преса

Автор: Бриних Михайло
Видання: Радіо «Свобода»

У шкірі перекладача...

http://www.radiosvoboda.org/content/article/1945607.html
01.02.2010

Київ – Будь-яке обговорення сучасного стану вітчизняної перекладацької школи починається (і часто-густо закінчується) визнанням того факту, що цієї школи, власне, й не існує. Перекладацький цех радянських часів, один із найпотужніших у СРСР, спершу втратив роботу протягом 90-х років, коли українське книговидання тимчасово розпрощалося з масовим читачем, а до цього часу від нього залишився хіба добрий спогад.
Тепер, за визнанням багатьох критиків та читачів, настав час аматорів. Без школи, без досвіду, іноді – без відповідної освіти. Саме з цією обставиною найчастіше й пов’язане ниття щодо якості та асортименту тієї художньої літератури, яка все ж таки з’являється у перекладі українською. А втім, масштаби і суть будь-якої гуманітарної катастрофи у нас зазвичай перебільшують. І повсякчасні згадки про те, яких втрат зазнає читач після зникнення «старої гвардії», мають суто ритуальний характер. Наважуся стверджувати, що «стара гвардія» мала б доволі безпорадний вигляд в умовах нинішнього ринкового протистояння з видавцем, – це новий простір, і тільки затяті аматори здатні пристосуватися до його правил і працювати в ньому.

До пори брак перекладачів взагалі не відчувався. Лише під кінець першого десятиріччя видавці нарешті очухались він анабіозу й «грантового прокляття», яке привчило багатьох із них, що витратні перекладацькі проекти краще реалізовувати за чужий кошт.

Я абсолютно згоден з Андрієм Кокотюхою, що діагностувати вади й перемоги сучасного українського перекладу треба на прикладі бестселерів. Саме цей ринок формує більш-меш помітний масив замовлень, які дозволятимуть учорашнім аматорам ставати спеціалізованими фахівцями, а не хапатися за перший-ліпший переклад, як за спорадичний підробіток. Саме цей ринок допоможе читачам остаточно визначитися, в якому перекладі краще читати актуальних світових авторів.

Мої спостереження за перекладацькими війнами доволі оптимістичні. Попри ті прикрі випадки, коли давно очікувані твори з’являються помітно скалічені. Як і чому це відбувається – ось про що варто сьогодні говорити. Як і про те, чому сьогоднішня співпраця перекладачів та видавців усе ще нагадує протистояння, химерну партизанщину.

Поки що сам факт появи того чи іншого бестселера українською (надто в тому випадку, якщо це видання випереджає пропозицію російських мануфактурників) – не настільки поширена практика, щоб уникнути надмірної прискіпливості. Варто було львівській «Кальварії» видати бестселери Іена Мак’юена «Субота» та «Спокута» у перекладі Віктора Дмитрука, як одразу ж ці переклади потрапили під дошкульний обстріл критики, хоча читачеві й немає на що скаржитися. За умови більшого вибору, переконаний, критичне ловлення бліх у цих перекладах справляло б враження дивного та упередженого заняття. З тим таки надмірним шквалом зауважень зіткнувся й Олесь Кульчицький, перекладач романів популярного у нас турка Орхана Памука. А втім, сам факт, що згадані переклади викликали настільки жваве обговорення, – це насамперед зелене світло для видавців та їхнього відчуття здорової кон’юнктури.

Одна з читацьких фобій у контексті художнього перекладу, властива навіть уважним читачам, заслуговує на окрему увагу. Йдеться про часто невмотивоване упередження до тих перекладачів, які приступили до цієї справи з власним уявленням про літературу та її цінності.

Письменник міняє професію

На перший погляд, нічого дивного немає в тому, що сформований літератор береться за художній переклад. З іншого, більшої небезпеки для тексту, мабуть, і не вигадати. Найбільша чеснота перекладача (після досконалого знання мовних нюансів) – це його здатність перевтілитися у світ іншого автора, нічого в ньому не зрушивши з місця. Годі й казати, що письменник, який береться за перенесення чужої творчості в простір своєї мови, потерпає від подвійної спокуси: виправити та покращити те, що подразнює його естетичне чуття. Та й виразний авторський стиль під час такого вторгнення письменнику приховати набагато важче, ніж уважному й полістилістичному драгоману.

Вкрай рідко таке перевтілення відбувається без побічних ефектів, як це, наприклад, сталося з популярним белетристом Леонідом Кононовичем, який раптом відмовився від написання кримінальних романів і взявся за переклад з французької фундаментальних творів: у його доробку, зокрема, твори Сартра та Бодріяра, впоратись з якими міг лише віртуоз.

Інший приклад – Євгенія Кононенко, яка успішно поєднує власну творчість із перекладацькою роботою, хоча неважко помітити, що тексти для перекладу вона часто вибирає за принципом «спорідненості», – здебільшого це твори, які пасують її власному стилю та світогляду (Анна Гавальда, Даніела Стіл, Венера Курі-Гата, Анні Ерно).

Проте іноді перекладач цілком може поводитися як злодій, а своє бажання «привласнити» створене іншим, зайти в чужий дім і почуватися в ньому господарем, перетворити на чесноту. В багатьох випадках такий абсолютно суб’єктивний, авторський переклад – це єдиний доречний метод, без якого до оригіналу годі й підступатися. Останні вдалі приклади зрощення впізнаваного письменницького стилю з текстом перекладу – це романи Богуміла Грабала «Я обслуговував англійського короля» у версії Юрія Винничука (К: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га) та Марини Левицької «Два фургони» у перекладі Світлани Пиркало (К: Факт). Зрозуміло, що і Грабал, і Левицька могли б звучати українською зовсім інакше, але впоратися з їхніми лексичними іграми неможливо без нав’язаного перекладачами-літераторами співавторства.

Але щоб втриматися на цій тонкій грані, одного тільки таланту та поваги до оригіналу замало. В цій алхімії гармонія настільки залежить від нюансів та напівтонів, що кілька дрібних помилок чи недоглядів можуть перетворитися на абсолютний крах, як це сталося зі спробою Іллі Стронґовського перекласти українською «Поштамт» Чарльза Буковскі. Гра на чужому полі завершилася серією пенальті у власні ворота: перекладачу забракло лексичних ключів до цього автора, а для заочного співавторства не вистачило досвіду та відповідного ґрунту.

Переклад – це звучить підозріло

Років сім тому я набридав багатьом видавцям: чому б вам, мовляв, не взятися за переклади тих авторів, до яких наш читач уже призвичаєний і відтак із радістю заковтне кожен їхній новий твір? Тих таки Артуро Переса-Реверте, Жана Кристофа-Гранже чи Стівена Кінга? Але сама думка про те, щоб тягатися у перекладацькій царині з російськими комбінатами, викликала здебільшого скептичний посміх. Сьогодні нові романи тих таки Кінга, Гранже чи Брауна в українському перекладі з’являються раніше, ніж у Росії, а їхня ринкова доля не викликає ніяких нарікань. Видавці починають активніше цікавитися світовою белетристикою без огляду на російську кон’юнктуру (як, наприклад, львівська «Кальварія», що стежить за французькими бестселерами й дещо висмикує звідти на дегустацію). Водночас стратегічно видавці так само потерпають від інерції вчорашнього дня, й до численних пропозицій, що надходять від перекладачів, ставляться з такою пересторогою, ніби їм намагаються впарити господарське мило за спекулятивною ціною.

Відсутність належної ринкової комунікації між видавництвом та перекладачем – вкрай дивна барикада; вона нікому не вигідна, але й розібрати її не вдається.

У теперішній моделі співпраці видавця та перекладача ініціатива у більшості випадків належить останньому, саме він вимушений виступати у ролі менеджера твору, обраного для роботи, саме йому доводиться шукати аргументи для появи майбутньої книжки. З іншого боку, перекладач рідко коли запропонує видавцеві текст, що лежить на поверхні. Парадоксальність цих патових комбінацій сягає апогею, коли ідея перекладу якогось із всесвітньо відомих авторів належить видавцю. У цьому випадку співпраця з перекладачем нагадує складання парашута під час стрибка. Надто якщо видавець намагається виявити ринкову мудрість і запропонувати читачеві не тільки новинку від популярного автора, але й більший масив його книжок. Відтак доводиться залучати до співпраці різних перекладачів. За шаховою термінологією, це виграш темпу ціною програшу якості. У підсумку маємо низку курйозів, коли романи «Бійцівський » та «Снаф» Чака Паланіка, видані у харківському «Фоліо», наче написані різними авторами. Ще більше подивувань може викликати Стівен Кінг у «Клубі сімейного дозвілля», де його твори з’являлися у перекладах Віктора Шовкуна, Олени Любенко та Олександера Красюка. Кожен із цих перекладачів по-своєму вживався у світ «короля жахів», і колекція цих методів та підходів залишає подвійне враження: занадто велика різниця між цими трьома Кінгами. Таке враження, ніби для великих українських видавництв переклад залишається непосутньою ланкою виробництва, про яку випадає нагода подумати в останній момент.

Навіть побіжне ознайомлення з вітчизняним книжковим асортиментом останніх років дозволяє стверджувати, що кількість перекладів сучасної зарубіжної прози помітно збільшується. Наприклад, тільки минулого року, пори всю кризову ощадливість та обережність, в різних видавництвах з’явилася низка творів популярних польських авторів – Марека Краєвського, Катажини Ґрохолі, Януша Ґловацького (до речі, у ролі перекладачів відзначилися знані українські письменники Олександр Ірванець та Андрій Бондар). Варто також наголосити, що усім цим виданням не бракувало читацького резонансу, – попри те, що йдеться про нові для нашого ринку імена. До того ж, ці книжки з’явилися у невеликих видавництвах, а це ще один хороший симптом.

Поки що доводиться констатувати, що саме малі видавництва набагато відповідальніше ставляться до якості, культури перекладу, хоча й частіше залежні у своїх проектах від сторонньої фінансової підтримки, навіть якщо йдеться про видання західних бестселерів. А втім, і малі, й великі видавництва, попри різні вимоги до якості перекладу, сходяться в одному: найкраща винагорода для сучасного українського перекладача – його власний фанатизм. І змінити це становище зможуть хіба що учорашні аматори.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій