преса

Автор: Андрій Кокотюха
Видання: Буквоїд, книжковий портал

Не люди

http://www.bookvoid.com.ua/criminal//2009/10/26/115117.html
26.10.2009

Назар Крук. Звірі. – Львів, Кальварія, 2009. – 126 с.
Жанр: любить дівчат – але не Леон-кілер
Якщо моніторити теми, до яких автори української популярної літератури звертаються найчастіше, то полювання українських спецслужб на дітей індиго займе перше місце з великим відривом. Принаймні, з десяти свіжих новинок, котрі датовані 2009 роком, Назар Крук – ще один письменник, який намагається закрутити кримінальну інтригу довкола підлітків із надзвичайними здібностями. Не ризикну заявляти, що Маріанна Малина своїм романом «Фіолетові діти» була першою: просто її книга вийшла друком трохи раніше за твір Крука, а однакові ідеї дуже часто приходять у голови різним людям, причому між собою вони навряд чи знайомі.
Тікати від порівняння цих двох текстів марно: явно не змовляючись, Малина і Крук роблять головними потенційними жертвами лиховісних спецслужб дівчаток-підлітків, а фінальну розв’язку обоє авторів переносять на дах багатоповерхового будинку. Правда, у Малиної діти індиго хочуть захопити світ, а в Крука – врятуватися від світової жорстокості. Але в обох романах чільну позицію в рейтингу надзвичайних здібностей займає гіпноз. У «Звірах» дівчинка, котру хоче вбити кілер за завданням таємної служби, вміє ще телепортуватися. Що з успіхом робить, намагаючись врятувати себе і найманця Джокера від снайперських куль.
Кого автор називає звірами, теж стає зрозуміло під фінал. Спочатку кілер Денис на прізвисько Джокер переконаний, що звірі – це діти індиго. Ну, не те щоб зовсім звірі. Але точно – не люди в традиційному розумінні. Потім, ясна річ, він, убивця-професіонал, прозріває: звірі – це його хазяї, зокрема – Жарох і Доктор Зло. Вони прагнуть або досліджувати дітей у закритих санаторіях, порпаючись у їхніх мізках, або – ліквідувати, аби не плуталися під ногами в «нормальних» людей. Тому зміну поглядів Джокера можна передбачити вже після того, як він, теж, виявляється, не зовсім звичайна людина, отримав завдання вбити підлітка-сироту Аню: він вирішив її захистити.
Одного такого кілера шанувальники постмодерного бойовика вже знають. Його придумав у 1994 році режисер Люк Бессон у ті часи, коли ще не пустився берега зі своїм «П’ятим елементом» та іншими, ще гіршими стрічками. Фільм «Леон» я схильний вважати вершиною творчості цього французького режисера. Сюжет відомий навіть тим, хто з якоїсь причини «Леона» не бачив: суперкілер волею долі врятував дівчинку Матильду, котру так само дивом не вбили наркодилери, лишивши її сиротою. Не змігши вбити її, тим самим скинувши непотрібний «вантаж», Леон натомість починає піклуватися про неї спочатку як батько, а потім – як закоханий. Історія дивного платонічного кохання Матильди і Леона показана в повній версії стрічки: для американського прокату її скоротили на 40 хвилин, аби Леона не запідозрили в педофільських нахилах, а Матильда не шокувала пуритан віктимною поведінкою юної німфетки.
Приблизно такі стосунки намічаються і в Джокера з Анею в романі «Звірі». Обізнаність автора з класикою жанру кидається в очі: в тексті рясніють згадки про «Омен» Девіда Зельцера та серіал «Секретні матеріали». Що, між іншим, окреслює певні претензії Назара Крука на створення постмодерного чтива. Але саме бажання зробити з чтивної «сировини» так звану «розумну» книгу обмежується лише численними діалогами на теми «Що таке добре, що таке погано» і «Як врятувати світ». Сама ж дія навіть для такого невеликого за обсягом тексту помітно пробуксовує.
Зокрема, суперкілер Джокер багато розводиться про власну суперовість. Але, на відміну від Леона, жодного разу не показує себе в дії. Більше того: підстраховувати «суперкілера» для чогось посилають снайперів. А снайперів. Своєю чергою, страхує ще один посланець всесильної Контори. Для чого така матрьошка, коли на мішень виводять супермена? Нарешті, Стівен Кінг як класик жанру справді не зловживає спецефектами в «Тій, що запалює поглядом», «Керрі» та «Мертвій зоні». Але в цих романах діти та молоді люди все ж таки демонструють свої пара нормальні здібності в тих епізодах, де треба, і так, що аж подих перехоплює. Назар Крук ніби принципово цих спецефектів – коли кілер та індиго в дії – уникає. Мабуть, думає, що його історія не по це, а набагато глибша. Проте, максимально обтяживши це справді легке чтиво інтелігентськими розмовами, автор цим самим прив’язав до твору з великими перспективами гирю, відлиту з чавуну банальностей. Тому, обираючи популярну форму, але замінюючи дію інтелігентським патяканням, автор пропонує вже не чтиво, але ще не «умняк». Те, що відверто хоче буди посередині, посереднім здебільшого, на жаль, і лишається.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій