преса

Автор: Анна ЛОБАНОВСЬКА
Видання: «Молодь України»

«Твір про школу завжди буде цікавий»

http://www.molod-ukraine.com/index.php?option=com_content&task=view&id=402

Євгенія Кононенко, письменниця, перекладач з французької, автор щонайменше десяти книжок поезії, романів та новел, серед яких широкому загалу добре відомі її детективні твори «Імітація» та «Зрада» або суто «жіночі історії» в збірках «Новели для нецілованих дівчат», «Зустріч у Сан-Франциско», «Без мужика».

Нещодавно пані Євгенія спробувала себе і в жанрі мистецького детективу, в якому відбувалася спроба розвідки життєвого шляху одного з найзагадкові-ших українських митців 18 століття — скульптора Пінзеля — «Жертва забутого майстра». А ось зараз ми вирішили порозмовляти з письменницею з нагоди її дебюту в дитячій літературі, її казкова повість «Неля, яка ходить по стелі», що побачила світ в серії «Сучасна дитяча проза», запровадженої видавництвом «Грані-Т», викликає, напевне, не лише у дорослих, а й у підлітків багато запитань, тому що герої цієї повісті дуже відрізняються від звичайних людей:

— Скажіть, будь ласка, пані Євгеніє, що саме надихало вас створити дитячу повість-казку «Неля, яка ходить по стелі»?

— Письменнику іноді важко сказати, що саме надихнуло його на той чи інший твір. Можу сказати тільки, що школа і дитинство давно вимагають якогось осмислення на рівні літератури. В українській літературі не так і багато творів про школу. Колись були досить популярні «Дуже добре» і «Десятикласники» О, Копиленка, тепер їх вже не читають. Мій батько, який читав надзвичайно багато, казав, що твір (так само й кінофільм) про школу завжди цікавий, навіть якщо й буде слабкий. Але слабких творів писати не варто, завжди треба намагатися знайти щось незвичне. Школа — то для всіх і шок, і стрес, і великий позитив, і великий негатив. Неодноразово в мене бували зустрічі із бібліотекарями, на які запрошували й шкільних вчителів української літератури. Вони ніколи не лишалися, мовляв, сучасну українську літературу їм нема коли читати. Гадаю, мою «Нелю» вони все-таки прочитають.

— Чи матиме ця повість продовження?

— Так, продовження планується. Ця історія тільки розпочалася.

— Ваші казкові герої — хто вони є насправді: інопланетяни чи якісь істоти з паралельного світу?

— Це такі особливі люди, які живуть поміж нас. їх небагато, і в них свої закони гравітації, своя біохімія, своя моральність, не така, як в більшості людей. Іноді їх вважають ненормальними, іноді справді хтось думає, ніби вони інопланетяни. Але це люди, які оберігають світ від деградації. Вони не все можуть, вони аж ніяк не всесильні, вони неодмінно мають рахуватися із законами світу звичайних людей, бо інакше порушать світову рівновагу. Але дещо вони все-таки можуть. Якби не вони, світ був би ще гірший. Нерідко доводилося чути, що в основі будь-якого шляхетного вчинку лежить чийсь цинічний розрахунок, що благородними людьми завжди маніпулюють люди неблагородні, викликаючи бажання боротися за добро, а потім користуються результатами цієї боротьби у власних цілях. Ці люди змагаються за добро безкорисливо, вони генетичне запрограмовані на добро, це сутнісна основа їхнього існування. І в них є певні механізми захисту себе і тих, кого оберігають. Про них моя книжка.

— Які книжки, можливо, читані в дитинстві, ви згадували, коли писали цю повість?

— Певною мірою то була Пеппі-Довгапанчоха, «дитина» Астрід Ліндгрен. Ця оригінальна дівчинка була захищена від світу дорослих, який, на жаль, не завжди справедливий, і діти добре бачать це. Ще один сильний вплив на мене, який я зазнала і усвідомила в дитинстві від книжок, це чарівна повість у віршах американського поета італійського походження Джона Чіарді, російський переклад якого я й досі знаю напам'ять. Це розповідь про мураху Джона Пленті та його сестру, яка вийшла заміж за кони-ка-стрибунця Джея. Після моралізаторських — і жорстоких(І) інтерпретацій вічного сюжету, здійснених Криловим та Глібовим, я була в захваті, що коник пережив тяжку зиму і знову грає на скрипці, що мураха-скнара присоромлений, що торжествують кохання і пісні, що є не менш важливим, аніж накопичувати їжу на зиму. Я мрію відшукати англійський оригінал і зробити український переклад цього тексту. І Пеппі, і Джон-Джей Пленті мають дуже опосередковане відношення до моєї Нелі та її' нетривіального татка, але головним є те, що вони порушують канони. Я десь читала, що малим дітям не можна давати викривлені сюжети, коли не відомо, хто є хорошим, хто поганим. Але це стосується дітей до п'яти, а то й трьох років. Моя повість зорієнтована на дітей 10 і більше років, коли діти вже міркують і осмислюють і поганих вчителів, яких чомусь треба шанувати, і діток-донощиків, яких чомусь так люблять вчителі.

— Чи плануєте ви й в подальшому співпрацювати з видавництвом «Грані-Т» саме як автор книжок для дітей? І про що тоді буде розповідати ваша наступна книжка?

— Я вже відповіла на це питання — далі буде продовження: «Неля сходить зі стелі».

— Що ви відчували під час роботи над цією книжкою? Можливо, були якісь випадки, що траплялися в школі з вашими дітьми, що мали бажання відобразити тут з гумором? До речі, педагогічний колектив, напевне, писаний з натури, з якихось справжніх прототипів?

— Я майже ніколи не «малюю» винятково з натури. Це колективний образ і того, що було, коли я була школяркою, і того, що було у школі для моїх дітей. Шкільний учитель — це, здається, зараз вже діагноз, а не професія. Так, трапляються й нормальні вчителі, і їх не так і мало, але всі вони включені в якусь таку систему, яка має бути зовсім не такою.

— Які твори вам особисто сподобалися з книжок серії «Сучасна дитяча проза»?

— Я ще не все прочитала, та й не мені судити, а дітям. Сподобалися тексти Лесі Вороніної, Олеся Ільченка.

— Якого типу літератури насправді сьогодні не вистачає малечі та підліткам?

— Мабуть, паралельно із традиційними казками, із дитячою класикою (Андерсена, братів Грімм, Шарля Перро), яких ніхто не списував в архів, як Копиленка та Багмута, потрібні дитячі книги — і фантастичні, і реалістичні, де б фігурували реалії сьогодення...