преса

Автор: Михайло Бриних
Видання: «Столичные новости»

ЕКСКУРСІЯ ПО БІБЛІОТЕЦІ

http://cn.com.ua/N241/culture/book/book.html
№45(241)
26 ноября-02 декабря 2002

Читаючи «Культ» Любка Дереша, мимоволі відчуваєш себе енциклопедистом, якого змусили розгадувати кросворд в дитячій газеті.

Все починається з малого. Дрібного та необов’язкового.

Принагідно чомусь згадалося святе обурення головного редактора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича під час обговорення одного з перших чисел газети «Книжник-Review», де я тоді орденоносно і червонозоряно трудився: візуальне розташування книжкових обкладинок на шпальті нагадало йому перевернутого хреста. Минуло зовсім небагато часу, і вже на палітурці книжки, випущеної «Кальварією», бачимо не тільки цей рогато-копитний символ, а ще й анекдотичного «гімнаста» на його тлі. Ефект увиразнює червоний колір розкаряченого тіла й криваве слово «Культ». Так називається дебютний роман Любка Дереша, що вже після публікації в журналі «Четвер» спричинився до значного літературно-критичного вихваляння. Мовляв, товар якісний та сучасний — дочекалися. Ну а щодо символіки — так це, по-перше, авторська ідея художника-оформлювача, по-друге — спільний проект «Книжника» та «Кальварії», а по-третє — всі ми свого часу слухали як не «Блек Саббат», то «Айрон Мейден» або — бісові tempora і mores — Мерліна Менсона...

Така всехвальна толерантність — лише одна з етичних засад постмодернізму, хоча дехто справедливо може зауважити, що цьому жанрові взагалі-то начхати на етику. «Страшне місце. Мокро і смердить дивно», — як було написано Любком з іншої нагоди, що в контексті рваного цитування, втім, не має значення.

Роман Дереша — це доволі весела прогулянка-екскурсія: від літературних ермітажів до канави маскульту, від переказів до перекручень, від передчуття стилістики до кострубатої стилізації. Дебіли й вагітні, звісно ж, до розваги не допускаються. Втім, автор пропонує читачеві текст такої простодушної впізнаваності, що часом відчуваєш себе енциклопедистом, якого змушують розв’язувати кросворд у дитячій газеті. Проте Дереша не випадає звинувачувати у попсовому гріхопадінні: йому пощастило уникнути ганьби Роберта Родрігеса, який після створення стилістично бездоганних стрічок раптом вирішив спроститися й перетворився з геніального пародиста на об’єкт пародії («Факультет»).

У контексті вітчизняних постмодерних сплесків «Культ» не варто сприймати як нову жанрову магістраль. Його своєрідність — це презентація нового типу автора: не зухвалого руйнівника стереотипів, а радше ремісника-постмодерніста, знеособленого письменника-цитатора.

Цитується все: герої, сюжети, діалоги, стилістичні фігури, та навіть пунктуація. Іноді може навіть виникнути непотрібна у цій розважальній тональності дилема: наприклад, «slovo v SLOVO» та інші вкраплення латинських літер — це святкова телеграма Vлaдiмiру Soрoкiну чи салют на честь галицьких сепаратистів? «Серце її, як лютня: ледь торкнешся — і відізветься» — це обізнаність з творчістю Беранже чи лише знання епіграфу до новели Едгара Алана По «Падіння дому Ашерів»? Вельми натуралістичний розтин ока лезом — це симпатія до Бунюеля чи до улюбленої ноти Діна Кунца? Втім, іноді Дереш соромиться своїх занадто невмотивованих запозичень. Мовляв, чому моє містечко називається Мідні Буки? Ну, ви ж знаєте, хто такий Конан Дойл…

Основних джерел у Дереша, втім, не так вже й багато. По-перше, чудесний мультсеріал про Бівеса і Батхеда («Тема уроку... Сперма!»), який подарував авторові «Культу» не тільки окремі вислови, але й загальну естетику молодіжних діалогів.

Сара і Ред-Топ Бойз з подальшою історією свідчать про обізнаність юного романіста з книжкою Стівена Кінга «Мішок з кістками», а вживання поняття «ка» — про бодай фрагментарне ознайомлення з його ж циклом «Темна вежа».

Важко оминути увагою також стилістичне наслідування Андруховича, зокрема, рясне маніпулювання вигаданими або перекрученими іменами, назвами, цитатами і навіть бібліографічними рядками, а також «перверзійну» наркотичну поезію. Класифікація формалів та неформалів — доземний уклін Іздриковим белетристичним роздумам «про мудаків».

Езотеричні моделі Дереша ще наполегливіше нагадують про сумлінне студіювання ним прози Едгара По. «Сила слова» і «Месмеричне одкровення» не лише підказали авторові «Культу» форму «таємнописання» (новели-діалоги нині геть витікли з моди), але й наснажили роман цистернами езотеричного змісту. Щоправда, засвоєного і переказаного з уже згадуваною бівесо-батхедівською компетентністю, що й тішить. Великий Хробак не може не нагадувати Хробака-Переможеця з «Лігеї» того ж таки несамовитого американця.

Поринути у такого штибу інвентаризацію — не найгірший спосіб згаяти час. Проте, коли врешті усвідомлюєш, що перед тобою — купа прочитаного, побаченого і переслуханого, чомусь неодмінно хочеться зажуритися: а де ж авторські амбіції, самовираження, «творче начало», врешті-решт? З усього огрому ймовірних пояснень мені, наприклад, більше подобається версія Джуліана Барнса з роману «Метроленд» (теж крутого постмодерніста): «Я сам не знаю, навіщо пишу; напевно, просто для різноманіття — замість того, щоб дрочити. Якось я зайшов до книгарні, взяв навмання збірку поезії. Зазирнув у передмову і прочитав там таке: «Ця книга написана, щоб змінити світ». Усратися можна».

На щастя, Дереш не прагне «змінити світ» — мої штани залишаться божественно сухі. А якщо трохи серйозніше, то спостереження за так званим українським літпостмодерном інтригує мене лише одним запитанням: коли ж вони «вилізуть з-за картону, привітають себе з несамовитим успіхом і повільно почнуть прибирати» (спасибі Любкові Дерешу за ще одну достойну цитату).