідає і оповідає, з дрібницями, описами, нічого-не-забуваннями, у неї стільки очей і стільки язиків, що вона бачить усе, і говорить усе, що бачить. Тому для постмодерну, що делітнув у собі оповідь, вона є чимось, мабуть, уже не модним, якщо взагалі можна говорити про моду в літературі.

Це така собі оповідка, замішана на фінському гуморі (фіни теж женуть самогонку і насправді не такі уже “заморожені”, як ми собі про них звикли думати), яка не “навантажує” усілякими фройдівськими штучками. Власне оповідка, ніби її розповідає ваша сусідка, що прийшла позичити цибулі для борщу. Вона розкаже вам в усіх деталях про життя мірошника, якому, правда, не пощастило, як деяким іншим дивакам. Для всіх він – божевільний, ба більше, дуже небезпечний. Бо чого це нам, людям, цілком нормальним і порядним, повинен тут підвивати ночами якийсь придурок? Вона, сусідка, розкаже вам про всі мірошникові “страждання”: як його цькували, закривали у божевільні, потім він втік і переховувався у лісі. В селищі мірошника починається ледь не масовий психоз: Зловити божевільного! Зловити божевільного! Дарма, більшість із них, і навіть лікар, такі ж “психічно неврівноважені”, як і Гуннар Гуттунен. Дарма, що цей мірошник в принципі не заважає нікому жити. Він просто порушив світ їхніх норм. Він – це прояв їх ненормальності, їх “дикості” і їх стадних інстинктів (це уже вона вам не скаже, я навіть не знаю, чи саме це хотів сказати Арто Паасилінна, але саме так мені воно виглядає).

А ще сусідка не скаже тобі, що його виття – це не божевілля. Вона не скаже (а може, навіть і не подумає, бо що можна думати, коли треба переказати усі деталі), що це його виття – це виття кожного з нас, твоє і моє, і ти зовсім не божевільний, ти просто маєш голос для протесту, свій голос, ти маєш право бути іншим, жити по-іншому, плювати на їхній світ і їхню реальність. У якійсь книзі прочитала пораду “успіху”: “Думай, як хочеш. Роби, як всі”. Воно, може, й так: героїв та святих цінують після смерті, тому краще не напружуватись, живучи у місті неокресленого натовпу, в яке може зайти кожен. Це місто у тобі, поза і над тобою. Воно, це місто, не перевантажує тебе всілякими почуттями обов'язку перед власним “Я”. Тобі не потрібно дбати про себе, про тебе подбають ті, хто має ключі до твоєї брами. А... як же право на божевілля?..

Слухала виття і підвивала Ольга Станчак
http://dzyga.com.ua/recenz/arto.htm