преса

Автор: Іван Рябчій
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Де пахне щастям?

http://litakcent.com/2010/02/01/de-pahne-schastjam.html
http://artvertep.com/print?cont=10297

01 Лют 2010
Ерік-Емманюель Шмітт, Дитя Ноя: Повість. – Пер. З.Борисюк. – Л.: Кальварія, 2009;
Ерік-Емманюель Шмітт, Пан Ібрагім та квіти Корану. – Пер. О.Борисюк. – Л.: Кальварія, 2009.

Ерік-Емманюель Шмітт, Дитя Ноя: Повість. – Пер. З.Борисюк. – Л.: Кальварія, 2009

… діти оцінюють безпомилково й справедливо
моральну вартість своїх навчителів
А.Франс, Маленький П’єр

«Я зростав у невіруючій родині, але з дитинства в душі вірив у невідомого мені Бога, Котрий всемогутній і Котрий завжди допоможе тому, хто до нього звертається. У дитинстві та замолоду, в кількох складних ситуаціях, коли власних сил було недостатньо, я внутрішньо звертався до невідомого мені, але єдиного Бога, і ситуація виправлялась у кращий бік». Так згадує про свій перший досвід спілкування з Творцем скандально відомий у Росії Алі Вячєслав Полосін – протоієрей, що зрікся християнської релігії, став мусульманином і відтоді пише книжки про свій вибір. Повісті бельгійського письменника Еріка-Емманюеля Шмітта (нар. 1960) також присвячені надважливому рішенню в житті кожної людини – бути чи не бути з Богом. У повісті «Дитя Ноя» семирічний єврейський хлопчик Жозеф вирішує стати католиком, а в повісті «Пан Ібрагім та квіти Корану» єврейський підліток Мойсей (Момо) пізнає ази Ісламу. Якщо для малого Жозефа єврейство ще не усвідомлена стихія, з якої його брутально вихоплює дійсність війни, то для Момо єврейство – казна-що, повсякденність без жоднісінької сакральної блискітки.

Національно-культурні стереотипи і забобони, пропущені крізь свідомість дитини чи простакуватого підлітка, виявляються кумедною машкарою, якої, аби заслужити на щастя, обов’язково треба позбутися. Тільки тоді крізь нагромадження обрядів, заборон і стереотипів прогляне Бог. Наглядач притулку (Жовтої вілли) отець Понс, який під час Другої світової війни рятує єврейських хлопчиків від нацистів, таємно збирає свою «колекцію»: все пов’язане з юдаїзмом. У крипті під церквою католицький священик складає Тори, словники, священицькі шати, предмети культу. Він самотужки вивчає іврит і основи релігії й культури єврейського народу. Тому коли маленький Жозеф, зачувши чарівні звуки органу в соборі й побачивши пишноту християнського храму, щиросердно висловлює бажання стати католиком, Понс із жахом його відмовляє. Зберегти хоч найменшу частку земної цивілізації – а чи юдейську, а чи німецьку, а чи палестинську – ось мета, справді гідна людини (котра сама є часткою земної цивілізації). Сам автор – Шмітт – належить трьом країнам: по-перше Німеччині, оскільки за походженням є німцем, по-друге, Франції, де виріс і зробив блискучу літературну кар’єру, по-третє – Бельгії, до якої перебрався вісім років тому і громадянином якої вважається тепер. Бельгія – країна багатонаціональна, тож справжня вартість кожної етнічної частинки єдиного народу тут відчувається як ніде.

Отець Понс зібрав не тільки «єврейську» колекцію. У нього збиралися купи предметів американських індіанців, в’єтнамців, тібетців. Жозеф – як і варто було очікувати – наслідував отцю Понсу. Він став гідним учнем свого навчителя – цінував предмети не за їхні назви, а за зміст. Людей також. Тому коли його джип проїздить повз палестинський будинок, він наказує зупинити й підбирає з землі хустку палестинців (пам’ятаєте, таку завжди носив Ясир Арафат?). «Що ти робиш?» – запитує його супутник. «Починаю нову колекцію», – відповідає Жозеф.


Ерік-Емманюель Шмітт, Пан Ібрагім та квіти Корану. – Пер. О.Борисюк. – Л.: Кальварія, 2009

Католиком Жозеф так і не став. А от Момо все ж зробив вибір на користь Ісламу. Відтак, він не приймає віру за якимсь обрядом – він бере її в душу. Замість Мойсея – Мухамед, замість кіносеансів – суфізм і Коран. Повість про Ібрагіма й Мойсея – викривлений переказ відомого роману Ромена Ґарі «Життя попереду» (1975; Ґонкурівська премія; саме цей твір перебував у епіцентрі скандалу навколо псевдоніму Ґарі – Еміль Ажар). У Ґарі арабський хлопчик Момо живе з єврейкою, пані Розою, і тісно спілкується зі старим мусульманином, паном Гамілем, який стає його «дідусем». У Шмітта – немов у кривому дзеркалі.

Порівнювати Жозефа й Момо дуже цікаво. Душа маленького Жозефа промінилася музикою: урочисті хорали познайомили його з католицизмом, «Уродженка Брабанта» (національний гімн Бельгії) сповістила про кінець війни, а Шопен у виконанні звільненої з концтабору єврейки повернув життя у нормальне родинне русло. У житті Момо музики небагато. Принаймні, ми її не чуємо. Натомість вистачає звуків – людей, тварин, міст, природи. Ібрагім і Момо вирушають у подорож Європою і – дивина! – знайомство з континентом відбувається за допомогою звуків і запахів! «Тут пахне щастям, це Греція… Тут пахне воском, ми в католицькому храмі. – Так, це храм Святого Антонія. – Пахне ладаном, тут – православні. – Твоя правда, ми у Святій Софії. – А тут чути ногами, ми в мусульманському храмі… Ой, як тут смердить! – Що? Ми в Голубій мечеті! Місце, пропахле духом тіла, не гідне тебе?» І хоча щастям пахне у Греції, ладаном – у християнському храмі, Момо обирає релігію людянішу (з його, звісно, погляду) – Іслам.

«Іслам не ворогує з християнством і юдаїзмом, як релігіями, ґрунтованими на вірі Авраама. Мусульмани повинні мати добросусідські, в ідеалі – союзні стосунки з «людьми Писання», – зазначає колишній протоієрей, росіянин Полосін. Ідея миролюбного взаємопроникнення всіх релігій як різних точок зору на одну й ту саму картину просякає твір бельгійця Шмітта. «Жозефе, тобі хотілось би знати, яка з двох релігій істинна. Ні та, ні та! Релігія не буває ні справжньою, ні фальшивою, вона пропонує спосіб життя», – повчає свого учня отець Понс.

Чому Ерік-Емманюель Шмітт раптом звертається до такої складної для нефахівця теми, як Бог? «Дитя Ноя» (2004) і «Пан Ібрагім…» (2001) входять до складу так званого «циклу про невидиме». Це пенталогія, розпочата 1997 року повістю «Міларепа», продовжена повістю «Оскар і пані в рожевому» 2002 року й завершена (це під питанням; п’ятдесятирічний Шмітт цілком може повернутися до циклу в майбутньому) повістю «Сумо, що ніяк не міг вирости» (2009). «Пан Ібрагім і квіти Корану» – це перш за все п’єса, що мала шалений успіх одночасно у Франції і Німеччині. Перероблена в повість, 2004 року вона розійшлася рідкісним на нинішні часи накладом: 250 тис. у Франції і 300 тис. у Німеччині. Критики одразу зметикували, що в образі Момо Шмітт вивів відомого театрального режисера й актора Бруно Бремера. (До речі, виникає питання: кого виведено в образі Жозефа? Прізвище малого назване чітко – Бернстайн. Бернстайнів багато; у середині ХХ ст. жив Анрі Бернстайн, французький драматург, автор п’єс, у яких порушувалося «єврейське» питання («Після мене», 1911) – це навіть коштувало йому погроз із боку антисемітських організацій, їх тоді в антидрейфусарівській Франції було чимало. А в п’єсі «Ельвіра» (1939) А.Бернстайн першим наважився торкнутися теми концтаборів.) Успіх п’єси і повісті закріпив фільм 2003 року (режисер Франсуа Дюпейрон). Актор Омар Шаріф, що зіграв Ібрагіма, отримав «Сезар» за кращу чоловічу роль. 2004 року повісті було адаптовано для шкіл Франції та Німеччини.

Нечасто зустрінеш підліткову прозу, написану кількарівнево, з глибокою символікою і цілим виром алюзій. Взяти, приміром, епізод із Бріжіт Бардо. На вулиці, де мешкає Момо й розташована крамничка Ібрагіма, ідуть зйомки стрічки за участі славетної акторки. Надворі спека. Бардо заходить до крамнички араба (турка Ібрагіма тутешні мешканці вперто кличуть «Арабом нашої вулиці»), щоб купити пляшку води. Ібрагім просить за звичайну воду величезну суму. Знічена Бардо викладає стільки, скільки треба, і йде. Таким чином, араб бере гору над пихатою акторкою. На перший погляд комічний епізод набагато глибший; у образі Бардо закладено образ матері Момо, котра з’явиться лише в кінці повісті, після смерті батька. Не менш цікаві й зв’язки, закладені автором між повістями. Так, Шоа присутній в обох творах, тільки маленький Жозеф і його батьки вимушені від нього ховатися, а батько Мойсея постійно мучиться тягарем втрати батьків, яких повезли до концтабору (на смерть) потягом. Друга світова – не нова тема для Шмітта. 2000 року в повісті «Чужа доля» він вивів Гітлера. Хоч і в трохи утопічній версії: фюрер начебто так і не став фюрером, а вдало закінчив художню школу й уславився як непоганий художник.

«Немає примусу в релігії» (Коран, 2:256). І є Бог, вільний од релігій і церков. Саме такого Бога відчувають і пізнають Жозеф і Момо – герої повістей Еріка-Емманюеля Шмітта