преса

Автор: Євген Баран
Видання: Буквоїд, книжковий портал

«Перехожий, скажи музам …»

href="http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/08/18/082213.html">http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/08/18/082213.html
18.08.2009

Адам Загаєвський. У чужій красі: Есеї. З польської переклав Віктор Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2008. – 192 с.
Інтерес до сучасної польської літератури в Україні великий. Перекладаємо усе: від Чеслава Мілоша, Тадеуша Ружевича і Збігнєва Ґерберта до Малгожати Ґроховської, Ольги Токарчук і Міхала Вітковського. Авторські книжкові проекти, антології, спецвипуски журнальні (той же «Потяг-76» з його спецрейсом «Потяг до Польщі»), окремі публікації тощо. Інтерес закономірний і справедливий. Польща є осердям європейського життя, з його перевагами і перевитратами, завжди там була і буде. Так є, і нема на то ради...
Є окремі авторські уподобання-переклади: Василь Махно перекладає Збігнєва Ґерберта і Януша Шубера; Андрій Бондар – поезію Богдана Задури; Роксана Харчук – Щоденники Вітольда Гомбровича; Олександр Гордон - поезію Боґуслава Жураковського, Ґражини Добренько і Еви Сонненберґ; Віктор Дмитрук – поезію Збігнєва Ґерберта і есеїстику Адама Загаєвського...
Це лише вибірковий перелік, який має на меті лише підкреслити широту і повноту охопленого літературного простору, що є свідченням зацікавлення справжнього і постійного. Шкода, що зворотнього заінтересування немає. Принаймні, воно дуже спорадичне і припадкове. Хоча проблема тут звичайно ширша за естетичну, і повторювати її не буду, тим більше зациклюватися на ній.
Говоритиму детальніше про запропонований переклад Віктора Дмитрука есеїстики знаного польського поета, прозаїка, есеїста і перекладача Адама Загаєвського «У чужій красі».
Коротка біографічна довідка про автора: народився21 червня1945 року у Львові. Син професора Тадеуша Загаєвського. Вивчав психологію і філософію в Яґеллонському університеті. Зв’язаний з поетичним рухом Нової Хвилі в Кракові. Мандрує між Америкою і Європою, але постійно повертається до рідного Кракова, міста, яке відкрило йому світоглядні й естетичні простори й зробило митцем. 2007 року номінувався на Нобеля.
Есеїстика Адама Загаєвського близькою є до філософської прози. Тут розповідаються різноманітні історії автобіографічного характеру, дається оцінка епосі й часові, в якому формувався автор, розповідається про людей, яких зустрічав на своєму шляху есеїст, а також висловлюються міркування екзистенційного, естетичного характеру...
Жанр есею добрий тим, що він якнайменше потребує коментарів. Світ-бо один, все інше – інтерпретація. Вдала чи невдала. Тому, читаючи есеї, треба навчитися сприймати світ очима автора, принаймні намагатися розуміти його.
Адам Загаєвський чудовий оповідач, він веде бесіду легко, ненав’язливо, відверто і щиро. Не боїться виглядати банальним, ніколи не є категоричним, кожна його конкретна історія має універсальний ключ розуміння.
Хоча таких авторів уже не бракує в українській літературі, однак та «легкість буття», з якою Загаєвський вільно почувається у просторі й часі, робить його унікальною постаттю в європейському культурному середовищі.
Народжений у Львові, Загаєвський зберіг до цього міста ностальгійні сентименти, що підштовхнули його до пошуків свого естетичного простору:
«У дитинстві я втратив дві вітчизни: я втратив місто, в якому народився і в якому до мого приходу на світ жили численні покоління моєї родини, але також, із приходом совіцького стилю правління, у мене відібрали легкий, певною мірою природний доступ до загальної очевидності правди. Потім потрібно було багато років, щоб повернутися до головного нурту життя, щоб знову сприйняти найпростіші істини, ті істини, які тільки шаленці й обманщики ставлять під сумнів» (с.11).
Мені прикро це стверджувати, але так виглядає, що в Україні більшість людей так і не можуть «повернутися до головного нурту життя», а найпростіші істини й далі ставляться під сумнів...
Пошуки власного шляху не були простими, але загальна настанова чітко окреслена: «Я приїхав до Кракова вчитися; була осінь, як завжди тоді, коли починається новий навчальний рік. Я приїхав учитися, що було похвальним і прагматичним кроком, але мені йшлося і про щось більше. Напівсвідомо мене скеровувала також потреба віднайти моє місто, те місто, яке – я знав про це – було втрачене назавжди. Але ж ми найчастіше шукаємо того, чого вже немає» (с.11).
І ще одна думка Загаєвського в контексті цієї теми: «Я втратив дві вітчизни, але шукав третю – місце для уяви, територію, яка дозволила б мені дати вихід не зовсім ще ясній артистичній потребі. Я втратив реальне місто, але шукав місто уяви. Відносно пізно – пізніше, ніж у випадку інших осіб – я обрав поезію як царину моїх шукань» (с.16).
Цікавими видаються міркування Загаєвського про народження письменника, усвідомлення себе іншим: «Народження письменника: коли молодий чоловік, вихований у католицькій вірі, переживає вражаюче відкриття – раптом починає розуміти, що, молячись, не обов’язково має повторювати слова молитви, записані у книжечці для богослужінь, що може молитися «власними словами». Може сам укладати молитву. Може сам укладати слова» (с.18).
Про максималізм молодих літераторів Загаєвський висловлюється з легкою всерозуміючою іронією, власне самоіронією, бо сам пройшов через подібне: «( (...) молоді письменники поводять себе як прокурори, нашвидкуруч призначені революційною владою, і заливають сала за шкуру шанованим усіма авторам старшого покоління, знаходять у них неприпустимі помилки й перекручення; усе для того, аби вижити – бо ж легше пережити важкий період літературної молодості в тозі прокурора, ніж у ложі захисника)» (с.19, підкреслення моє. – Є.Б. ).
Взагалі, мені подобаються автори, які розширюють мій власний простір, допомагають відкрити очевидні речі, сформулювати їх, коли інше називання вже не змінює суті речей, вони ж бо названі й озвучені. Тематичний контекст озвученого широкий, розмаїтий. Але в цьому сюжетно-тематичному розмаїтті є своя внутрішня логіка й окреслена перспектива, завдання і внутрішня мета, якщо хочете: «Пам’ятаю, як подобалося мені в «Чарівній горі» визначення вечірніх занять Ганса Касторпа (читання, роздумів, мрії) як «царювання». Ідеться проте, щоб пильнувати світ» ( підкреслення моє .- Є.Б., с.55).
Запропоную читачеві ті тези Адама Загаєвського, які, як на мене, потребують одного, вміння слухати і таланту чути. У ході цитування, якщо виникне внутрішня потреба, даватиму свій невеличкий коментар:
1. « (...) місце, в якому ми живемо, не може не мати значення для форми нашого існування. Краєвиди входять в наше нутро, залишають сліди не тільки на сітківці ока, але й у глибинних шарах особистості» (с.21).
Коментар: як ми сперечалися на початку 90-х, а тепер бачу як цим хворіють покоління двотисячників, зримо і латентно про важливість чи неважливість місця народження митця. Для Загаєвського у цьому питанні немає двозначностей.
2. «Я не можу бути істориком, але хотів би, щоб література свідомо й серйозно брала на себе функцію історичного свідоцтва і щоб надихалася при цьому не прикладом сучасних істориків, черствих найчастіше типів, які проводять життя в перегрітих архівах і пишуть нелюдською, гидкою, дерев’яною, бюрократичною мовою, з якої випарувала будь-яка поезія, мовою пласкою, як стонога, і тривіальною, як щоденна газета, а щоб повернулася до давніх, можливо, навіть грецьких прикладів, до моделі історика-поета, людини, яка або сама бачила і пережила те, про що пише, або черпала з живої усної традиції, родинної чи племінної, не соромлячись емфази, емоції і дбаючи одночасно про правдивість свого свідчення» (с.21).
Коментар: історики мов поглухли, і «клепають» свою бюрократичні свідчення зі швидкістю і правдивістю теленовин у тоталітарних державах. Тільки тих, хто виривається за межі цієї квазіісторичної буденщини, можна не тільки читати, але й прислухатися до них. Таких у новітній історичній науці не знаю, можливо, за винятком Наталі Яковенко...
3. «(... щоденники письменників, мемуарні есе, автобіографії поетів повертаються до архаїчної літературної традиції, до писання історії з точки зору суверенної людини, а не доцента університету, невільника модної методології, державного службовця, який одночасно повинен догоджати своєму міністру і пануючій сьогодні в Парижі епістемології. Приклади? Будь-ласка: автобіографії Едвіна Мюїра, Чеслава Мілоша, Йосипа Бродського та інших поетів, есе Губерта Батлера, Ніколо К’яромонте, записки Юзефа Чапського, Альбера Камю... Нариси Збіґнєва Герберта, Єжи Стемповського, хворого на туберкульоз Болеслава Міцинського. Ось люди, які не обманювали. Жадібно шукали правди і не соромилися ні жаху, ні поезії, двох полюсів нашої планети – бо поезія існує у світі, у деяких подіях, у рідкісні моменти. А жаху теж не бракує» ( підкреслення моє. – Є.Б., с.21-22).
Без коментарів.
4. «Найбільш захопливими є питання, на які ми не вміємо відповісти» (с.23).
Без коментарів.
5. «Письменник, який веде інтимний щоденник, записує в нього те, що знає. У вірші чи в оповіданні записує те, чого не знає» (с.27).
Коментар: Загаєвський вказує суттєву різницю, яка вирізняє мемуарну літературу (щоденникові нотатки в тому числі) від художньої літератури. Дуже мало є літераторів, які би поєднали непоєднане. У нас це пробує робити Петро Сорока. Поки що невдало, бо плутає проповідництво з творчістю...
6. «Найнебезпечнішими для поетів не є ані різкі нападки пуританських пропагандистів, ані напади з-під пера братів-романістів; їм мало чим зашкодить нехіть янсеністів і гнів тих філософів, для яких вірші є витвором надто легкої музи. Найбільш небезпечною є байдужість, безмежна байдужість пасажирів приміських поїздів і фанатичних прихильників телебачення. Найгірше буває тоді, коли ніхто не пише памфлетів проти поезії» ( підкреслення моє. - Є.Б., с.28).
Коментар: цю істину ми збагнули у 90-х. Але, як завжди це буває в українців, переходимо межу, «молотимо ціпом», у результаті чого дуже часто змішуємо естетичне з етичним, але не оглядаємося і не зупиняємося, бо боїмося не встигнути... Власне, боїмося признатися собі, що наші слова і є тією половою, від якої відбираємо зерна...
7. «(...) мистецтво виростає з найглибшого захоплення світом, видимим і невидимим. (А також, що мистецтво не є чимось для естетів)» (с.29).
Коментар: істина відома, але нашим літературним неофітам, насамперед пташатам «гнізда Андруховичевого», цю істину не зайве повторити.
8. «Чому детективні романи такі нудні? Бо єдина таємниця, яка в них міститься, це питання, хто вбив пана Л. Тим часом єдиною справжньою таємницею є питання, чим є світ. Вогонь. Повітря» (с.29).
Коментар: запитання поставлене правильно. Вже одне це змушує думати і заглиблюватися у пізнання світу і себе.
9. «Снився мені письменник, якому було 108 років. Успіх до нього прийшов у віці 101 року. Розповідає про це з великою цікавістю» (с.30).
Без коментарів.
10. «У лихі години здавалося, що в Кракові живуть самі п’яниці, які йдуть вулицями зі своїм одвічним не лицарським вигуком курва, курва, курва. Якби не кілька крапель ренесансу, Краків потонув би в багні, пішов би на дно, як стільки інших темних міст, що белькочуть хрипким голосом ідіотів, курва, хуй» (с.34).
Коментар: у найтемнішому місті знаходяться люди, які оправдовують його існування. Найголовніше, аби вони були, ці люди...
11. «(...) не раз саме сміх є відповіддю на досконалість мистецтва» (с.35).
Без коментарів.
12. «Шукаючи двох втрачених вітчизн – міста і вільного доступу до правди, - я наштовхнувся ще й на третю, про яку навіть не знав, що колись був її громадянином. Ця третя країна має невеличку територію і не має армії; є в ній тільки маленьке джерельце, у якому відбивається блакитне небо та розтріпані, білі хмари.
Але ця третя країна має ту властивість, що зникає іноді з поверхні землі – на довший час. Зникає так, як ластівки, які летять на південь – залишаються після них тільки архаїчні гнізда під дахами, маленькі підборіддя дахів» (с.38).
Коментар: це відчуття приходить несподівано, і досвід тут відіграє найменшу ролю.
13. «Хороші письменники завивають те, що незнане, у те, що знане. Погані виставляють наверх незнане» (с.47).
Без коментарів.
14. «Я тремчу від самої думки про це – які ми слабкі, які залежні від того, що нам схоче підказати епоха, що нам запропонує – накаже – дух часу» (с.48).
Коментар: цю істину треба пам’ятати, коли збираєшся критикувати старше покоління за його гріхи. Кожне покоління має моральне, громадянське право критикувати тільки своє покоління. Старше покоління можемо критикувати з огляду на те, що вони роблять чи зробили в контексті нашого з вами часу. Амністії часу не підлягають вбивство, зрада і людська підлість помножена на вроджене чи надбане лакейство.
15. «Я зрозумів, що поезія знаходиться деінде, поза безпосередньою боротьбою партій, а й навіть поза бунтом проти тиранії, навіть щонайкраще обґрунтованим» (с.52).
Коментар: цю істину непросто прийняти українським поетам, але її необхідно прийняти, аби мати перспективу естетичну.
16. «Той хто пише, повинен уважно придивлятися до ідіотів зліва та ідіотів справа. Поет – це природжений центрист; його парламент знаходиться деінде, в ньому засідають також померлі, не тільки живі» (с.52).
Без коментарів.
17. «Молодих і старих не розділяє жодна прірва. Справжня прірва пролягла між живими й померлими. А ще більше – між тими, хто так ніколи й не народився, і нами, які відчули смак існування» (с.53).
Коментар: ця істина або пізнається з часом, або ніколи не пізнається. Головне, її важко нав’язати, до неї треба дорости.
18. «Того, що велике, взагалі не можна висловити. Натомість те, що мале, без сумніву – можна пробувати» (с.55).
Без коментарів.
19. «Покинути дім – це спізнати смуток, але також і передчути відкриття й радощі, які чекають нас у широкому світі» (с.59).
Без коментарів.
20. «Той, хто пише прозою про захист поезії, занедбує тим самим писання віршів. Чи можна в такий спосіб захищати поезію?» (с.69).
Коментар: теза дискусійна, але в ідеалі справедлива.
21. «В літературі немає поступу, не бракує, однак, змін і зсувів. Іови нашого часу – Овідій вказав їм шлях – надзвичайно дотепні. Ще трохи і почнуть виступати в цирку або навіть у розважальних телепрограмах» (с.70).
Коментар: це завжди трапляється, коли письменник стає рабом догми. А будь-які крайнощі світоглядні й естетичні приводять до метаморфоз духовних.
22. «Що поєднує поезію і музику? Поезія» (с.70).
Коментар: ця теза сприймається як афоризм.
23. «(...) культура, що спирається тільки на мову, тільки на літературу, усвідомлену як мовна школа, як риторика, вихолощується. Література, як і філософія, повинна постійно ставити собі остаточні питання – в іншому випадку вона перетвориться на літературу! (А філософія на філософію...)
Становище літератури дуже двозначне. Вона є – буває – королевою культури, гранд-дамою, великим переживанням, осяянням і струсом, але на диво легко спадає з тих вершин, аби перетворитися на розвагу, на ребус, демонстрацію вербальної спритності. Часом у творчості видатного поета можна знайти впадання в мову – в риторику, навіть у балаканину» (с.74).
Коментар: цю тезу треба пам’ятати як правило. Уникнути цих пасток рідко кому вдається. Головне, вчасно вибратися із них...
24. «Яка ж то вбогість – писати і надавати тому, що пишеться, додатного або від’ємного морального знаку (особливість насамперед нашого часу). Наче недостатньо просто писати й вірити, що з самої субстанції писання з’явиться істина; наче не віримо самі собі.
Добро і зло містяться не в додатному знакові, не в коментарі, не в керунку, який надається написаній книжці, а в способі мовлення ( у якому той, хто пише, ніколи не буде впевнений до кінця, бо ми не знаємо самих себе)» (с.77).
Коментар: цю істину треба постійно нагадувати літературним квазіморалістам. Проповідникам від літератури. Особливо їм...
25. «Якщо йдеться про розділові знаки, то наймарнославніша – крапка. Після мене хоч потоп...» (с.77).
Без коментарів.
26. «Але ж світ ніде й ніколи не описаний. Немає такої країни, де була б описана дійсність. Дійсність сміється з усіх описів» (с.77).
Коментар: а чи потрібний?..
27. «У 362 році Юліан, званий Відступником, видав едикт (скерований проти християн), згідно з яким лише ті професори могли викладати Гомера, Гесіода, Демосфена, Геродота, Фукідида, Ізократа і Лізія, які поділяли їхню віру в грецьких богів.
Якби повсюди застосувати принцип Юліана, то системи освіти всіх країн, незалежно від їх ідеології, завалилися б» (с.78).
Без коментарів.
28. «Люди-голосні й люди-приголосні. Голосні це ті, які люблять говорити, сміятися – і, сміючись, енергійно відкидають голову назад, ті, що народжені для експресії. Люди-приголосні переважно мовчать, у товаристві їх вважають нудними, вони засинають у поїздах. Але без них не було б людства; мови легше обходяться без голосних, ніж без цупкого, важкого алтабасу приголосних» (с.84).
Коментар: авторський варіянт погляду на людей, який заслуговує уваги. Принаймні, це ще одна спроба класифікації людини.
29. «Уява – та сама уява, яка породжує до життя поезію і музику – не є ані досконалою, ані самостійною. Як же часто вона помиляється, блукає; може, особливо в наш час, коли не один раз піддавалася вмовлянням шалених ідеологій. Вона потребує опори в чесності, здорову глузді, в розумі; аби тільки вони не взяли гору!» (с.92).
Коментар: се добра практична порада, яку треба нагадувати у часи захоплення або засліплення (світоглядного чи естетичного).
30. «Хто хоче зрозуміти, але відмовляється від експресії, нічого не зрозуміє. Хто хоче виразити – але не шукатиме розуміння, - нічого не виразить» (с.93).
Коментар: це порада з того ж ряду, що і попередня.
31. «Спокій – це порт, до якого ми часом завертаємо, інколи на довший час, але завжди, рано чи пізно, повинні покинути його, так немовби ми подорожуємо на кораблі, що пливе під непевним прапором, переслідуваний підозрілими поглядами митників» (с.94).
Коментар: добре зауважена психічна особливість людини суспільної. Прагнути спокою, аби пізніше втікати від нього.
32. «Але не слід занадто хвалити мову, оскільки навіть мова наповнюється тільки тим, що є зовнішнім стосовно неї. Мова теж черпає ззовні, як і ми. Вона є чимось на зразок душі без тіла, яка шукає поживи. І лише та пожива може нас наситити, а не сама мова» (с.99).
Коментар: мудра заувага, яку повинні пам’ятати прихильники мовної еквілібристики. Те інтонування прекрасне, яке сповнене сенсом – практичним, життєвим.
33. «Щоб збудувати державу, потрібні дві речі – сила і слабкість. Щоб написати добру книжку, теж треба сили і слабкості» (с.101).
Коментар: гарна у своїй основі теза, хоча з відтінком мовної еквілібристики...
34. «Певний вид строгої мудрості, яка часом виражена в оцінці чийогось вчинку, в похвалі чи засудженні («зрадив... був марною людиною... великодушний...»), у присуді, який є чимось більшим, ніж моральною оцінкою, в якому відчувається щось остаточне, абсолютно правдиве, не має свого філософського дому. Жоден Кант, чи Декарт, чи Гуссерль не вміли такого дому збудувати. Такого роду присуд може бути висловлений старою жінкою в поїзді (особою, якої ми ні коли більше не побачимо), кимось дуже молодим і навіть – може статися – філософом. Правда бездомна» (с.103-104).
Коментар: це гарна засторога шукачам правди (мені у тому числі). Будь-які пошуки правди, найоптимальніші, є умовними і тенденційними. «Правда двічі бездомна», «Правда, як і раніше, бездомна». Ніхто з відомих мені літераторів українських не зумів так просто і так оптимально дати оцінку самій правді.
35. «Але захист поезії – це не захист певної професії, книжок, книгарень, бібліофілів, екзальтованих читачів, авторських зустрічей для двадцяти осіб; це навіть не захист поетів, оскільки поети віддалені від поезії так само – майже, - як правники від права чи гірські провідники від хмар. Захист поезії – це захист чогось, що сидить в людині, фундаментальної здатності відчувати чудесний світ, відкривати божественність у космосі і в іншій людині, в ящірці і в листі каштанів, дивуватися й застигати у цьому здивуванні на довший час. Якщо ця здатність зав’яне, людська раса продовжуватиме існувати, але гірше, слабше, інакше, ніж протягом тисячоліть, коли не було цивілізації, яка б не поміщала поезію – в тому чи іншому вигляді – в самому центрі людських трудів» ( підкреслення моє. – Є.Б., с.104-105).
Коментар: як добре сказано! як мудро сказано!
36. «Скоро добіжить кінця друге тисячоліття; давно вже чуються голоси міленаристів, спраглих історіософічної сенсації - але сенсації не буде, буде ще одна зимова ніч, багато галасу, а потім настане звичайний січневий день» (с.106).
Без коментарів. Приймаю.
37. «Звук дзвонів дарував мені хвильку щастя; завдяки дзвонам я ще раз зрозумів, що велич існує, незважаючи на мою ледачість, незважаючи на довгі періоди, коли я забував про неї; я забував про неї на цілі тижні, занурений в інші заняття, перейнятий іншими клопотами й бажаннями. Дзвони будили мене до вищого життя» (с. 107).
Без коментарів. Просто гарно.
38. «З розмов із померлими: - ти не знаєш, не можеш знати, яке це величезне, недосяжне задоволення – з’їсти яблуко. Так, звичайне яблуко. Ні, немає звичайних яблук» (с.107).
Без коментарів. З роками все частіше над цим задумуюся, хоча й втікаю від цих думок...
39. «Якийсь час згодом я усвідомив, що народився в столітті, яке – невідомо чому – з начними талантами обдарувало іроністів, натомість досить суворо повелося з моралістами, даючи їм – найчастіше – пересічні здібності та не обдаровуючи в цілому почуттям форми» (с.108).
Коментар: нове тисячоліття продовжує цю традицію. Хоча дуже часто й у таборі т.зв. іроністів багато піни і спекуляцій формою. Про зміст не кажу, вони, як правило, не мають що сказати, залишаючись епігонами часу... «Їм бракувало форми», - зауваження слушне і нагальне. Але правда також у тому, що мораліст без іронії такий же порожній як іроніст без моралі...
40. [ про письменника й актора Войтека Пшоняка ]: «Він помагав померлим. Померлі письменники потребували молодих акторів, які пашіли енергією якби не знайшли їх, їм би загрожувало гробове мовчання; колись боги раз на рік жадали в жертву найпрекрасніших хлопців і дівчат, тепер того самого просили мертві письменники.
Він віддавав їм надмір свого життя; пробуджував їх від сну, від сонного безсмертя, входив у чужу красу, а одночасно дисциплінував власні, непокірні апетити. Він був щасливчиком, обранцем долі» (с.123).
Коментар: Власне, ця теза потрібна мені, бо тут є й пояснення назви книги. Письменник, так само як і актор, входить у чужу красу . Якщо він ще й зуміє розбудити від сну, втамувавши власні апетити, тоді й стає «щасливчиком, обранцем долі».
41. «Чим є доповнення? Маленькою моделлю трансцендентності, дарованою комусь, хто, якби не дістав цього дарунка, був би тільки собою. А це мало – бути тільки собою. Як це нецікаво бути тільки собою!» (с.124).
Коментар: без певного уточнення теза видається суперечливою. «Бути собою» не означає чинити як тобі захочеться (такий собі психічно-фізіологічний анархізм); бути собою – дисциплінувати себе, аби зуміти відчути і звільнити світи в середині себе. Принаймні, вслухатися у них і створювати ауру світла навколо себе...
42. «Це не часу нам бракує, а зосередженості» (с.126).
Без коментарів.
43. «Той, хто пише або пробує писати і організовує свій день з думкою про завдання, яке на нього чекає, має справу з двома фундаментальними проблемами: перша – як прокинутися, і друга (якщо те перше вдасться) – як заснути» (с.132).
Без коментарів. Хто пише або пробував писати, знає, що це так.
44. «Якби пам’ять зовсім витіснила очікування, ми вже були б мертві або були б схожими на тих ідіотів, які нічого не розуміють, але нічого не можуть забути, нічого, жодної цифри, жодної цитати, жодної події» (с.133).
Без коментарів.
45. «Дивитися, не будучи видимим, - ось перевага ранньої молодості» (с.135).
Без коментарів. Дуже точно.
46. «Секс дочекався заслуженої слави; письменника, який не подає сексуального акту, звинувачують у гріху лицемірної соромливості – можливо, якогось дня дійде до того, що буде заборонено видавати книжки, які не містять детального опису копуляції. Зате поволі вмирає душа, справді забута. Не «душа» як слово – це не було б нещастям, є інші слова, а як проблематика духовності, проблематика індивідуальності, яка протистоїть світові відмінним від психоаналітичного способом» (с.140).
Коментар: цієї простої істини ми ніяк не хочемо осягнути, все більше і більше грузнучи в моральній і фізіологічній розпусті, яку ще й оспівуємо. Все одно повернемося до розуміння і потреби краси у довженківському розумінні.
47. «Можливо, мої дядьки й мої тітки справді були поетами доброти і звичайності – але якими ж німими, якими несміливими!» (с.140).
Коментар: чому німі й несміливі? Кожен шукає гармонії у свій спосіб. Завдання митця якраз і озвучити той інший світ, який не рекламує себе і не пропагує. Живе і тільки («Вони знали, що існують невеличкі життєві простори, які залишилися відносно вільними, і що треба за ними доглядати», с.138)...
48. «Ті молоді поети ще не знають, що слова значать більше, ніж це може видатися, і що можуть приводити – не одразу – до непростих наслідків і виборів. Перехожий, скажи Музам...» (с.145).
Коментар: це розуміння дається не відразу. Здається, я й сам ще час від часу сумніваюся у цій істині. Але без такого розуміння немає митця...
49. «Біда письменникові, який поставить красу над правдою» (с.149).
Без коментарів. Я стою на цій думці від початку свого розуміння літератури.
50. «Уявити собі розпач когось, хто вірить у речі невидимі, в безсмертну душу, в гідність людини, хто бачить людину як істоту високу, призначену для великих звершень, для шляхетності, вірності, і хто висловлює свої ідеї в друці, але, оскільки йому довелося жити в цинічні часи, в час, коли тільки те, що низьке, здобуває оплески, а те, що вище, сприймається як суто риторична конструкція, як свого роду повчальна балаканина, яка ніяк не узгоджується з фактами, зустрічає самі лиш кпини, насмішки або – найчастіше – холодну байдужість. Оскільки це триває роками, той хтось врешті приходить до переконання, що він зовсім позбавлений таланту – талант є однією з небагатьох високих речей, які все ще мають цінність в очах публіки – і замовкає. Замовкає, але не назавжди: пройшовши карантин відсутності, він починає, спершу несміливо, потім дедалі голосніше й дедалі сміливіше, вихваляти те, що низьке, глумиться з речей високих (а робить це краще за інших, бо зумів їх пізнати, на відміну від своїх теперішніх неотесаних суперників). Домагається великого успіху, стає знаменитим і багатим. На смертному ложі просить пробачення – невідомо до кого звертаючись. У відповідь чує шепіт: ах, нічого не сталося, усе саме так і мало бути. Так мусить бути; ми використали тебе, не гнівайся» (с.180).
Коментар: як це знайомо, до болю. Але ми не звертаємо увагу на правду. Зрештою, де вона, та правда, «вкотре бездомна»?..
51. «Пильнувати світ – трохи читати, трохи слухати музику» (с.180).
Без коментарів.
52. «Тільки речі духовні є справді цікавими. Але про них майже не можна говорити – бо вони прозорі, як муслін. Можна говорити тільки про людей і про речі – так, щоб вони відкидали тінь» (с.180).
Без коментарів.
53. «Бог – схований. Вбогість – видима» (с.181).
Без коментарів.
54. «Мізантроп, який говорить, що не хоче бачити людей, що йому достатньо книжок, ще не осягнув вищого ступеня втаємничості. Врешті-решт, це ж люди написали книжки!» (с.183).
Без коментарів.
55. «(...) добро випливає не з якоїсь теорії чи принципу, а з джерел глибших, ніж слово» (с.188).
Без коментарів.
56. «Не кат пише історію, не Ґеббельс і не Молотов, а чесні люди; їм належить останнє слово» (с.189).
Коментар: так завжди було. Хоча тут є завжди суперечність: чому, аби стати багатим, обов’язково треба позбутися такої риси як чесність?.. Тоді виходить, що влада не від Бога. Чому ж тоді так прагнуть її?..
57. «Добро є кращим за нас» (с.190)
Без коментарів.
58. «Справжні побожні не знають, що вони вірять. Святенники знають і повсюди це розголошують» (с.191).
Без коментарів.
59. «Прокидатися і засинати, засинати і прокидатися, переживати періоди зневіри, темної, наче свинець, меланхолії, байдужості, нудьги, а потім епохи збудженості, ясноти, напруженої і радісної праці, щастя, веселощів, пам’ятати і забувати, і пригадувати знову, що тут же поруч із нами палає вічний вогонь, Бог з невідомим ім’ям, і що ніколи не вдасться до нього дійти» (с.191).
Без коментарів.
P.S.
Здається, я «розтягнув» книжку Адама Загаєвського на цитати. Дещо, звичайно, я опустив, але й шкодував, що не цитую. Але інакшого способу й іншої форми, яку запропонував, розповісти про книгу, передати своє захоплення нею, я не знайшов. То вибачайте.
Окрему свою подяку хочу висловити Вікторові Дмитруку, який переклав цю книгу. Бо книга читається легко, мова колоритна й багата, у той же час точна й афористична.
Тепер залишається вкотре: пильнувати світ – трохи музики, і трохи книжок. Увійти у чужу красу. «Перехожий, скажи Музам...»

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій