преса

Автор: Оля САГАЛЬ
Видання: Территория новостей, Інтернет-видання

Євгенія Кононенко:

Євгенія Кононенко: "Немає "чоловічої" чи "жіночої" літератури. Література є або добра, або погана…"
http://nter.net.ua/poet/1/5/

Її романи часто називають «жіночою» прозою, «жіночим» чтивом. І нехай вас не вводять в оману назви її книг — «Без мужика», «Новели для нецілованих дівчат», «Повії також виходять заміж», — із твердженням, що це твори лише для жінок, їх авторка категорично не погоджується. «Чоловіки також читають мої книги, — зізнається Євгенія Кононенко (думаю, ви уже здогадалися, що мова саме про неї, — авт.) — і дуже часто доводиться чути від них схвальні відгуки…»

Знану письменницю та поетесу Євгенію Кононенко недаремно називають українською Франсуазою Саган. Вона — визнаний майстер психологічної прози. Її прозовий дебют понад десятирічної давнини дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк із оригінальним стилем. Багатьом творам письменниці притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб'язковість. Євгенія Кононенко пише про сучасну жінку та її проблеми і пише без зайвих прикрас, тому її оповідання видаються наче вихопленими з життєвого виру.

«Добре, що українські письменники не опускаються до рівня Донцової»

— Пані Євгеніє, ваші книги “смакують” як літературним гурманам, так і масовому читачеві. Ви зазначаєте, що у своїй творчості намагаєтеся вкладати глибокі ідеї у легкий контекст. Це, мабуть, і є вашою формулою успіху?..

— Власне, цю фразу не слід розуміти аж так буквально… Адже, як на мене, якщо письменник зі всіх сил намагатиметься вкладати у кожне речення свого твору ну д-у-у-уже вже глибокі ідеї, то читати це буде неможливо. У такому випадку треба писати як мінімум філософський трактат (сміється — авт.) Я ж пишу так, як мені пишеться…

— Чи маєте ви власну візію свого читача: яка публіка зачитується творами Євгенії Кононенко вдома та в метро?

— Ну, для того, щоб мої книги читали в метро, ще недостатньо промоції. Та й, зрештою, не так часто побачиш кого-небудь у нашому столичному метро з українською книгою — я часто їжджу метро, тож по дорозі на роботу маю змогу дослідити читацькі смаки… Не беруся судити, добре це чи погано — як кажуть, маємо те, що маємо, проте добре те, що українські письменники не опускаються до рівня Донцової…

У мене немає свідомої орієнтації на якогось читача. Це вже видавці та продавці моїх книг досліджують і підбирають, кому вони більше припадуть до смаку. А я пишу так, як пишу. І навіть задля масової читацької любові викривлятися, ламати свої творчі задуми мені б не хотілося: у будь-якому разі зовсім примітивно, фабульно я не писатиму… Щоб вийшов якісний продукт, треба писати те, що хочеться.

— Але детективний жанр для вас — це просто гра чи щось інше?

— Це для мене метафора. Детектив — метафора творчості, свідомий хід, а не тільки загравання з масовим читачем. Я вважаю, що у світі дуже багато нерозкритих таємниць, темних сторінок… А з іншого боку ми, письменники, змушені витримувати велику конкуренцію з телебаченням, поп-музикою, іншими розважальними моментами. Тому я переконана, що література також має бути розважальною.

— Андрій Курков нещодавно називав вас у числі тих українських письменників, які мають шанс здобути популярність на Заході. Чи є якісь зрушення в цьому напрямі?

— Розкрутка — не письменницька парафія, і я поки що не бачу, щоби в українській літературі це здійснювалося професійно. Хіба що хтось це робить для себе, через приватні контакти. Я таких механізмів не знаю. Це вже має робити видавець. Це галузь, де працюють зовсім інші закони, а не закони творчості. Наразі за межі України мої книги вийшли тільки до Росії, де нині у російському перекладі готується до друку одна з моїх новел “Ностальгія”.

Переклади — не найгірший

спосіб заробляти гроші.

Бо літературою в Україні

заробити неможливо…

— Ви здобули авторитет у літературі спершу саме як перекладач. Як нині справи з перекладами? Ви якось зізналися, що у фінансовому плані перекладацька діяльність набагато вигідніша, ніж літературна…

— Я починала з перекладу поезії, згодом перейшла на прозу. Одна з останніх моїх перекладацьких праць — романи сучасної французької письменниці Анні Ерно “Пристрасть” і “Застигла жінка”. До речі, “Пристрасть” я перекладала з такою пристрастю, що аж … зіпсувала стосунки з французьким посольством — їхнім експертам здалося, що у українському варіанті забагато еротизму (сміється — авт.).

Нині за переклад тої чи іншої книги беруся ще й задля того, аби дати роботу своїм дітям: мої син та донька навчаються на лінгвістичному факультеті, тож завжди допомагають мені у перекладацькій справі.

Переклади — не найгірший спосіб заробляти гроші. Бо самою літературою в Україні заробити неможливо, принаймні нині. Ті українські письменники, які нібито живуть зі своєї діяльності, насправді отримують гранти, письменницькі стипендії… Книжкові ж гонорари досить скромні, отож треба робити щось ще. Я без жаху до цього ставлюся, бо вважаю, що письменник повинен мати життєві враження. І дуже добре, що я заробляю саме перекладами: переклад — це також сфера самовираження.

— Чи вірите ви у ті часи, коли в Україні постане повноцінний книжковий ринок, чи бачите себе комерційною письменницею?

— Звичайно, кожен письменник хоче жити літературною працею і мати славу, це абсолютно нормально. Проте не всі є Стівенами Кінгами або Денами Браунами, на першій же книзі мало кому вдається відразу ж здобути ім’я та заробити грошей. На це не варто розраховувати, зрештою, і робити з цього трагедію теж не варт. Ми ж не хочемо, аби для українських письменників нині повернулися радянські гонорари і разом із ними радянська цензура. Щоправда, я у ті часи не друкувалася, але з розмов з колегами, котрі наважувалися щось своє публікувати, знала, що для того, щоб видати книгу, треба було продати душу…

— У вашому найновішому на сьогоднішній день романі „Жертва забутого майстра” вам вдалося дуже проникливо описати загадковий світ «галицького Мікеланджело» Іоанна Георга Пінзеля. «Тернопільська» сторінка присутня і у творчості славетного майстра, і у вашій книзі — адже певний час Іоанн Георг Пінзель мешкав у Бучачі, де і донині збереглися його роботи…

Під час написання цієї книги у пошуках інформації про Пінзеля я не раз бувала на Тернопіллі, особливо гарне враження справив на мене Бучач. З особливим трепетом милувалася тамтешніми роботами Іоанна Пінзеля — знаєте, від цього ніби причащаєшся історією…

Існує дві причини, які спонукали мене звернутись до цієї суперечливої постаті й написати роман. Перше — це те, що майстер, котрий жив і творив у другій половині XVIII століття, і донині залишається загадкою для мистецтвознавців, бо майже вся його біографія залишається таємницею. Хто він, звідки родом, як виглядав, як і коли пішов із життя — все це оповите пеленою таємниці та містики.

Головна ж інтрига в історії про Пінзеля — його зникнення... Адже узагалі немає даних, що він помер. Він міг просто імітувати власну смерть… Тому у моєму романі Пінзель такий же загадковий, як і у житті.

НЕ СОРОМЛЮСЯ ТОГО, ЩО Я — ФЕМІнІСТКА

— Пані Євгеніє, ви колись зауважили одну дуже цікаву тенденцію: якщо чоловік — письменник, то він є, так би мовити, “класичним” письменником: має власний кабінет, а коли приходить додому, його не цікавлять якісь побутові речі, тому що він є письменником, йому потрібен час, простір, і усе, що йому потрібно, він просто бере як належне.. Ви ж, як мати двох дітей, мусите постійно балансувати між творчістю та домашніми турботами… Ваші героїні здебільшого ставляться до побуту зверхньо: мовляв, це не справа сучасної жінки. А ви?

— Побут треба зводити до мінімуму, але це не дуже виходить, дітей же треба якось годувати, їх поки що рано пускати «на підніжні корми».

Звичайно, щось доводиться робити, побут присутній, від цього не втечеш. На щастя, нині з’являється покоління чоловіків, для котрих це не настільки важливо… Я вже бачу, що мій син не вимагатиме від своєї майбутньої дружини лише виконання усіх побутових послуг… Я вже колись казала в одному зі своїх інтерв’ю, що із хлопчика, якого мати не загодовувала домашніми пиріжками, а годувала сосисками, виростає чоловік, більш спроможний до партнерських стосунків із жінкою. (Сміється — авт.). До цього штовхає саме життя.

— Ви, напевне, себе визначили б як феміністку…

— Так, і я не соромлюсь цього, бо я не вважаю, що феміністка – це стерва, ображена на усіх чоловіків і хоче їх каструвати. Це жінка, яка виступає за партнерські стосунки з чоловіком — у шлюбі, у коханні… Тому я — за рівноправні стосунки, за злам стереотипів, а відтак моє визначення: феміністка — це жінка, яка виступає за злам вікових стереотипів.

— Ви би поділяли літературу на “жіночу” та “чоловічу”?

— Я б не ділила літературу таким чином. Література не буває «жіночою» чи «чоловічою», вона буває доброю чи поганою. Досвід жінки і досвід чоловіка однаково цікавий. Щоправда, нині, на жаль, у літературі дуже мало чоловічої щирості. Чоловіки не пишуть про свої проблеми, переживання, у їхніх романах не знайдеш рефлексій про те, яку жінку вони хотіли б бачити у себе вдома. У них є тільки антигерої… А так звану “жіночу” прозу завдяки хибним стереотипам нині сприймають лише як «мильні серії» для домогосподарок. Тому я проти гендерного поділу літератури.


Візитка
Поетеса, прозаїк, перекладач Євгенія Кононенко народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (нині – Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (нині – Київський лінгвістичний університет) (1994). Прозові твори Євгенії Кононенко перекладені англійською, німецькою, французькою та хорватською мовами.

Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993). Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Розлучена, живе у Києві.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій