преса

Автор: Сандра Мост
Видання: Друг читача, портал

Коли риба щастя зелена

http://www.vsiknygy.net.ua/index.php?module=review&id=999

Іноді буває так, що головні герої книги схильні мати особистий, дуже оригінальний, погляд на звичайні побутові речі та бажати зовсім не того, «чого прагнуть усі». А тому синя риба щастя, яку намалював художник, схожий на будівельника (таке трапляється), видається не зовсім зеленою... І фіолетовий захід сонця не відштовхує своєю модерновістю. Постмодерновістю... І все це стає можливим на сторінках роману “Ілюзія” Тетяни Винокурової-Садиченко, вже четвертої книги в доробку письменниці.


Чесно кажучи, коли мені потрапила до рук книга з назвою «Ілюзія», одразу спало на думку, що це буде Умберто Еко по-українськи. На щастя, виявилося, що це просто черговий жарт авторки (як перші два романи – «Жарт. Із життя психів» та «Жарт другий. Квіт папороті»). Втім, у цьому романі проблема всесвітньої змови таки присутня, як і План у «Маятнику Фуко» Еко.

Але більше за містифікації Еко та Дена Брауна книга змушує згадати певного штибу фільми, які зараз заполонили кіноіндустрію. У цих стрічках усесвітня історія людства зазвичай за декілька хвилин спливає на очах у глядача і завершується Найстрашнішим: нас усіх кодуватимуть. Нам всаджуватимуть чіпи у зап'ястя! Більше того – ми самі цього вимагатимемо, аби нас не знищили терористи! Здається, що у порівнянні з тотальною нівеляцією людських цінностей та ідеалів ті ж чіпи – просто найстрашніший жах.

Так і в романі “Ілюзія” всесвітня змова, яку, до речі, можна виявити, уважно продивляючись канали ТБ, завершується цілковитою нісенітницею, нехай навіть це і репетиція з боку таємничих ЇХ. Страшна таємнича сила не має конкретної назви, у книзі це просто “вони”, і “вони” за допомогою найрізноманітніших каналів інформації старанно зомбують усе населення земної кулі. Але мета цієї змови виявляється безпорадно-смішною... Схоже, такий сюжетний хід є свого роду захисною реакцією проти надто поширених апокаліптичних тенденцій на кшталт глобального інформаційного простору, федеральної резервної системи США, тотального контролю тощо.

Отож, “безіменна” героїня роману, нічим не примітна секретарка туристичної фірми знайомиться з диваком Ізею, який прагне навернути її у свою “віру”. А “віра” полягає в тому, що потрібно чинити опір могутній організації, яка планує зазомбувати людство. Тут би героїні якраз покепкувати з Ізі, але він зникає за дивних обставин... І вона починає вірити. Правда, нічого кардинально у своєму житті при цьому не змінює – хіба їде на тиждень у відпустку... Натомість доля дарує їй нового знайомого – гламурного юнака Олексу. “Карамельний хлопчик” закохується, втрачає своє штучне обличчя за його недоречністю та йде від коханої дівчини просто у Тибет, до своєї дитячої мрії. Справді, чого можна бажати, коли ти пізнав у цьому світі справжнє кохання, і мав усе, чого прагнув? Після цього залишається лише один шлях – найсакральніший, до фіолетового заходу Сонця...

Можливо, аж дві серйозні втрати за короткий проміжок часу – це теж частина плану “всесвітніх змовників”. Хай там як, а героїня лишається сама – наодинці зі своїми рефлексіями про життя. А наскільки “Ілюзія” виявився ілюзією – вирішувати читачам.