преса

Автор: Максим Стріха
Видання: «Інтернет-видання «Кузня»

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

http://unizh.com.ua/festival/group/38

В історії світової літератури є щасливчики, які на наступний ранок після виходу першої книжки прокидалися знаменитими (інша річ, що після запаморочливого дебюту подальша їхня людська й літературна доля могла бути й не зовсім щасливою). Євгенія Кононенко — без сумніву, вже одна з найпомітніших постатей української прози початку 2000-х — до названої вище категорії не належить. Її входження в українську літературу розтягнулося на добрий десяток років.

Спершу, 1990-го, був дебют у «Всесвіті» з добрими перекладами кількох сучасних французьких поетів. Потому, 1992-го, у харківському «Березолі» вийшла її авторська «Мала антологія французького сонету» в історичних обширах чотирьох століть. Звісно, читацький загал (перейнятий тоді державотворенням і виживанням в умовах гіперінфляції) тієї публікації не помітив, але перекладачка все ж потрапила до числа перших і останніх лауреатів спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції (скоро потому міністра Івана Дзюбу «пішли» — й рідному міністерству стало вже не до якихось перекладачів французьких сонетів...).

Одночасно відбувся дебют Євгенії Кононенко — поетеси. Її камерна й вишукана лірика (позначився перекладацький вишкіл у легендарного вже «сивого метра з Ірпеня» Григорія Кочура) майже вся вмістилася в ошатній книжечці «Вальс першого снігу», що стала 1997 року лауреатом престижної тоді премії «Гранослов». Після того Євгенія Кононенко майже покинула писати вірші. Надійшов час прози.

Уже дебютна добірка оповідань письменниці в квітневому числі «Сучасності» 1994 року була одностайно відзначена «вузьким колом обмежених людей», які читали тоді українські часописи. Новели в жанрі «маленьких трагедій» малювали безжально точну картину «трьох світів», що в них оберталися кияни останніх років перед перебудовою й незалежністю (люмпенського дна, обивательського загалу й «веж зі слонової кості» високочолих інтелектуалів, — дарма, що за таку «вежу» часто правила кімната в «комуналці»). За однойменним оповіданням Євгенії Кононенко було названо репрезентативну англомовну антологію сучасної прози «З трьох світів», яка вийшла у США 1996 року.

Критики майже одностайно говорили про письменницю як про майстра пружного й динамічного сюжету (це особливо помітно в час, коли яскраву фабулу в багатьох авторів заступив безберегий «потік свідомості»). Відзначали її схильність до іронії й до точної психологічної деталі. Нарешті, писали про органічну «київськість» Євгенії Кононенко — чи не єдиної з помітних українських письменниць покоління «вісімдесятників», яка справді є з діда-прадіда киянкою, а тому ніколи не мусила адаптуватися в генетично чужому для неї мегаполісі.

Відтак еркери старих наріжних київських будинків і трамвайні колії під вікнами, освітлюваними зсередини м'яким світлом ламп під абажурами, є окремими й повноправними героями прози Євгенії Кононенко. Цей особливий світ еркерів і трамвайних колій виявився дуже вразливим перед усепереможним наступом «дикого ринку» — і трамвай уже безповоротно зник із київського середмістя, і багатьох старих будинків уже немає, а в тих, що викуплені й відремонтовані, живуть зовсім не ті, що раніше. Тому й настрій багатьох оповідань письменниці — ностальгійно-печальний.

Перша збірка прози Євгенії Кононенко «Колосальний сюжет» побачила світ 1998 року. То була ошатна книжечка з м'якою обкладинкою бузкового кольору, з виразною графікою Владислава Шемотюка. Ті ж чорно-білі рисунки з циклу «Київські сходи» прикрашали й сторінки збірки, не кореспондуючи із сюжетом, проте бездоганно відповідаючи настроєві оповідань. Проте наклад — 300 примірників — відразу ж зробив це видання бібліографічним раритетом.

Справжня літературна слава (нехай у її сьогоднішньому специфічно українському розумінні) прийшла до письменниці допіру 2001 року разом із виходом її першого роману «Імітація». Євгенія Кононенко використала безліч разів застосований у світовій літературі прийом «нібито-детективу» (старші читачі згадають написаний саме за таким рецептом призабутий дидактичний текст Чернишевського «Что дєлать?» із його «снами Віри Павлівни», молодші — всі чотири романи Умберто Еко). Отже, у Євгенії Кононенко троє «пізньої молодості» киян — жінка і двоє чоловіків, зв'язаних вельми складними особистими стосунками, — беруться розслідувати нібито випадкову смерть на рейках при розбитих платформах станції Комбінатне Новожахівського району (десь на Богом забутому українському Сході) блискучої представниці київського бомонду, співробітниці однієї з відомих міжнародних доброчинних фундацій мистецтвознавця Мар'яни Хрипович...

Прийом спрацював. Майстерно написаний детектив таки зажив скандальної слави. Взялися шукати прототипів його героїв серед відомих постатей нашої інтелектуальної еліти («еліти» в лапках чи без лапок — то вже як кому до вподоби). Але детективна інтрига була для авторки лише допоміжним тлом, аби написати на ньому безжальну й точну картину пізньокучмівської доби, яку можна було б назвати й «добою імітації» — імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства.

...Другий роман письменниці — «Зрада» — що вийшов через рік, лишився майже непоміченим. Він мало чим поступався «Імітації»: та ж детективна інтрига (навіть головна героїня, слідчий-аматор Лариса Лавріненко, перекочувала до нового роману зі сторінок попереднього), такий самий пружний і захопливий сюжет. Тільки підгрунтя вбивства не соціальне, а особистісне, засноване (як виявиться на останніх сторінках) на бажанні бальзаківського віку матусі захистити свого сина від небажаного, на її думку, кохання.

Проте планка, яку встановила письменниця собі першим романом, виявилася настільки високою, що перевершити її в другому не вдалося. А масовим добротним чтивом у метро й маршрутках «Зрада» так і не стала (хоч і могла б на це претендувати на тлі значно слабших текстів усіляких дашкових і мариніних). Тут відіграла роль уже специфічна ситуація з українською книгою в Україні — абсолютно позбавленою професійної реклами й належної промоції.

У черговій книзі «Повії теж виходять заміж», що вийшла торік у львівсько-київському видавництві «Кальварія» (воно надрукувало й два попередні романи письменниці), Євгенія Кононенко повертається до жанру оповідання, який зажив їй літературної слави (специфічно української й тому негучної) ще в середині дев'яностих. Не говоритимемо поки про відверто провокативну назву (нехитрий прийом змусити випадкового відвідувача київської «Петрівки» взяти книжку до рук, погортати її й, можливо, купити). Наголосимо натомість: 14 новел розбито на два тематичні розділи: «Там» і «Тут».

Перший розділ присвячено долі українських олен, руслан, нель, які з волі ситуації опинилися не лише «там», а й у ліжках із тамтешніми чоловіками. Чоловіками назагал уважними, тактовними, хоча й трохи дивакуватими (за винятком підтоптаного спокусника-афериста Антоніуса ван Ремера з «Нема раю на всій землі»). Хіба що блискуча, але ще з радянського життя новела «Земляки на чужині» з її зустріччю акцентуйованого патріота-киянина й незакомплексованої киянки на квартирі знайомих під час стажування в Москві радше мала б підстави ввійти до розділу «Тут».

Про «повію, яка виходить заміж», ідеться лишень у першій новелі, яка й дала назву книжці. Ремко, спадкоємець старовинної триповерхової в одне вікно амстердамської кам'яниці неподалік від Кайзерлаан (топографічна точність — ще одна прикмета прози Євгенії Кононенко), корячись незрозумілій примсі, яка переростає в кохання, рятує Олену Драган iз борделю, в який та потрапила за сценарієм, спільним для багатьох випускниць середніх шкіл, що опинилися без роботи й перспектив у себе на батьківщині. Отже, з цього міг би бути сюжет для різдвяного оповідання в жіночому журналі, але хист Євгенії Кононенко робить історію Олени й Ремка справжньою доброю прозою.

В інших випадках про «трудову проституцію» аж ніяк не йдеться. Руслана зустрічається з Ларсом на семінарі «Схід — Захід: діалоги та непорозуміння»; Неля Тимченко хоча і знайомиться з данцем Юреном за шлюбним оголошенням, але, їдучи до нього на тиждень (його, звісно ж, коштом), має для рідних «легенду» — конференцію від Інституту гуманітарних проблем сучасності; учителька музики Олеся натомість знайомиться з Жан-Марком у Києві — і вже саме вона везе наприкінці «Тридцять третьої сонати» виручені від продажу великої квартири в середмісті готівку, аби порятувати свого раптово збанкрутілого друга.

Парадоксальність буття інтелігентної української жінки другої половини 1990-х чи не найкраще висловлено в характеристиці героїні Special woman: «Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати. Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі. Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило». Що й спонукало інтелігентну й освічену Нелю написати шлюбне оголошення й податися на тиждень до Данії — до по-своєму милого, але абсолютно прямолінійного у по-своєму непрагматичній прагматичності Юрена.

Друга частина книги об'єднує переважно давніші новели, ще з радянського життя. («Два квитки до опери» — знову-таки виняток, а «Дати» з вічною проблемою родинної усталеності й позародинного кохання — текст радше позачасовий). Для тих, кому «за сорок», ці новели звучатимуть із певними ностальгійними нотками (де тепер пейзажі київської Щекавиці, куди героїня «Поцілунку в сідницю» ходила вночі з художником Сюченком?); для тих, кому «до тридцяти» — даватимуть і цікавий ракурс минулої вже доби, де існували не лише плакати «Слава КПРС».

Новели Євгенії Кононенко рідко коли мають однозначну розв'язку: зло подолане, герої щасливі. Заключне речення Special woman — «Навколо гули й шаруділи вічні й невічні запитання, на які не існувало конкретних відповідей» — пасувало б і до багатьох інших оповідань письменниці. Що, зрештою, робить їх водночас і вишуканими текстами для найвимогливіших літературних гурманів, і потенційним масовим чтивом для метро й маршруток. Коли, звісно, люд у цих метро й маршрутках привчиться читати українською мовою. І коли він отримуватиме з телебачення, радіо й газет значно більше інформації про добрі українські книжки.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій