преса

Автор: Богдана Матіяш
Видання: «Український журнал»

Ксеня Харченко:

Ксеня Харченко: «Хочу, щоб в Україні письменники могли жити зі свого письма»

http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/279/
№7, 2008

Ксеня Харченко: «Хочу, щоб в Україні письменники могли жити зі свого письма»

Коли Ксеня Харченко з кимось знайомиться, вона ніколи не називає свого прізвища — тільки ім’я. Впізнати в ній авторку повісті «Історія», одного з найцікавіших прозових текстів, що в останні роки з’явилися в українській літературі, співрозмовник може хіба що зі стилістики її розмови — такої ж іноді непередбачуваної, як і Ксенине письмо. Такої ж вигадливої і водночас довірливої, зосередженої та жартівливо дитинної, експресивної та безпосередньої. Бо власне, так вона реагує на світ, і так вона в ньому є — безпосередньо, просто і легко.Ксенина перша книжка «Історія», що 2005 року отримала премію часопису «Сучасність» як найкраща публікація року, нагадує мені «Сто років самотності» Маркеса — тим самим способом створення світу, тією ж фантазійністю і епічністю. Про цю книжку Остап Сливинський влучно говорить: «“Історія” від першої до останньої сторінки — вигадка, міф, притча, гра, небилиця і примовка, словом, усе, що завгодно, крім “правди”. Правду тут повноцінно заступає любов — так, як метонімію заступає метафора». Всі ж решта коментаторів повісті роздумують у рецензіях про традицію магічного реалізму, про міфологізм і — що найважливіше — одноголосно стверджують, що такого письма в українській літературі ще не було. І всі вони мають рацію.

Про «Історію» і про все, що залишилося поза письмом, розмовляю із 23-річною Ксенею Харченко, авторкою, котра на запитання: «Чому ти пишеш?» — відповідає сміючись: «Бо мені так хочеться».

Ксеню, коли говорять про твою книжку «Історія», дуже часто згадують традицію магічного реалізму й особливо Маркеса. Що на це скажеш ти як автор? Наскільки потужний на тебе був/є вплив саме цієї традиції? Чи твоє письмо — це й справді свідомий із нею діалог?
Насправді мені лестять, порівнюючи мене з Маркесом, але я справді дуже його люблю. Маркеса можна вважати одним із тих письменників, які на мене вплинули; я ним захоплююся, але не можу сказати, що в «Історії» веду свідомий діалог і якось намагаюся долучитися до дискурсу магічного реалізму. Просто це речі, які здаються мені близькими, тому я, обираючи свій шлях і визначаючись між тим, що мені подобається, чого я хочу й що можу, починаю робити щось у тому самому стилі. Недавно я купила собі книжку з багатьма ще «переднобелівськими» інтерв’ю з Маркесом — їх робив його приятель, — і в одному він згадував про Гемінґвея, що той навчив його писати, як кіт повертає за ріг будинку. Мені це близьке. Той журналіст запитував Маркеса, як він ставиться до своєї першої повісті. Маркес відповів, що був іще дуже юний, коли її писав, і дуже поспішав, бо боявся, що більше в житті ніколи нічого не напише, і тому ввіпхав у неї все, що на той час знав.

А як ти ставишся до своєї першої книжки?
Десь так само. Я теж писала дуже швидко й увіпхала в неї все, що знала. Тепер хочу бути обачніша й брати якийсь один сюжет і розвивати його, а не заганяти в книжку все — тоді виходить якась дуже інтенсивна й дуже насичена оповідь.

Твоя «Історія» замислена так, щоби наголосити стосунок письма та любові. У короткій репліці до книжки ти говориш, що до письма тебе «спокусила любов»; твоя героїня, Гликера, записує все, що довкола неї діється, а це власне, і є різні історії любовей... Чи справді те, що пишеш, потребує виростати саме з любові й інтимності?
Пригадуєш, я якось говорила тобі про струси, що стаються з людьми? Після якихось струсів думки в голові рояться, як мурахи або навіть як таргани. Ці думки хрумтять собі, як крекери. І тоді розумієш, що з цими думками треба щось робити. Вигнати їх. А зробити це я можу тільки через письмо. Ці думки насправді з’являються з любові. Найчастіше було так, що жодні інші події, окрім як із мого приватного життя — якщо брати любов і називати її приватним життям, — не збурювали мене настільки, щоби потребувати якогось виходу, крім того, щоб просто попереживати їх у собі й поговорити з кимось. І це той випадок, коли не можеш чогось прямо розказати, бо це все настільки приватне... Зараз думаю, що вже могла би говорити відвертіше. Тепер хотілося б не вигадувати, а говорити правду. Якщо колись у моєму письмі любов була міфологічна й завуальована, то тепер у тому, що я пишу, вона фізіологічна, тілесна. Ця міфологізація була потрібна мені для того, щоб ніхто не здогадався, що там було насправді й що це була саме інтимність. Це був той варіант, коли таргани мали перетворитися на метеликів.

Признайся: тобі в побуті, на щодень, мислиться так само фантазійно, як і в письмі?
Так.

Чи ти могла би стати дитячою письменницею? Урешті, твої теперішні персонажі мають щось від казкових...
Персонажів із нового тексту я радше поки що уявляю, а як там напишеться — буде видно. Що ж до дитячої письменниці... Я думала про це... Але мені здається, що я не мислю, як дитина. Мені важко зрозуміти дітей — певно, тому, що я не маю досвіду знаходження спільної мови з дітьми. Не впевнена, що я могла би для них писати, бо не вмію з ними говорити. Можливо, так станеться, що в моєму житті з’являться діти, з якими я могтиму говорити, за якими могтиму спостерігати й тоді зможу для них писати. Думаю, що хотіла би це робити.

На одній із твоїх презентацій доволі активно говорилося про письмо як фах. Як ти розумієш словосполучення «фаховий письменник» і чи хотіла би, щоби його можна було достосувати до тебе?
З одного боку, фаховим письменником можна назвати випускника факультету літературної творчості (чи як він називається?), а з другого — письменника, який живе зі свого письма. Вчитися на літтворчості я не збираюся, на письмі не заробляю, тому про мене як про професійного письменника говорити навряд чи можна. Але якось мене вже назвали «довбаною професійною писакою». Виходить, писати фахово — це погано, мовляв, немає пориву, натхнення, ще чогось. Я нещодавно подивилася фільм «Життя в рожевому світлі» про Едіт Піаф. Там є епізод, коли вона опирається тому, щоби вчитися співати, не хоче «артикулювати слова», відмовляється «інтерпретувати», бо вона і так добре співає. Так, вона добре співає, але вона не вміє співати. Можна писати, але можна й уміти писати. Кожен вчиться писати по-своєму, я також вчуся, бо зовсім цього не вмію. Так, я хочу бути фаховим письменником. Чому можна бути професійним письменником у Польщі й не можна бути ним в Україні? Так, я хочу, щоб в Україні письменники могли жити зі свого письма. Це багато в чому спростить їхнє життя.

Минулого року ти провела три місяці на письменницькій стипендії в Кракові. Що вона тобі дала? Чим важлива участь у таких стипендіях?
Торік ця стипендія стала для мене дуже корисною передусім тому, що це був доволі тривалий перепочинок. До Кракова я буквально втікала. А в Польщі знайшла те, чого хотіла: самотність і людей. Такі стипендії — це ніби трішки пожити іншим життям: інший дім, інші сусіди, інші заняття, інша країна, інша мова. Одне діло — брати участь у літературній презентації, інше — сваритися з працівницею довідкового бюро на вокзалі. Це просто час писати, ти маєш відключитися від одного і налаштуватися на інше — просто писати. Це дуже приємне відчуття. Не знаю навіть, що розповісти про Краків. Він дав мені час, людей, досвід. Письменницькі стипендії цікаві тому, що стипендіат цілком відданий собі, його практично не обмежують у часі, в діяльності, навіть у місці перебування. Чи стипендії важливі? Безперечно. Для одного — це одноразовий досвід, для іншого — стиль життя. Якщо ти маєш постійну роботу в себе на батьківщині, можеш її втратити, до цього треба бути готовим. Але ти сам обираєш, чи їхати, чи ні.

На цій стипендії ти писала новий текст, свою другу книжку. Якою хочеш, щоби вона врешті сталась? Уже бачиш її назву?
Назви не бачу, але вже бачу її обкладинку. Хочу, щоб книжка була проста, а також чудна. Щоб це була довга оповідь — велика товста книжка. Знаєш, що таке довга історія? Якось давно я поїхала на велосипеді з Києва на страусину ферму — шлях туди й назад був щось 100 чи 107 км. Коли я тільки виїжджала, я насправді не могла уявити, скільки це, і тому я цей шлях проїхала. Так само з «Історією» — це був забіг на сотню кілометрів, до якого я не була підготовлена. Я зробила цей забіг, а тепер мені хочеться не 100 км, а 200. І не хочеться робити їх за один день. Хочеться їхати тиждень, робити зупинки. А може, взагалі щодня долати по 100 км. І хочеться знати, що я пройду цю відстань, що буду до цього готова.

У тих фрагментах твого нового тексту, що я читала, дуже багато тіла. Навіть не тілесності, а того, з чого тіло складається: шкіри, крові, внутрішніх органів... Ти ніби придивляєшся до того, як вони «живуть», і ніби запитуєш — з тобою чи без тебе, і що в їхньому житті від тебе залежить... Так воно виглядає збоку. А як воно виглядає тобі, і чому таке письмо стало тобі важливе?
Якщо брати літературний досвід тілесності, мені здається, що він стосується найперше статевих зв’язків і всього, що з ними пов’язане. А мене взагалі цікавить тіло — як якийсь окремий всесвіт. Я розумію, що я себе не знаю. Не знаю, наскільки можу бути сильною. Тіло знає про це більше від мене. Думаю про тіло й тоді, коли хворію. Мені цікаво слухати, як відчуваються різні стани: коли я втомлена і коли я сповнена сил; цікаво, як болить щось одне й щось інше; цікаво, як почувається вагітна жінка. Цікаві всі зміни, які з тілом стаються. Не хочеться, щоб про це говорилось як про щось вульгарне. Хочеться, щоби все, що стосується тіла, було природне. Бо про багато речей, пов’язаних із тілесністю, говорять негарно, їх соромляться — скажімо, так говорять про кров чи випорожнення, так, ніби це щось страшне і не стосовне до людей. Хочу спробувати написати так, щоб ці речі були гарні. Хочу зробити подорож тілом, побачити, як воно живе. Бо часом здається, що ти якийсь один, а твоє тіло — це щось інше.

Чи є щось, про що тобі було би соромно писати? Йдеться не так про якісь «табуйовані» теми, як про жанр, формат, у якому тобі було би до сорому некомфортно...
Я би не писала літературну критику, бо розумію, що це не моє. Однозначно не писатиму поезії, не писатиму політичних романів і детективів. Тут радше йдеться про те, що мені, як певною мірою перфекціоністові, було би соромно, що щось зроблено недобре й неякісно — як, наприклад, літературна критика.

Не запитуватиму тебе, кого з українських авторів ти любиш читати. Запитаю інакше: чи є щось, чого тобі бракує в українській літературі, але що є в текстах інших літератур, котрі ти любиш?
Я просто назву декількох авторів. Мені бракує когось такого, як Льоса, Селінджер, Вірджинія Вулф, Маркес. У них є все.

Чого ти найдужче не любиш?
Не люблю, коли вимагаю від інших робити те, чого не роблю сама. Не люблю, коли мені брешуть або недоговорюють, а сама ж я брешу, викручуюсь і недоговорюю. Дуже не люблю, коли мене ображають. Не люблю, коли мені соромно. Не люблю смажену печінку. Не люблю розсольник і польську зупу помідорову. І журек не люблю.

Якби ти на щодень могла робити те, чого, на твою думку, по-справжньому потребуєш, що це було би?
Я би дуже багато спала. Пробувала би робити те, чого не вмію робити. Наприклад, навчилася б куховарити — так, щоб мені було приємно це робити. Зараз я цього не вмію, бо мені бракує для цього внутрішнього спокою. Я би багато читала. Ходила б у басейн. Їздила би на велосипеді. Хотіла би вільно подорожувати. Зустрічатися з людьми, яких я давно не бачила. Знайомитися з іншими людьми. Хотіла би вчити іноземні мови й дивитися кіно. Я би хотіла думати. Я би хотіла писати. Щось вирощувати на землі. Я би хотіла мати квітник. Я би хотіла мати собаку. І кота...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій