преса

Автор: Аліна Небельмес
Видання: Zaxid.net, Інтернет-видання

Дихаю

http://www.zaxid.net/article/38864/

Ніколи б не купувала цієї книжки. Вона відштовхувала мене, здавалося б, усім своїм виглядом. Малюнок із ротом, у якому око – це, звісно, не верхня межа жахіть, які можна побачити, але ротооко чи око з розпотрошеними повіками у мене спричинює нездорові поштовхи в шлунку… Це око не давало мені, споглядачеві, нормально дихати.

Отож, цієї книжки я ніколи не придбала б, якби не анотація. Ці кілька речень, на які випадково натрапила в Інтернеті, зацікавили мене перекладним «продуктом» видавництва «Кальварія» (Серія «limited»).

Роман «Дихаю» французька письменниця Анн-Софі Брасм написала у 16 років. Книга відразу наробила фурору у Франції. Цей роман у Франції визнали найкращим дебютом 2001 року. Він став бестселером, а за право екранізувати роман змагалося 18 компаній. І недарма.

Героїня роману - підліток. Вона вчинила злочин - найжахливіший, убивство... і ні краплі про то не шкодує... Cама каже: «Це не був безрозсудний вчинок. Я все прорахувала і все передбачила».

На 140 сторінках оповідь ведеться від неї, цієї дівчинки на ім'я Шарлен, яка сидить у в'язниці вже два роки й, ніби щоденниково (монологово), крок за кроком розповідає про себе і як дійшла до того вчинку.

У Шарлі не було видимих причин, щоб стати убивцею: як то кажуть, нормальна сім'я, тато, мама і вона. У дитинстві писала різні історії, читала їх, мала подругу, з якою ділилася найбільш сокровенним. Жила звичайнісіньким життям. Поступово з дорослішанням приходили не те, що проблеми, з'являлося розуміння того, що батьки не люблять і збайдужіли один одному, а ще - у них виявилася вдавана турбота, любов до неї, радше матеріальна, ніж емоційна. Що не кажіть, а це «вбиває».

«Я жила з примусу, бо у мене не було вибору. Від мене вимагалося просто жити, просто бути тут і не пручатися», - каже героїня.

Вона страждає від звичайних підліткових комплексів, її дратує власне тіло, зачіпають за живе нерозуміння у сім'ї, вона замкнена і бажає бути кращою, красивішою. У цьому внутрішньому переживанні знаходиться місце світлому - любові й обожнюванню іншої дівчинки зі школи. Красуня Сара - стала Шарлен найкращою подругою. Усе б гаразд, якби Сара не була садисткою. Відчувши, як сильно прив'язалася Шарлі до неї, красуня почала використовувати всі можливі варіанти, аби поспостерігати за душевними переживаннями та діями подруги. Розриви і примирення, всевладдя Сари, її диктат, виснаження ревнощі Шарлі, тортури й божевілля, прощення та приниження, сльози і сміх - це все змінювалося як кольорові атракціони в американському парку, та всьому є межа...

У перехідний вік нам усім хочеться, аби був хтось, хто навчить, хто підтримає, такий товариш, з яким переживеш Крим, Рим і мідні труби... Той, хто найдовше буде поруч у цей період, хто виражає чи не найбільшу опіку, - мимоволі стає таким товаришем...А коли такий товариш зраджує... ти перестаєш дихати.

А Шарлен хотіла дихати. Для неї, астматика, дихання означало багато, передусім - свободу. І вона вирішила її здобути...

«Я була свідома того, що роблю. Абсолютно свідома. Я знала, що це - жахливо і неприпустимо, що вчинити таке у шістнадцять років - річ, поза сумнівом, неймовірна».

«Скажи, що ти шкодуєш про те, що скоїла». Раптом мої сльози вщухли. Я не підводила голови, я не хотіла щоб він бачив моє обличчя. Я не зуміла відповісти. Як йому пояснити, що я не відчуваю жодних докорів сумління, що, пропри біль, ненависть і сором, я назавжди здобула перемогу над цим триклятим життям?»

...Єдине важко зрозуміти - чому Шарлен, маючи добру можливість забути Сару чи кохання-ненависть до неї (у Шарлен з'явився хлопець Максим, з яким вони чудово проводили час), вибирає інше? Можливостей, щоб не бачити людини, яка завдає болю, чимало: виїхати, змінити школу, вулицю, місто, наповнити життя чимось іншим (малюванням, кінним спортом...), і в кінцевому результаті пробачити і забути, просто забути. Дівчина ж вибирає найбільш незбагнений шлях, аби навіки позбутися об'єкта любові й ненависті - убити її... Вона виправдовується лише одним реченням на початку книги: «Одного разу хтось вселився в мене, і я вже не могла впоратись зі своїми вчинками».

Книжку читати легко, але сум і якесь напруження відчувається навіть тоді, коли Анн-Софі Брасм пише про радісні моменти життя своєї ж ровесниці. «Дихаю» - перший роман французької молодої письменниці, однак він цілісний, йому не бракує ні пасажів, ні діалогів, ні емоцій. У романі чітко видно логічну лінію, яка йде від початку і до останньої сторінки.

... А книгу, через її зовнішній вигляд, я й досі тримаю титулкою донизу.