преса

Автор: Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ
Видання: SUMNO?, Інтернет-видання та мережа блоґів

У чийого страху бiльшi очi:

У чийого страху бiльшi очi: змагання з хоррору як справа вiтчизняної честi
http://sumno.com/article/u-chyjogo-strahu-bilshi-ochi-zmagannya-z-horroru-y/
19.10.2009

Минулими теплими місяцями деякі українські видавництва вирішили люб'язно налякати вітчизняним продуктом усіх бажаючих. Не останній за впливовістю та екстравагантністю літературний діяч Володимир Єшкілєв оприлюднив свій черговий езотерично-авантюрний роман. Дуплетом вигулькнули дебютні книги однаково самовпевнених Назара Крука та Сергія Лободи – обидві про природжених убивць. Виявилось, ці артефакти творчої діяльності викликають магічний побічний ефект: якщо невтаємничена людина прочитає всі три, то почне жартувати про письмаків, що покрали один в одного з десяток ідей та наввипередки посунули до друкарні. В руках же небайдужого це – досить тривожний відтинок кардіограми, котра звітує про вікодавню українську літературну битву з потойбічним злом.

Мета i засіб
Живописання фантастичних жахів здавна слугувало лазівкою для обговорення жахів реальних. Відомий майстерний хоррор Айри Левіна «Дитина Розмарі» насправді був майстерно замаскованою соціально-релігійною сатирою. «Король контркультури» Чак Палагнюк сьогодні суто символічно надає форми жахливчиків своїм ескападам у бік суспільства споживання. Юрій Андрухович жартома назвав свою гротескову «Московіаду» «романом жахів». Якщо у вас під рукою лише бібліотека витриманої вітчизняної класики, для прикладу придасться «Мертвецький великдень» Квітки-Основ'яненка: окремі епізоди цієї гуморески передують нинішнім голівудським кліше, що утворилися з найдієвіших прийомів кінохоррору.
Сьогодні переважно стається навпаки – темний жанр паразитом присмоктується до соціальних проблем, щоби виправдати своє животіння, або грається ними, ніби в буріме. Так Томас Гарріс, поєднавши тези ніцшеанської філософії, невеличку iдейку значущого італійського письменника Луїджі Малерба та відомості про два-три моторошні кримінальні випадки, синтезував одного з найкасовіших персонажів трилеру – вишуканого людожера Ганнібала Лектера.
Та навіть і такі твори в сукупності своїй гарно проговорюють діагноз епосі. Тривожні сумніви щодо потреби пришвидшувати НТР у 60-ті рр. призвели до історій про оскаженілі комп'ютери. Випустивши на екрани небезпечнішу за Кінг-Конга Ґодзіллу, японці вчилися уживатися зі споминами про Хіросіму, а тепер у так званих джей-хоррорах типу славнозвісного «Дзвінка» скаржаться на урбанізоване життя, яке заступило багатовікові традиції предків.
Говорячи про український внесок до жанру, частіше за все ми насправді виглядаємо можливості врешті виробляти свій конкурентоспроможний вузьконішовий розважальний продукт. На жаль, таким шляхом поки народжувались лише трафаретні романи призера «Коронації слова» Олександра Шевченка або ж кіно у стилі національного сорому «Штольня» (копія типового другорядного криваво-маніячного «слешера», з котрої на поталу кон'юнктурі вийняли всі обов'язкові тельбухи жанру та ще й супроводили геть неживою й неграмотною неньковою мовою, хоча викладений в інтернеті сценарій Хорошка й Кобильчука свідчить про значніші правдоподібність і сміливість початкової ідеї).
Дещо невимушеніше пішли справи в книжковій серії «Дивний детектив» видавництва Грані-Т, де встигли відмітитись затяті хоррормейкери Наталка та Олександр Шевченки, знаний текстарбайтер Андрій Кокотюха та Олесь Iльченко, чий доробок в цій серії значно адекватніший за його повні маловмотивованого насильства дитячі казки, що виходили в тому ж видавництві.

Дива телепатії
В романі теоретика і герольда Станіславського феномену Єшкілєва розповідається, як у 2004-му році весь багатотисячний революційний люд було зібрано на Майдані магічною силою скіфських богів. Назар Крук з дещо скромнішою іронією поєднує «Нічну варту» Лук'яненка з численними телесеріалами про неконтрольованих спецагентів. Сюжет Сергія Лободи – тут чомусь без іронії – це плакат про те, як ранній секс виховує в дитині маніяка-акуратиста. Здавалося б, діапазон незлецький. Але...
Конспірологічні «Богиня і консультант» Єшкілєва та «Звірі» Крука – кожна на своїй першій сторінці видають напівсерйозні діалоги про спасіння світу. В Єшкілєва, як у XVII ст., так і в нашому, всі тремтять в очікуванні нездоланного емісара, титулованого Майстром Зброї; в Крука ніхто не годен обійтися без феноменального кілера на кодове ім'я Джокер; в «Шизофренії» Лободи суспільство і наука в розгубленості від перевтілення невловимого душогуба на прізвисько Джек-Різник.
Крукові, певно, жоден добродій не підказав, що з часів «крутого детективу» Гарднера та Чандлера остаточно з'ясовано: найкраще про профі плаща й кинджала скажуть його вороги, суперники та керівництво. Натомість Джокер Крука більшість часу нахвалює свої неабиякі вміння-навички, але ми від нього дочекаємось лише прочуханки трьом п'янделигам та кількох холостих пострілів.
Єшкілєв, навпаки, добре знається на тому прийомі. Кожного разу, коли стає відомо, що Майстер Зброї має ось-ось наздогнати ворогів Ордену, розповідь стрибає на кілька днів уперед, аби лише post factum читач міг оцінити смертоносність воїна-ката. Напрочуд стильний спосіб уникнути менш привілейованого бойовика. Але, поки ми дістанемось цих епізодів, доведеться поспостерігати, як шпигуни потойбічних сил та випадкові «пасажири»-неофіти, захоплені віхолою війни тисячолітніх чаклунських ковенів, переймаються порівняннями «кадилаків» з «маршрутними бидловозами» в той час, як самі посеред гірської природи повзають у дорогих костюмах під своїми джипами, боячись вибухівки. В Крука ж керівники потужної таємної організації без нарікань катаються саме маршрутками.
Найцікавіше, що в обох авторів присутні узяті з дитбудинків молоді дівчата з надприродними здібностями. Джокер жартома та всерйоз кличе таких небезпечних для сучасного світу дітлахів «індиго», а в єшкілєвської телепатки це слово взагалі стає власним іменем. Сергій Лобода описує восьмирічного хлопчика, який прозріває минуле і передбачає майбутнє.
Здавалося б, діти-екстрасенси, як і діти, в яких підступно оселилася нечиста сила, давно стали загальним місцем фантастично-тривожних творів. Крім відомих за екранізаціями романів «Омен» Зельцера, «Екзорцист» Блетті чи «Дзвінок» Судзукі, варто пригадати скількох дітей-телепатів змусив побувати в неприємних умовах «король жаху» Стівен Кінг, не рахуючи його ображених, соціально небезпечних дівчат з «Керрі», «Тієї, що несе вогонь» або «Дітей кукурудзи». Певно, це не останній фактор, що змусив Кінгового сина Джо Хілла, автора пречудових хоррорів, у більшій частині своєї прози робити носіями зла переважно батьків та вітчимів.
Та ще й кілька років тому Тріумвірат харківської школи фантастики (Олді, Валентинов та подружжя Дяченків), поєднавши повну чудасій романтичну Україну наших хрестоматій з єврейською містикою, порадував російськомовного читача дилогією «Рубіж». У ній з художньої деталі в центральну постать поволі переростало чудесне дитя Денниця, владне згубити чи порятувати і двійко світів. Не обійшлося і без «майстрів зброї», заклятих бійців – найманого героя з паралельного виміру та черкеського сотника-каббаліста.
Врешті Єшкілєв, Крук і Лобода називають ту могутню силу, що насувається на людей. «Я – пітьма. Пітьма – це енергія», – пишеться в «Шизофренії». Темна, як «темний бік місяця», – невигадливо підказують «Звірі». В «Богині і консультанті» ж припускають, що це – «темна енергія» фізиків.

Недоконаний канон
Нова українська література, що відпочатку зростала під недоброзичливим російсько-імперським оком у ретельнім відтворенні не лише народної мови, а й в аранжуванні народних сюжетів, часто-густо користала з легенд, анекдотів та «страховинних оповідань, без яких, – пише Пантелеймон Куліш, – так само як і без пісень, не буває вечорниць... Пісні й ці тривожні оповідання на селі збуджують душу, без них вона б нікчемно поснула». З оповіданнями про відьом, чортів та привидів відмітилися Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський, Богдан Лепкий, Юрій Яновський, Тодось Осьмачка та десятки їхніх талановитих сучасників.
Iван Франко, що назвав «Чортову пригоду» Вовчка кращим оповіданням 1902-го року, своїм блідим хлопчиком з оповідання «Терен у нозі» передбачив образи популярних у наш час джей-хорррорів (хоча не слід забувати, що самі джей-хоррори стоять на давній японській літературній традиції історій в стилі «кайдан»).
Творчість маловідомого Олекси Стороженка у своїх моральних засадах не надто відрізнялася від вищезгаданих творів, але через байдужість до наболілих соціальних проблем того часу та пізнішу малодушну відмову від писань українською, Стороженко не потрапив до актуального дискурсу сучасників та й випав з уваги нащадків. Якщо ж дивитися на ті часи з нашого євровікна, видасться, що й один Стороженків «Закоханий чорт» наразі значно «живіший» та в художніх засобах саме актуальніший за творіння Марка Вовчка, популярності якої Стороженко заздрив.
Може, і правду кажуть, що Стівен Кінг був у захваті від гоголівського «Вія». Та цього заповзятого декоратора смерті (див. його роман «Поза зоною»), певно, задавив би Великий Хлопчик (так зветься гігантська жаба з останнього Кінгового роману «Острів Дума»), прочитай він невеличку новелку Василя Стефаника «Сама-саміська». Там численні мухи, що спекотного дня набилися знадвору, відмітившись у кривавій калюжі по смерті хазяйки, розставляють червоні цятки по всій хаті.
Або ось реанімоване Юрієм Винничуком оповідання «Страхи» Івана Гавришкевича. За 36 років до того, як британці вперше прочитали розповідь графа Дракули про його протистояння туркам у Карпатах, татари зі «Страхів» дістаються Карпат і в процесі грабежу випадково призводять до з'яви упиря. За 60 років до того, як всі герої батька «чорної літератури» Лавкрафта з твору в твір запевнятимуть, буцім сама розповідь про пережите ними вкине слухачів до пащі безумства, вояк у Гавришкевича попереджає: «я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би». За 110 років до того, як Мілорад Павич намітить в оповіданнях манеру майбутнього «Хозарського словника», Гавришкевич використає ті самі прийоми в описі татар.
Коли професор Чижевський у відомій студентам «Історії української літератури» переноситиме «чимале надбання» Олекси Стороженка з погосту пам’яті до музею її, він виокремить і цікавий Стороженків ефект «подвійної перспективи», тобто подвійного обрамлення розповіді, що дозволяє по кроку розмивати реальність подій. Але Іван Гавришкевич вдасться до цього ж хитрого методу в тих-таки «Страхах» паралельно зі Стороженком.

Арт-рестлінг
Лауреат премії «Російський Букер-2008», названий новим Гоголем Михаїл Єлізаров якось обмовився, що в «містечковій» Україні не бачить жодної можливості для виникнення хоррору. Сам він, родом з Iвано-Франківська, увійшов до російської літератури, почавши з поєднання в себе творчих знахідок Хармса й Сорокіна та невдовзі зробився відомим своїми страшними історіями, повними геніальної лінгвістичної експресії. Для написання справжньої, в тому числі й страшної, казки, певен він, українцям потрібна легендарна російська пасіонарність.
Втім, усі його подібні сюжети, за виключенням романів «Pasternak» та «Бібліотекар», не лише цілком можливі в українських реаліях, але подекуди й запізнилися щодо українських аналогів. Початок майстерного у своїй лаконічності оповідання єлізарівського земляка Михайла Яцківа (1873-1961) «Мальований стрілець» передує єлізарівським «Світлим, ясним» з такими самими дивними подіями. Повторювана в експерементально-хоррорних оповіданнях Єлізарова ідея «крадіжки очей», що має призводити до втрати вольового фокусу персонажів, нагадує каламбур «Світ за очі. Я віддала свої очі за цей світ» з повісті Тані Малярчук «Згори вниз. Книга страхів», де авторка вправно гралася з фокусом читацької уваги (з тривогою стежачи за неочікуваними в своїй з'яві крихтами інформації, читач і його дедуктивний метод разом з героїнею розчиняються в містичній ірраціональності карпатських місцин).
Жахи тоталітарного характеру постперебудовних соціальних установ у «Сифілісі» та «Шпиталі» Єлізарова з'явилися на 11 і 18 років пізніше за «Піонертабірні оповідання» Олександра Iрванця. Можна ще назвати оповідання «Сатанорій» з вітчизняно-історичного проекту Тріумвірата, яке 2004-го спочатку вийшло українською, а російською – вже згодом.
Тоді ж, під час розмови з Єлізаровим, нам з фотографом Валентином Цурканом щодо російської пасіонарності пригадався «білий нав», безрукий мрець, що часом предстає перед героєм «Теми для медитації» Леоніда Кононовича, і врешті виявляється протравленим у пам'яті гіпсовим ленінським бюстом.
Але от надприродні малюки з інтернату були в злих єлізарівських «Нігтях» задовго до неповнолітніх екстрасенсів Єшкілєва, Лободи та Крука.

Чотири батька Любка Дереша
Втiм, між відомими продуцентами фікшна часом стрічаються неочікувані вервечки спадковості. Адже не найочевиднішим видається бажання «короля жаху» Стівена Кінга передражнювати романи «короля контркультури» Чака Палагнюка. Не надто солідною здається і ставка «концептора українського постмодерну» Єшкілєва на перепозичання тем з такого звалища інтертекстуального дрантя, як дебютна книга Любка Дереша. З цього приводу згадується, як бог Тот, примандрувавши в минуле, зачав свого батька Сета – це за сюжетом Роджера Желязни, значущість якого для сучукрліту також дещо недооцінена.
Стівен Кінг і дійсно дозволяє своєму останньому роману «Острів Дума» аж надто часто перегукуватися з двома Палагнюковими псевдохоррорами. Прив’язаний до невеличкого острова художник, який врешті з’ясує, що його напади натхнення – це суцільна екстрасенсорика, – задум-скелет, ідентичний «Щоденнику» Палагнюка. Це якщо не рахувати ожилих статуй. Персонажі-художники хіба що антагоністи за статтю та статком, але обидвом випаде втратити своїх дочок. Метод зосередження на дрібницях (як автотерапія проти пережитої трагедії) в «Острові Дума» поступається потребі титанічного самоконтролю, оскільки герой раптом навчиться вбивати будь-яку людину майже одним лише бажанням, – це вже два пункти проблематики давнішого роману «Колискова» того ж-таки славетного онука українського емігранта. До останньої паралелі, кому мало, докиньте присутні в даних книжках обох літераторів буйні ліси, що ведуть партизанські бої з людиною, природу, розведену надприродними силами.
Звісно, старий викладач літератури, що звик крутити у себе в автівці аудіокниги, Кінг – саме той працівник, що спроможний спиратися на все підряд. Тож можемо припустити, що цього разу ми просто зазирнули королю жахів до товарного чека.
Але ж не дарма персонаж Дереша Дарця Борхес «прочитала всього Кінґа і Воннеґута». Саме на таких травах Палагнюк і настояний: у нього воннегутівська безцеремонна фантастика-як-рушій-сатири та Кінгів хоррор-як-спосіб-малювання-найстрашніших-вад-людської-душі-та-соцiуму. В свою чергу, Палагнюк – такий самий майстер гаптування багатоповерхових та хитро сплетених візерунків з метафор – точно як Віктор Пєлєвін. І обидвоє вони – найстаранніші рецензенти соціального інтелекту, повсякчас хворого на свіжі масові болячки.
Ці казкарі, Пєлєвін і Палагнюк, також завжди повторюють, що в кожній казці є чиясь частка власності. Різнить їх, на позір, те, що в американця – процитую свого листа колезі – «сальности вместо сакральностей». Палагнюк деякий час здатен приховувати карикатурну суть своїх книг за потужним гіперреалізмом. Він перестав рахувати слухачів, що зомліли на його виступах, коли їхня кількість з 35 сягнула 71. Лише недавно він замінив новелу «Кишки», яка й призводила до такого ефекту, на оповідання «Гаряча заливка» – про туриста, що вирішив скупатися у термальному джерелі і зварився, скликаючи вовків на смачний запах.
Питання не в тому, що є головним: магія слова цього повелителя огиди чи повна аварія з почуттям гумору і почуттям міри в його фанатів. Шок-рокер Мерілін Менсон, який колись розкладав карти Таро, даючи Палагнюкові інтерв’ю, одного разу був надумав пустити зі сцени десяток-другий цвіркунів. Та, тільки-но відкрив банку, звалився непритомним від запаху. Досліджуючи, як і Палагнюк, нюанси м’ясної індустрії для своєї романної трилогії, не менш епатажний властитель дум Владімір Сорокін зробився вегетаріанцем. У час, коли дехто вимушений лікуватися після власних спроб шокувати публіку, Палагнюк прописує свою творчість собі й іншим замість кореню іпекакуани, що допомагає при надлишку гіркоти особистих трагедій та отруєнні бутафорською мас-медійною пластмасою.
Дереш теж уводив до книг моторошні оповіді своїх знайомих (наприклад, про хлопця, що уявляв себе самодостатнім астронавтом, годуючись власним гноєм). Цей автор відзначився як палагнюківською любов’ю до субкультур та саморуйнівних девіантів, так і подобою пєлєвінських блюзнірських лекцій ієрофанта про методи альтернативного осягнення світобудови.
Можливо, молодий Дереш не так глибоко, як Палагнюк, переживає через алогічну деструктивність, закладену в людину нерозумну. Також не біда, що Дереш зовсім не є послідовним, та й будь-яким іще мізантропом. Просто в нього немає як – і, головне, навіть за що – критикувати соціум, той милий соціум, який люб’язно надає тобі й «Систему» (мовчазний вітряк в тумані) і «контркультуру» (блазнів, яким заздриш). І це все – в красивому, лагідному, веселому світі, де дощ ллє тільки перед візитом облюбенниці. Тож Дереш малює хіба непослідовний план неіснуючого виходу з відсутньої загалом проблеми. Отже й у найамбітніших своїх проявах його романи лишаються прихованим фенфіком – небажанням читача виплюнути позавчорашню жуйку.
Так можна було казати і про сюжетний епідерміс двох перших Дерешевих книг, де стосувалося – вже чую вигуки здогадливих із залу – лавкрафтіанської міфології.

Мамо, де море?
або У черепі апокаліптичного звіра
Один персонаж Юрія Андруховича намагався довести, що морські чудиська з творчості хрестоматійного поета Антонича надихали Голівуд на фантастичні блокбастери. Якщо ж справді про це поговорити, доведеться користуватися лише відступними жартами.
Наразi дозвольте жарт, близький до тавтології: харизма «вічних образів» – тема цікава завжди. І доволі гарна, коли йдеться про Одіссея, Прометея чи Шерлока Холмса. Деяку розгубленість ми вимушені виказати, коли спостерігаємо творчий ажіотаж довкола Древніх богів Говарда Філіпса Лавкрафта, цієї купки циклопічних слимаків, хробаків та головоногів. Про них писали не лише двоє молодших за Лавкрафта Робертів – кріейтор Конана-Варвара Роберт Говард і автор «Психо» Роберт Блох, – а й десятки інших письменників, серед яких Стівен Кінг, про котрого йшлося вище, та Роджер Желязни, про якого ще буде нижче. Та й страхітливий капітан Дейві Джонс зі своїм кракеном у діснеївській франшизі «Пірати Карибського моря» буде саме Лавкрафтовим онуком.
Кінг якось надто узагальнено визнавав секс рушійною силою хоррорів, називаючи знаменитого Ктулху не інакше, як «вагінальне створіння Лавкрафта». Мішель Уельбек, який віднайшов у хмурного писаки з Провіденсу виразні натяки на свою майбутню концепцію «елементарних частинок», не погоджувався з подібними трактовками. Він звертає нашу увагу на Лавкрафтове ставлення до вчення Фройда, як до «дитячо-наївного символізму». Уельбек наводить і Лафкрафтів лист до Белкнап Лонга, повний расистських пасажів, котрі є ні чим іншим, як чернеткою всіх безсмертних словесних фотороботів Ктулху і Древніх. В описі емігрантських кварталів Лавкрафт удається до образів амеби, глею, черва, плазунів, «малоприємних речей, що вийшли з морських безодень», бродіння, розкладання, «лепрозної стихії напіврідкого гниття».
З іншого боку, в той самий час, коли Лавкрафт серйозно розігнався у своїх так званих Старших текстах, в молодому СССР оберіут Леонід Ліпавський пише чарівне і тонке у своїй соціальній критиці «Дослідження з жаху», присвячене тим самим образам. Ліпавський спочатку доходить до суті безіндивідуальності такого «несконцентрованого життя»: «огидні на дотик усі нескладні організми, особливо безскелетні, як наприклад, морські». Але ось що цікаво: за Ліпавським усі еманації світу, що здатні викликати апріорний жах – колір емульсії, консистенція глистів або черв’яків загалом, хлюпання, засмоктування, перистальтика, судоми, пульсація, повзання, тремтіння аморфної желеподібної маси, «восьминіг (міхур + відростки ноги)» і т. ін. – разом із тим, у своєму «колихальному русі життя, за якого немає розділення на активні й пасивні елементи», є осердям еротичного почуття.
Так чи інак, Володимир Єшкілєв у романі «Богиня і консультант» теж написав про культ Древніх. Ще він прямо посеред українського лісу поселив зменшену копію Ктулху на ім’я Пожирач: «…неоковирний живий мішок трохи нижче людського зросту, вкритий бридкими зеленими наростами. «Мішок» потворно хилитався, з-під нього зміїлися чорні мацаки, пласкуваті, масні. Фанерон тепер теж відчув ментальну атаку створіння». Ця тварюка дає Єшкілєву відмашку поговорити про прадавнє море, що мільйони років тому плескалося на території України. Так само Володимир Діброва розпочинав роман захопленням від факту, що Андріївський узвіз був руслом доісторичної ріки.
Мацаката почвара, певно, надто близько до серця взяла слова Нечуя-Левицького «зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями» (нехай Нечуй менi пробачить – саме за «почвару» в бiк морського страховища). Цей спрут телепатично зазиває здобич. Подібний контакт третього роду не задовольнить такого персонажа, як Майстер Зброї, тож він разом із супутниками приступить до бойового full contact. Крім самого Ктулху та списаних з нього босів комп’ютерних ігор, до себе в пащу телепатично тяг і камінь-вампір у Роджера Желязни (дуже схожий у затрапезних манерах з головоногими). Якщо ми вже підійшли до відомого фантаста-техномага, перетравленого «Богинею і консультантом», то слід сказати, що містичні ордени, магічна каменюка з неба та безсмертна сутність вбивці-асасина, котра міняє тіла, як сорочки, – це, безперечно, з желязнівської «Маски Локі». Значно безсмертніший дракон, що також звик втілюватися в людській подобі – це з «Дорожних знаків».
Між велемовними екзерсисами харківського дуету фантастів Г.Л.Олді, що мають Желязни (а не Олеся Бердника, як може здаватися випадковому читачу, не фену) близьким до витоків своєї творчої генеалогії, та Мариною Соколян, яка не посоромилася вдатися до наскрізного желязнівського сюжету з амнезією бога, саме Дереш відсилав читача до Желязнової «Ночі в самотньому жовтні», зробленому з любов’ю і натхненням кросоверу, де від Шерлока Холмса, Джека-Різника, графа Дракули та чудиська Франкенштейна залежить повернення влади до Ктулху та його компанії.
Хтось міг би зазначити, що за кривавими методами адептів космічних енергій та їхньою відповідальністю за історичні факти «Богиня і консультант» так само схожа на згадувану вже вище «Трилогію» Сорокіна, де братство адептів Тунгуського метеориту, щоби достукатись до неофітських сердець, вдавалося до буквального філософствування молотом (вправа, схожа на ту, що Майстер Зброї обирає для спілкування з Пожирачем).
Зустріч із сухопутним панцерним восьминогом – єдина бойова сцена, в якій ми Майстра Зброї в дії спостерігаємо on line. Загалом добре, що Єшкілєв відводить наші очі від більшості таких сцен, бо Майстер і автор за роботою тут скидаються не на культового нищителя чудиськ відьмака Геральта та його творця Анджея Сапковського, а на совєтську ранкову гімнастику.
На тлі решти хворого на гіподинамію сучукрліту цей галицький постмодерніст з тихими нічними баталіями та загальною установкою «старим тут не місце» є дійсно цінним гравцем. Але в десятків його героїв нині дуже бідний вибір перспектив: або в жерці, або на цвинтар. «Богиня...» гарно (хоч, може, і ненавмисне) подає разючу пряму пропорцію між духовними екзерсисами та зневагою до життя ближнього свого. Але коли й в епілозі продовжують гинути надцятi герої езотеричних розборок – це вже невдалий жарт. Гадається, Єшкілєв (як і Лобода зі своїми детальними механічними описами всіх розчленувань вікторіанських повій) вдвічі перевиконав домашнє завдання. Є шанс, у продовженні роману, якщо воно дійсно передбачене, проголошувана автором критика «відьмократії» втілиться не лише в тому, що за кавалок астероїда всі нові персонажі між собою пересплять та повбивають один одного.
Услід за безперечним стилістичним відкриттям Лавкрафта, Єшкілєв пробує тиснути і одразу на два важелі, звично здатні ошелешити читача. Тисячолітні магічні, релігійні та психічні зносини з потойбічними силами в «Богині...» переплетені з тим позамежжям, що лише потроху відкривається науковцям і стопорить людську уяву: сингулярність, «теорія струн», подробиці ймовірного зіткнення з астероїдом, палеонтологічні висновки. Точно як у Дереша, єшкілєвський герой у якомусь астральному чи сновидному міжчассі розмовляє про Великий Вибух з дещо обізнанішою істотою. В одну м'ясорубку Єшкілєв завантажує науково-популярні праці типу «Короткої історії майже всього на світі» Брайсона та «Короткої історії часу» Хокінга, усілякий теософський ширнетреб, криптоісторію а-ля Андрій Валентинов, а також всі наявні запаси перцю й сунички. Таке грайливе пережовування відомих тем – далеко не гірший здобуток тих задишечних, запопадливих, метушливих небехкувань прози якомога більшою кількістю сучасних заморських прийомів письма, якими свого часу виступали не лише казусний Дерешів «Культ», а й прекрасна Андруховичева «Перверзія».
Та чи вичерпана вже українська ктулхуіана, або словами Юрія Тарнавського: «Що чекає його на бетонових морях? Які потвори в асфальтових вирах?»

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій