преса

Автор: Тетяна Пронь
Видання: SUMNO?, Інтернет-видання та мережа блоґів

«Повернення» : У пошуку себе

http://sumno.com/literature-review/u-poshuku-sebe/
17.02.2009

«Повернення» Леоніда Кононовича не дарма знайшло нове життя у другому перевиданні. Книга варта того, щоб до неї повернутися. Варта не тільки тому, що зображає внутрішній гострий конфлікт героя з реальністю, за чим пильно стежить око читача. А ще й тому, що написана простими, але майстерно вибраними словами, що можуть таки щось розбудити всередині.

Усе повертається на круги свої, і герой теж прагне повернутися до своїх витоків, бо без цього не може зрозуміти, хто він. Але оглядатися назад не завжди просто. Це не завжди дорівнює «приємно і безтурботно». Холодне крижане небо зустрічає подорожнього не лише у колись рідному селі Морозівка (зверніть увагу на символічну назву). Це сіре небо оселилося у думках його співмешканців і закрило їхні душі, напевно, навічно.

Привітну і рідну Морозівку заступили радянські реалії, вона так по-соціалєстічески зазвучала Жовтневим. А того, хто вважає себе шукачем правди, люди, просякнуті тією ж таки радянською реальністю, називають то «редахтуром», то «итнографом», а то й зовсім «штраховим» агентом. Ну дійсно, хто подумає, що ти просто хочеш знайти дядька, тітку, чи ще кого з родичів? Тобі тут явно чогось треба рознюхати, а це вже пахне відповідальністю. Посмішка з’являється, та, шкода, не на довго. Бо авторові йдеться перш за все про те, щоб стрілою сарказму вдарити по тим совєцьким стереотипам, що в’їлися у невинне життя невинних людей.

Про це вже і сказано наче немало, але кожного разу розумієш нагальну актуальність цієї теми. А куди дітися від совєцької реальності, вона й зараз наступає нам на п’яти. Жовтневе не дарма автор книги пише жирним. Хіба воно таке одне: як не Жовтневе, то Первомайське, мовчу вже про головні вулиці Ленінів та Дзержинських. А було ж гарно – Мо-ро-зів-ка!! Ми вже й не помічаємо поряд себе цих отруйних назв-пережитків, але зміни треба з чогось починать?!

Життя стало інше, люди змінилися. Але шкодувати немає про що, бо все, що відбулося, мало право відбутися, і «воно таки було так як треба» – така фінальна нота тексту.

Особливо я зачитувалася – і Вам, читачу, раджу – ліричними відступами, що наче ковток живого повітря, освіжують сприйняття. Вони мені навіть схожі на поезію, яка очевидно вирізняється з усього тексту. Автор, як майстерний ювелір, інкрустує загальну канву тексту цими диво-перлинами і живе ними. Я дійсно здивувалася, бо приємно бачити українське слово у такій пошані, навантажене таким змістом.

Леонід Кононови, який любить цитувати Миколу Вінграновського, запозичує у нього деякі елементи жанрової специфіки. Відомий поет був майстром міні-епосу, а пан письменник вдається до жанру мікророману, коли пише свою «Зимову казку», яка теж увійшла до видання. Тут життя п’ятьох людей подано у такому інтенсивному, насиченому подіями, поліфонічному згустку, що не завжди встигаєш уловити хронологічну нитку. Кожного з персонажів знаходить свій фатум. Але чи фатум це? Може, це той таки радянський соціум винен у тому, що один стане в’язнем-рецидивістом, інший «тягтиме свого воза» на заводі, а дівчата: одна вдало одружиться, а інша так, по-простому зароблятиме, як коли доведеться (як це по-простому, не Вам пояснювати). Отакий різношерстий совєцький народ. Із цієї колажної картини напрошується: а чому так? Усі ж починали однаково, однаково бавилися, однаково сміялися? А тому, що пам’ять така штука, що не дасть твоїй совісті схибити, забути, пропустити щось мов воду крізь пальці. Вона на сторожі і робить з тебе те, чим ти є зараз, у цю хвилину. «От і добре… Добре, що не забуваєшся, Галочко. Це – дуже добре!» Бо якщо пам’ятаєш - значить живеш, значить насправді.

Буття тепер і зараз набуває в цій книзі найвищої цінності. Воно являється у повній мірі за рахунок пластично-предметного відчуття і зображення світу. Кожен відтінок запаху і смаку, зміна кольору і почування актуалізується, вирує, перебуває у русі й дає сили йти вперед. Буття просто «Є», і в цьому його найвища цінність… Це щось таке схоже на малярський експресіонізм, але експресіонізм по-українськи, бо сколихує, наче бомба, усі почуття відразу, змушує пам’ятати і повертатися.