преса

Автор: Євгенія Кононенко
Видання: «Україна»

ГОЛИЙ ЮВІЛЕЙ

http://www.ukraina-magazine.com.ua/news.php?action=newsdescription&target=356&spec=news

Сімома подвійними буквами Він влаштував сім земель, сім небес, сім днів, сім континентів і сім Морів, сім річок і сім пустель, сім тижнів (від Пасхи до Трійці), і посеред них був Його Священний Палац. Сім років складають цикл, і сьомий рік – рік звільнення, а після семи років звільнення Ювілей. З цієї причини Бог любить сімку більше, ніж будь-яку іншу річ під небесами.
Сефер Єцира

Досвід її життя ніяк не сприяв тому, щоб вона бодай якоюсь мірою захопилася нумерологією. Круглі дати завжди підводили, несподівану радість приносили якісь випадкові числа. Вона була переконана: всі властивості надали числам люди, а самі по собі числа нічого в собі не містять. І отой самий ювілей, оте число п’ятдесят, яке чи то люблять, чи то не люблять, але ніяк не може не враховувати ніхто з тих, хто перебуває послуговується десятеричною системою числення, воно також штучне.
Невігласи іменують ювілеєм все, що ділиться на п’ять. Тоді як справжній давньоєврейський ювілей стосується тільки того, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей – це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят... Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживали до другого ювілею, задоволення вони від того мали ще менше, ніж від першого.
Але й перший ювілей має особливий сенс, якщо надавати великого значення семи й семи разам по сім... А чи було десятеричне числення в часи написання Сефер Єцири? Ото питання!
Але, якщо не виходити на рівень великого знання, лишатися в колі повсякденності, то в житті пересічних громадян число 50, якщо воно стосується людського віку, має якийсь варварсько-сакральний сенс, позбутися магії якого майже неможливо. П’ятдесят років треба неодмінно святкувати. Святкувати гучно, п’яно, з долучанням великих грошей, які рекомендується починати відкладати, тільки-но тобі виповнилося сорок вісім. А то й раніше. Інакше ти просто не шануєш усіх, хто добре ставиться до тебе. Тих, хто готовий від душі привітати. Тих, хто готовий подарувати тобі дорогу й непотрібну річ. Тих, хто також готується гуляти свій ювілей і тебе вже внесено до списку запрошених.
Їй пригадався перший ювілейний досвід, де вона ще малою дівчинкою була з мамою. Своє п’ятдесятиріччя гуляла тітка Марія, їхня далека родичка. Було багато людей, доти вона не пам’ятає, щоб у малометражну квартиру вминалося стільки люду. Було дуже багато усіляких наїдків. Але запам’яталися не люди й не ковбаси, а величезне декольте ювілярки і те, що вона весь час легко вимовляла погані слова.
– Ти, б Маріє, стежила за мовою, тут діти!
– А що тут такого? Час біжить швидко! Дитині скоро й самій буде п’ятдесят! – відповідала п’яна тітка Марія. Мама й не знала, як прокоментувати дитині лексику тітки Марії. Одначе, не забрала маленьку дочку з нечестивого свята, де череваті дядьки піднімали чарки за незрівняну красу іменинниці, а та гучно реготала, ніби її хтось лоскотав.
Час і правда неймовірно біжить швидко. Сім сімок, які так любить Бог, промайнули, як сім тижнів. Жах ювілею прийшов і став під дверима її оселі, як міліціянт із наручниками. Що робити? Продавати старе авто хворого чоловіка, щоб добряче напоїти кілька десятків жадібних до гульні й наїдків перестарків, щоб вони, дійшовши до потрібної стадії сп’яніння, піднімали чарки за її незрівнянну жіночу вроду, себто за стегна, на яких лопаються усі колготи, за відсутність талії, за живіт, який не годна замаскувати жодна грація?
– А ти зорганізуй собі глибше декольте! Це дуже відвертає увагу чоловіків від відсутності талії! – порадила їй від щирого серця її шкільна подруга Олена, яку вона нещодавно зустріла на прямо на порозі свого університету. Вони з нею давно не бачилися. Коли хтось, кого знаєш віддавна, весь час перед очима, то його/її вікові зміни перебігають не так кричуще. Олена корчить із себе стильну пані, в неї коса спідниця із золотими торочками, розстебнутий кожух посеред зими, рясне намисто в глибокому декольте, хустка, яка невідомо як тримається на одному плечі. На животі – великий стильний пояс із мідними бляхами.
– Ото і я, мабуть, виглядаю так само думає вона.
– В тебе ще є місячні? – питає Олена, і вони гучно регочуть на всю вулицю. Згадують, як незліченну кількість років тому замикалися у кабінці шкільного туалету, і та в якої почалося раніше, демонструвала ще не проініційованій, що воно таке.
– А зараз продовжили, – відсміявшись говорить одна з клімактеричок.
– Що продовжили?
– Жіночу молодість.
– Хто продовжив?
– Мені моя дочка написала із Німеччини, що в останні роки продовжили.
– Дочка тебе повідомила. А хто продовжив? – регоче Олена.
– Не знаю. Природа продовжила. Суспільство.
– Або Бог.
– Може й Він.
Колись вони з Оленою й з Нінкою, ще однією їхньою однокласницею, кілька років підряд святкували колективні дні народження, оскільки народилися в один місяць.
– Може й зараз скооперуємося?
– Борони Боже! Я думаю, як би взагалі уникнути цього!
– Ти розум втратила? – Олена сповнена панічного жаху – Ти хочеш не дожити до п’ятдесяти п’яти? Цей ювілей треба неодмінно святкувати!
– Хто сказав?
– Бог! Бог велів!
– А де це записано? На яких скрижалях? Десять заповідей не містять наказу святкувати ювілей.
– От єзуїтка! Відразу видно, що пишеш книги й береш участь у круглих столах на телебаченні! На все в неї є відповідь! А Нінка, до речі, вже замовила п’ятсот троянд до свого ювілею!
– І куди вона їх збирається встромляти?
– Не твоє діло! – в Олени з’являється несподівана агресія, ніби її дуже образили.
– Валеріє Миронівно! На факс ректорату прийшов лист для вас! – озивається до неї секретарка ректора, яка поспішає з обідньої перерви.
– Іди, Миронівно! Читай свій лист!
Найкращі подарунки завжди робить доля. Прийшло запрошення на двотижневий семінар із технологій індивідуального лідерства. Вона надсилала тези вже давно, і от її запросили. І саме на ті дні, коли… Отже, проблема святкування ювілею в стінах Університету гуманітарних стратегій, де вона завідує кафедрою постмодерної толерантності, відпадає. Вона збиралася йти до ректора, брати відпустку на два тижні, весь час відкладаючи слизький візит. Бо ректор не міг збагнути, як можна не гуляти те, що не гуляти не можна. А тут цей семінар. Звичайно ж, тут ректор не відмовить.
У ректора в кабінеті кілька чоловік. Обговорюється неймовірно важливе питання: треба догодити спонсорам і провести конкурс «Міс Викладачка». Студентських мало не щомісячних конкурсів краси їм замало, треба ще й втягти в це стидовище молодих викладачок. Валерія радіє, що вийшла із відповідної вікової категорії. Але її вже ввели до журі оцінити якщо не сексуальність, то культуру одягу претенденток.
– Я пропоную не мучитися й призначити Міс Олю Рачковську, – каже Валерія, називаючи найвищу на зріст викладачку, колишню переможницю міського конкурсу «Міс Ноги» кількарічної давнини. Але її прикол не сприймається.
– Та куди її, – вигукує Трохим, Троня, молодий викладач кафедри новітніх форм ефективного лідерства, – вона ж стара, як добре вино! Їй сорок! Жінок старше тридцяти п’яти взагалі варто відстрілювати!
Це вимовлено так щиро, так безпосередньо, що навіть толерантна Валерія, яка зазвичай перетравлює все, відчуває підйом хвилі обурення у тих своїх глибинах, які вже давно ніхто не міг скаламутити. Всі пани в ректорському кабінеті відчувають, що молодий викладач сказав щось не те.
– Відстрілювати? Почнемо з вашої матері?
– Ой, вибачте, заради Бога, Валеріє Миронівно! – так само щиро вибачається прихильник радикальних заходів збереження жіночої краси на земній кулі, – я вас настільки шаную, що навіть забув що ви – жінка.
– Дякую! Таких компліментів мені ще не робили!
Валерія ненавидить компліменти:
– Що вам/тобі потрібно? – завжди уриває вона чиюсь фразу, коли хтось намагається сказати, що в неї сьогодні чудова нова зачіска, неймовірний новий светр або вся вона така неймовірна. Компліменти доречні в ліжку. Але саме там чоловікам відбирає мову. Вони наче ковтають язики, хоча всі пам’ятки із успішного сексу починаються з банальної до ідіотизму фрази про те, що жінка любить вухами. Валерія щиро ненавидить компліменти. Але ж скільки жінок насолоджувалися б і її посадою, і компліментами залежних чоловіків! А також можливістю помститися за недолугий чи то комплімент, чи то особливого роду кривду з боку цього молодого нахаби. Її статус у цій організації дав би їй можливість зацькувати його й змусити піти з посади з доброю зарплатнею. Та Валерія Миронівна не стала з’ясовувати у завідуючого кафедрою, де викладає Троня, наскільки сильні позиції у хлопця в їхньому університеті, де безліч молодих ідіотів охоче платять великі гроші за навчання. Нехай собі живе! Автомат в руки для відстрілу жінок старше тридцяти п’яти, коли на їхніх боках починають намічатися перші сальні нерівномірності, він, будемо сподіватися, не отримає. Але щоразу, коли вони зустрічаються в коридорі університету, Троня підкреслено чемно вітається з нею, а Валерія щоразу відчуває під одягом свої місця накопичення зайвої ваги й відчуває бажання пустити собі кулю в скроню власноруч, без допомоги Троні.
Тіло, тіло, жіноче тіло. Жінка – це тіло, чоловік – це дух. Хоча, зрештою, чоловік – це не дух, а гаманець. Жінка має бути гарною й молодою, а чоловік має бути яким завгодно, аби при грошах. Її чоловік, нині старий і хворий, колись на початку засліпив її – чого правду ховати – не лише манерами й досвідом, а й щедрими подарунками. Йому виповнювалося ті самі п’ятдесят, і він зовсім не відчував від того ніяких проблем. Проблеми створювала його попередня дружина, його ровесниця, зів’яла й відвисла (Невже я тепер, така, як вона тоді?) А він, тоді стрункий і підібраний, хвацько відбивав молодих дівчат від молодих хлопців.
– Що ти робитимеш, коли тобі буде сорок? – застерігали її подруги від шлюбу із перестарком.
В її сорок вони іще щось робили. Але потім до чоловіка прийшли інсульт, інфаркт, хвороба Паркінсона – не варто перераховувати всього.
– Якщо ти була подарунком до мого ювілею, то найкращим подарунком до твого буде, якщо я зроблю тебе вдовичкою, – шамкав він, – чоловіків, коли в них відмовляє певне місце, треба відстрілювати, – він вжив те саме слово, що й Троня. Тільки по відношенню до чоловіків, а не до жінок.
Отже, виходить, що життя – це секс. А без статевої привабливості – це вже перехід від життя до смерті. «Вони живуть», кажуть про чоловіка й жінку, які мають секс. Отже, якщо вони його НЕ мають, то вони й НЕ живуть? А життя духу? Для цього нібито не потрібен секс. Скільки чудових розмов було в них з чоловіком після кохання! Вони могли говорити про все, могли говорити до ранку, забуваючи про поточні буденні справи. Вона й тепер намагалася їх відновити. Але чоловік лише люто шипить на неї, клянучи свою старість. І не забуваючи злостиво помічати її старіння.
– Я помру, а в тебе більше ніколи не буде коханця! Але я ще поживу! Ти стара корова! А я в твоєму віці був молодий! Я міг би мати кілька таких, як ти!
Одна радість, чоловік тепер багато спить. Засинає прямо на дивані у вітальні й гучно хропе, широко роззявивши рота. І що б вона робила із ним, якби направду надумала святкувати ювілей? І дочка з Німеччини не приїде, її не відпустять з роботи. Але ж і подарунок долі, цей двотижневий семінар. Все складається добре. Аби не мало не щохвилинне відчуття болючої деформації тіла, яке в останні кілька місяців стає нестерпним. І так само болюче клекотання в грудях: статевого життя не буде, духовного також не буде. І дух також покинув її. Буде животіння. Як у її старого чоловіка, скарлюченого, засцяного, лютого на весь світ.
В неї вже на руках квиток до Берліна, вже домовлено з медсестрою, яка заходитиме до хворого чоловіка, домовлено з ректором, що її не буде в університеті. Її лекції відмінять, а вона повернеться, коли відбуватиметься конкурс краси «Міс Викладачка». Отже, ювілей пройде непомітно, й ніхто не говоритиме їй за її гроші з чаркою її горілки, яка вона прекрасна жінка у свої літа, ревно відробляючи шинки й салати.
Але ось жіночий голос у слухавці нагадує про ювілей і про давню дружбу. Це Ніна. Третя з трійці Водолійок з їхнього класу. Вірніше, перша. В неї був день народження у першої, і святкували саме її свято. Інші дівчата приєднувалися до неї й святкували свої дні народження наперед.
– Куди ти збираєшся встромляти п’ятсот троянд?
– Це не твоє діло. Туди я тебе не запрошую.
– Я це переживу.
– Я знаю. В тебе насичене духовне життя. Я бачила тебе по телевізору. Ти говорила про досвід світової культури у сучасній освіті. А я запрошую тебе з Оленкою до сауни. На голий ювілей!
– Навіщо це тобі треба?
– Я запрошую! Ти знаєш скільки все це коштує? Я з вас грошей не беру! Приходьте!
– Я лечу до Німеччини! Я не хочу дурних тостів і наїдків, від яких нудить!
– Я знаю твою концепцію. Оленка мені розповіла. Це твоє діло. Але до сауни приходь. Це за два дні до твого від’їзду.
Ніна володіє мережею елітних саун по всій Україні. Її життєвий успіх значно вищий, аніж успіх Валерії Миронівни, завідуючої кафедрою постмодерної толерантності в університеті гуманітарних стратегій. Але вона про те не кричить у ЗМІ, робить свій бізнес тихо, здаючи під корпоративні вечірки ванні кімнати, які не стоять порожні навіть у часи економічної кризи. Навпаки, графік став щільніший, доводиться відкрити нові філіали в області. Люди хочуть змивати з себе щоденний бруд у комфортних умовах. Недавно один банкір з родиною святкував у неї ювілей. Хто хотів, був голий, хто не хотів – у махровому халаті. Це й навело Ніну на думку попаритися з дівчатами. Складайте ваш одяг сюди. Для особливо сором’язливих ось махрові халати. Але є пропозиція халатами не користуватися.
В Олени сала на боках суттєво більше, ніж у Валерії. Але перша від того не комплексує, адже в неї, скромної учительки, на відміну від завкафедрою Валерії Миронівни, чоловік зовсім молодий – в нього ювілей в наступному році. Він колись був надумав піти до молодої. А Оленка взяла й виставила позов на половину всього майна, включаючи дачу, машину й меблі! Оленчин чоловік побачив, що половини майна йому аж ніяк не вистачить для облаштування життя із молодою, і повернувся трахати ювілярку Оленку. Вернувся, як побитий пес! Оленка дуже пишається своєю житейською мудрістю. Інша б бігала плакатися до подруг або до попа – зараз відроджується така архаїчна форма збереження родини, яка майже ніколи не спрацьовує. Спрацьовує майно. Чоловіка й жінку має єднати сукупне майно. Це гарантія того, що секс для здоров’я забезпечений доти, доки в чоловіка стоїть. А жити треба. Треба якось жити.
– Так, жити треба, – гордо підхоплює тему розмови Ніна, виходячи гола перед голими подругами. У Ніни немає сального «рятувального круга» на боках і животі. Щоправда, живіт весь у зморшках. Зате вся вона вкрита рівномірною засмагою із солярію. Ходою манекенниці, пересмикуючи плечима, гойдаючи тазом, ходить вона по килиму вітальні сауни, чекаючи оплесків від подруг.
– Це все бакси. Тут багато сотень баксів, – коментує Ніна свою, як вона вважає, ідеальну статуру. – В тіло треба вкладати і вкладати, щоб це було жіноче тіло, а не картопляне пюре в целофановому пакеті. Масажі. Ефірні олії найвищої якості. Парафінові сповивання. І звичайно ж се-екс. А пам’ятаєте, дівчата, як ми вперше роздяглися одна перед одною в Олени вдома? Я ніколи того не забуду. У жодної з нас тоді ще не було грудей! В мене й зараз нема! – Ніна пишається своїми маленькими грудьми, вкритими засмагою із солярію.
– Ну ти ж в нас нєрожавшая, – каже Олена.
– То й що з того? В тебе дорослий син, а в мене мій пупсик! Так, я зустрічаюся з молодими! І мені не треба думати про морально-етичний бік проблеми, оскільки в мене немає дітей! То особливе почуття – молодий бичок біля ялової корови.
– То ти, мабуть, платиш своєму теляті!
– Ні, він просто в мене працює! Їздить по регіонах, контролює сауни в обласних центрах! Він дуже здібний менеджер!
– Ви живете разом?
– Яка вам різниця? Йому є де жити. В нас вільний союз! Я не триматиму його, якщо він захоче піти! Не триматиму, бо в мене відразу буде новий!
– Та краще б ти по-людськи вийшла заміж і народила дитину, ніж тримати якихось пупсиків! – кричить Олена. Ніна зраділа. Саме такої реакції вона й чекала. Довести шкільним подругам, що то вони, матері родин, живуть неправильно, певне, було головною метою запрошення дівчат до сауни. І Олена виправдала Нінині очікування, як то кажуть, по повній програмі.
– Думаєш, не видно скільки тобі років? – кричить Олена, – тіло за багато сотень баксів! Ніжний солярій сто баксів хвилина! А пика в тебе вся у зморшках! А живіт! Плаский і жований! Подивись, на неї Лерко! Голову Баби Яги прикрутили до ляльки Барбі!
– Все одно краще, ніж в тебе! В тебе ні лиця, ні тіла!
– В мене і тіло, і лице! Інакше б від мене пішов чоловік! А він зі мною живе! Крім того я добра, душевна і високоморальна! А ти зла й розпутна!
А от Валерія не піддається на провокацію. Підвелася й рушила до парилки. Чого, зрештою, прийшла сюди. Не для того, щоб лаятися з Нінкою. І господиня сауни міняє тактику. Коли дівчата вилазять із басейну й вертаються до вітальні, застають там накритий стіл. Пиво і горілка. Огірки, оливи, бастурма. Навіщо сваритися, давайте гуляти. Щоб ми всі прожили ще стільки ж.
– Стільки ж?
– Так, щоб прожили іще раз сім разів по сім, щоб знову те число, яке так любить Бог, а потім за цією твоєю, Лерочко, Сефер Єцирою, новий цикл…
– І щоб зустрілися в цій самій сауні?
– Тоді вже ти точно висохнеш, стара хвойда!
– А ти у двері не увійдеш, – обмінялися компліментами Ніна з Оленою.
Горілка пішла добре. І пиво теж. Хоча це дика суміш – горілка, пиво, парилка, басейн. Але все гаразд. Ніхто не обпікся, ніхто не втопився. Всі знову повернулися до кутнього диванчика у вітальні й сіли навколо столу.
– А тепер, бабоньки, в мене для вас сюрприз! Вгадайте, який?
– Біблія – читати на ніч.
– Розвозка – їхати додому.
– Не вгадали! Яке їхати додому! Розпочинається най-ці-ка-ві-ше! – Ніна клацає пальцями й до вітальні входить кілька молодих красенів від двадцяти до тридцяти із рушниками на стегнах.
– Дєвочки, все до ваших послуг! В цю ніч ці хлопці виконають будь-які ваші забаганки. Все проплачено! Вибирайте! До ранку ви в раю!
П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому що витівка Ніни видалася їй вкрай дотепною й навіть смішною. А тому що один із запропонованих жиголо – це Троня, викладач із їхнього Університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, варто не просто відстрілювати, а катувати.
Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:
– Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо! Ваші чоловіки, як старий, так і, як то кажуть, молодий, ні про що не знатимуть…
Олена вигукує, що вона – жінка порядна і два їй не потрібні. Вона обирає наймолодшого із найвродливішим обличчям. А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається у маленькому будуарі із Трохимом Миколайовичем.
– Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.
Троня мовчить. Йому ніяково. І Валерія розповідає йому, взявши попередньо з хлопця слово не поширювати таємницю, як їхньому ректору, коли той замовив дівчат для вечірньої ділової зустрічі, привезли в найняте помешкання власну дочку. Коли той радився з улюбленою завкафедрою, як йому тепер бути, вона сказала, що варто збільшити суму кишенькових витрат для дочки, щоб у дівчини не виникало бажання шукати такого додатково заробітку. Ректор оцінив мудрість Валерії Миронівни – дочка стала вечорами більше бувати вдома. І Троня, не знімаючи рушника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, а батько покохав іншу. Батько весь час розповідав, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею ходить на задніх, як то кажуть, лапках. Він з ними жити більше не зміг, купив готельку в кредит. А як виплачувати? Зарплатня викладача відносно велика, але цього замало. От і доводиться шукати вечірню роботу. Довгонога Оля Рачковська, яку Валерія жартома пропонувала на «Міс Викладачку», запрошувала до себе. Троня був погодився, але в неї жахливий характер. Ось така історія Трохима Миколайовича, молодого викладача університету гуманітарних стратегій. Воістину, Київ – велике село! Де той їхній університет, а де сауна пані Ніни! І от же ж зустрілися!
Вони проговорили до ранку. Вперше за багато років Валерія не спала від вечора до ранку. Хміль поступово вивітрився. Спати чомусь не хотілося.
– Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, – сказав Троня, – краще давайте посидимо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. В цьому щось є.
Вони блукали нічними вулицями й пили пиво в нічному барі. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик. Щоправда, останньої збірки Бедрика в Троні не було. І Валерія, яка більше не збиралася до університету перед поїздкою на семінар, запросила Троню до себе, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.
Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався із великою амплітудою.
– Ваш батько зовсім старенький, – сказав їй Троня на прощання, – щасливої вам дороги, побачимося, коли вернетеся.
– Чого ти не завела цього красеня до себе, я б бодай підглянув у щілину , може стало б легше, – промимрив чоловік.
– Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш впасти.
– І саме це тебе зупинило?
– Саме це.
Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика Ніниної сауни супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.
– Наче вимазалася в лайні, – поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, – от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть в цьому житті! Й інших тягне за собою! Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?
– Я дещо розширила своє знання про це життя, – відповіла Валерія.
– Тобто тобі сподобалося, я вірно тебе розумію? – обурилася Оленка.
– Сподобалося – не зовсім вірне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.
– Так, Нінка ж обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!
– Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.
Ох яка ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь! Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію!
І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик – то Оленчин син. Хоча, Нінка казала, ніби її пупсик в неї й працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Хоча, все можливо, засинаючи на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються, і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…
23-24 грудня 2008 року. Київ