преса

Автор: Лєра Лауда
Видання: Буквоїд, книжковий портал

Детальна карта людських почуттів від Віґдіс Йорт

http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/10/15/071047.html
15.10.2009

Віґдіс Йорт. Якби ж то. Роман / Переклад з норвезької Ірина Сабор. — Львів: Кальварія, 2009. — 224 с.
«Якби ж то», – слова, які безліч разів повторювала Іда, головна героїня однойменного роману норвезької письменниці Віґдіс Йорт. «Якби ж то» – це не умовний, а дійсний спосіб неможливості. Шорсткий набір звуків та сенсів. Шорстка канва реальності, яка не просто огортає людське життя, а натирає його, часом – розт(д)ирає до крові. «Якби ж то» – це також недосяжність, що іноді починає видаватися цілком досяжною. І якщо віддатися цій омані – можна почуватися (й) цілком щасливим, допоки…
«Якби ж то» – це та неможливість, яка глибоко поранила й роздерла Ідине життя, недосяжність, яка, здалося, раптом сама увірвалася в її світ, а насправді ж… Іда не знає, що було насправді. Не знає того і Віґдіс Йорт, яка є прототипом головної героїні, а її роман – довгим листом-сповіддю зрадженому нею чоловіку. Листом відвертим і змоклим від болю. Видавці стверджують: наскільки відвертим, що «у цнотливих літературознавчих колах Норвегії та Великої Британії цей роман вважають аморальним». Насправді ж, аморальності там нема — хіба щирість перед собою і свідома нещирість з собою ж. Починається та псевдоаморальність (і нове життя героїні), напевне, зі зради. Іди — чоловікові, зради легкої і невимушеної. Зради ніби між іншим. «Не те, щоб її мордувало сумління, яке там. Перший раз, чи що. Все одно ж розлучиться рано чи пізно. Це вона собі вже давно знала». Але не знала, що ця зрада переверне усе її життя.
Віґдіс Йорт пише не про героїню в контексті світу (суспільства з усіма його «я», роботи, сім´ї, інших), а про цей світ в контексті героїні, бо в центрі таки вона, Іда (вона, як окремий світ, який читачу і пропонують дослідити, та її коханець Арнольд — як частина її та її-світу). Акцент у романі — на внутрішнє: гострі почуття, двоякі переживання, різнокаліберні сумніви. Коли йдеться про це — текст просякнуто емоціями, він гнучкий і насичений (попри часто лаконічність речень чи їх незавершеність). А зовнішнє — нечітка декорація того всього, фон (воно й описується здебільшого сухими штрихами і рубаними реченнями). Та попри нечіткість, цей фон таки дещо важить (так, він не в центрі, але він — основа, те, що під килимом). І герої до того килима, декорацій, приклеєні. Ця приклеєність — у щонайменше житті в різних містах, з усіма від того наслідками, і відсутності сил вирватися звідти, об´єднатися, відірватися. Відтак, герої можуть лиш вдавати, що фону не помічають, або — призвичаїтись, іноді тікати — робити кілька кроків у бік: їдучи закордон, у міста, де їх ніхто не знає, і всюди вдаючи із себе молодят: «Вони одружуються в Стамбулі, Касабланці, Парижі, Мюнхені...».
Цей роман — така собі карта, детальна карта природи людських почуттів. Ти бачиш, як вони зароджуються — випадково і миттєво. Бачиш, де то починається, куди тече, наскільки бурхливий той потік і на яких саме відтинках. Це карта універсальна (бо то не просто чиясь історія кохання, а власне кохання у численних його проявах і видозмінах). Тому читач знайде там будь-що, і будь-який читач знайде щось близьке саме йому (шалена пристрасть, кохання без відповіді, стосунки на відстані, моменти абсолютного щастя і миті такого ж страждання...). Знайде й пригадає власну історію, якийсь її шматок. І напевне, зайдеться його аналізувати. Спочатку пригадуєш, як зароджувалися котрісь із твоїх стосунків. Десь далі — дивишся на цей густий, небезпечний, бо темний і без стежок, ліс пристрасті. І згадуєш, як і сам блукав колись подібною місциною. І що відчував. І чи відчуває щось подібне героїня роману. І усе це настільки розпалює, насичує емоційний фон самого тексту, фон сприйняття і читання — історії читача та історії героїні — вони час від часу переплітаються, а відтак, ти досліджуєш карту і власної душі.
«Якби ж то» — роман затягнутий. Це правда. Ти заздалегідь знаєш, чим книжка закінчиться. І вже на сторінці сотій думаєш — але ж тут уже все сказано, спантеличено дивишся на ще непрочитану сотню сторінок — не розумієш: а що може бути далі? Що можна ще сказати і написати. Нічого. На решті сторінок — ті ж зустрічі, котрі закінчуються сварками і палким сексом, спільні подорожі і розставання. «Він їде до Тронгейма — на автобус і на летовище. Вона — на потяг і в Осло» , — ці слова у різних їх варіаціях прошпилюють усю історію наскрізь. Вони і є основними подіями книги. Так, книга статична. Вона — про стосунки і їх поступову зміну. Ніби пори року, з загалом передбачуваною сезонною погодою й іноді мінливо-непередбачуваними днями, годинами. Це стосунки, що неначе розбиті на кольорові сегменти, спектр — і ти бачиш, як один колір перетікає в інший, як змінюється ставлення на різних відтинках, і у що певні вчинки можуть врешті вилитися.
Тож «Якби ж то» — це роман-споглядання. Уважне воно може дати читачу чимало розумінь — нових, або чіткіше усвідомлення речей вже відомих. Споглядання. Першу сотню сторінок ти, напевне, прочитаєш на одному дусі. Потім текст йтиме повільніше. І щойно здасться, що в ньому забагато одноманітності — книжку слід відкласти. На кілька днів. Чи й тиждень. Бо від тривалого споглядання, навіть чогось неймовірно гарного, людина втомлюється, бракне гостроти сприйняття.
А споглядачем в романі є не лише читач, але й сама авторка. Принаймні, саме таку роль вона на себе намагається взяти: «Вони зідзвонюються щодня, ввечері у них секс по телефону, вранці — плани на майбутні подорожі» . «Вона», «він», «вони» — це спроба відстороненого погляду, можливо, аналізу, відмежування героїні від авторського я. Але час від часу в тексті вигулькують абзаци або й цілі сторінки від першої особи. Вони найбільш щирі і перенасичені емоціями: щастям і стражданням. Ці рядки найвідвертіші: «Мене поранили. І тільки тепер я побачила, наскільки глибоко. Пишу — а сама відчуваю, як у тій рані рояться згустки болю, і мені робиться дивно, що я пишу те все, роздмухуючи попіл, замість того, щоб поховати все на віки вічні». Цими слова книжка вже фактично завершується, ними завершується історія кохання Іди та Арнольда, ставиться крапка. В історії, що нагадувала спіраль, — кола раювання, що чергувалися з колами пекла: божевільна пристрасть, що кілька років мучить Іду, ніби приречене на безсенсовість кохання, нарешті отримання бажаного і насолода ним, поступове й невпинне руйнування щастя, бо якби ж то він вмів її слухати, якби ж то він пробував її зрозуміти, якби ж то він не.. . А між цим усім — ще купа кіл, часом майже не помітних, часом — до нестерпності довгих.
«Ми відчуваємо у собі закоханість це до того, як зустрічаємо кохану людину. Відчуваємо в собі страждання, ще коли вони тільки назрівають». Час вибілює страждання. Іда це розуміє, а тому відтягує розрив з Арнольдом на щонайдовше. Навіть не так — вона розтягує його, розбиває на невеличкі порції, і їх споживає. Проковтнути усе так — легше, аніж відразу запхати до рота величезний шмат. Невеликі дози отрути — не вбивають. Не відразу. А тим часом, якби ж то, якби ж то, якби ж то... . — стає все більше. І кожне воно — все більш болюче і більш нестерпне. Тому назва роману — «Якби ж то» — геть не випадкова. Ці слова були для Іди дзвіночками, дзвонами, що віщували загибель стосунків і кохання. Що сповістили про його смерть. Бо в певний момент тих «якби ж то» стало забагато, вони витіснили усе.
Тому роман Віґдіс Йорт — це не лише карта людських почуттів, повна енциклопедія на тему, але ще й не менш детальна карта людських помилок. Помилок, що здатні знищити навіть, здавалося б, незламні речі.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій