преса

Видання: «Гоголівська Академія»

Голівудський фільм на теренах СНД

http://www.gak.com.ua/creatives/1/8332

Євгенія Кононенко народилася в Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка та Київський інститут іноземних мов (французька, англійська). Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Поет, прозаїк, перекладач.

Лауреат Міжнародного конкурсу "Гранослов" за книгу "Вальс першого снігу", премії журналу "Сучасність" за роман "Імітація".

Зазвичай, кажучи про актуальність, статті чи рецензії, мають на увазі відгуки на ще теплі – з видавництва – новинки.
Зрештою, кого розчарувала – не читайте, бо дві книжки Євгенії Кононенко, про які поговоримо, вже охололи, але ще не поховані на складах книгарень: «Новели для нецілованих дівчат» та «Без Мужика». Чому саме ці дві збірки, чому дві разом, чому додала довідку такого змісту… все розповім по черзі.
Спочатку про довідку: ну, головні факти біографіїї саме такі, бо вони такі є. А ось згадка про роман «Імітація» - не випадкова. Скільки написано, переписано й перекопійовано з інтернетрів – не пером описати, ні у казочках Сашка Лірника розказати. Головна ідея отих текстів – закиди чи дифірамби з приводу імітації-імітації та імітації-неімітації, а чистісінької правди. Хтось – за: О, КононенкО, одна така зі своїм алфавітом, графікою, стилем, жанровим покриттям та сюжетним викриттям! Хтось – проти: теж мені – випхалась, хто вже які збочення не вигадував, аби лиш привернути увагу, он деякі навіть нормально писати пробували.
Словом, «Імітація» має свої осбливості і неповторності. Які – читайте твір Кононенко.Тепер про те, чому саме ці дві книжки разом. Їх спокійно можна вважати першим і другим томом одного видання. Крім того – протиставляти вище згаданому роману.
Отже, том перший: збірка новел «Без мужика». Це зовсім не те, що спадає на думку першої миті. Це – голівудський фільм на теренах СНД. Авторка якимось дивним чином поєднала динамічний і легкий сюжет у картинках, притаманний попсовим фільмам і психологію існування людини у соціумі СНД. Зважаючи, що сучасну літературу читають переважно молоді люди, які хіба у дитинстві застали реалії радянської не-дуже-минувщини, не певна, що глибоко сприймається Кононенчина іронія, особливо у повісті «Без мужика». Хоча і зараз бачимо наслідки: пострадянська розгубленість і незбалансованість світогляду. Вічне питання : «А що таки робити зі свободою вибору, рішення, дії?», постійні метання від одних крайнощів до інших. А всі ці симптомчики одного і того ж захворювання: сприйняття речей такими, якими вони мають бути, та ще й за наказом іншої людини. Це навіть не комплекс меншовартості, а якась тотальна ідея зубожіння ідей і вічне невгамоване бажання матеріальних благ, яких не було, нема і не передбачається найближчим часом. Звідси життя не минулим (там шось не те), не майбутнім (камо грядеши?) і тим більше не сучасним, бо його, ніби, й нема (єсть только міг межу прошлим і будущім), а життя заради випадкових хвилинних радощів, несподіваних поворотів і мрій. Крім того, залізне правило, що добре там, де нас нема. А де ще НАС нема? Я б сказала, що НАС нема ніде тому, що ніде прихилитись сиротині. Імідж НАШИХ для Європеця чи Азіата, навіть для Африканця такий же звичний, як, приміром, український борщ з галушками та шароварщина.
Євгенія Кононенко намагається розвінчувати і розкручувати, як рулон з комірчини, такі огидні моральні постанови. Правда, робить вона це досить жорстко. Подекуди забуває, що важливі і ключові моменти, які вросають у текст, а не наголошуються окремо – можуть пропускатися читачем і губитися у словесному плетиві та приколах, побудованих на грі словами (це про побудову мовлення). Ця медаля має дві сторони. З одного боку – неуважне читання веде до втрати цінності і цілісності тексту, з іншого – авторка пише так, що читачеві здається, ніби це його власні думки. Тобто текст побудований за принципом від прикладу – до тези. Майже на інтуїтивному рівні проводиш паралель із життям знайомих чи й власним, тому така сваволя «сходить з рук».
Як вам наприклад такий початочок: «Світ, у якому ми живемо, побудували чоловіки. Вони побудували його для себе і не рахуючись з жінками, встановили у ньому свої закони, розв’язали війни, побудували апарати пригноблення й придушення. А жінки змушені жити за негуманними законами, які їм нав’язали чоловіки».Саме таким феміністично-іронічним настроєм розпочинаються фрагменти «творчої» автобіографії. До речі погляди авторки на явище існувння феміністок зовсім не такі вже категоричні. Наприклад в інтерв’ю для газети «Друг читача»*, Євгенія каже, що сама є феміністкою, щоправда у це слово вкладає свій зміст: творча реалізація і відсутність обмежень для пізнання себе. Крім того, додає, що справжня феміністка повинна бути щасливою у шлюбі, гарною, ефектною жінкою, бо інакше у неї тицятимуть пальцями і жодна душа не сприйматиме її філософію всерйоз, бо ж то й справді скидатиметься на прикриття. А за кордоном вона має бути ще й заможною.
Читаємо далі: «Мужики – це лихо. Мужики – це горе. Самотнє життя – не мед, але це надійний прихисток від підбитих очей і абортів». Що далі – події розгораються масштабніше – чоловік визначається як батько дитини. А хіба є інші іпостасі мужика? Коли виходиш заміж, треба знати з ким розлучатимешся. Теж із серії перлів.
А ось, звідки беруться витоки фемінізму: «Ти фізично відчуваєш гноблення своєї жіночої сутності… Хай загинуть усі чоловіки, для яких домашній борщ і домашні пироги є цінністю! Зварити їх живцем у казанку з домашнім борщем!... Топити їх в компоі, як сліпе кошеня!». Не знаю, чи серйозно вона, чи жартує, адже любов приходить і відходить, а їсти, як відомо, хочеться завжди. Щодо мене, я жодного гноблення не відчуваю, коли кидаю писати нав’язану мені статтю чи тупий подієвий матеріал, і, натомість, іду готувати пиріжки з вишнями чи з яблуками та корицею. Може це тому, що ліпити тісто мене ніхто не примушує. Я дійсно кішка, яка – мурр! – гуляє сама по собі. Бо, якщо писати щось хочу – ніхто мене від любого заняття не відриватиме. Хіба їсти покличуть. А-а-а! Кінець Свіфту: котлетки вистигнуть!
Ще сторінок через десять приколи і скарги на тему життя БЕЗ МУЖИКА починають діставати. Протягом тексту повісті «лірична героїня» змінює чоловіків, і в перервах між цим ділом (ну, зміною пасій) знову – логічно – БЕЗ МУЖИКА. Бо всі вони - свині і злодюги. І, що найцікавіше, в усіх життєвих негараздах винні система, матуся, бабуся та однокімнатна квартира. Звідси висновок – всі мужики сволоти.
Хоча і в цьому спротивленому компоті (де, мабуть, уже втопили кількох любителів домашніх страв) є нова ідейка. З’являється вона на 27-й сторіночці. Один з її чоловіків був обурений літературною діяльністью «благовірної». А саме, писанням віршів: «…Вірші пишуть невлаштовані, статево невдоволені баби!» Тут у мене виникає слушне запитання, як тоді, за статистикою, 70 відсотків поетів – чоловіки. Але то таке. Славнозвісна чоловіча логіка.
Про розумну ідею мудрих жінок авторка замовчує. Чоловіки-бо легко піддаються навіюванню. Хитрість – зброя. Варто втовкмачувати їм потрібну тезу щодня, методом 25-го слова. От казала б своєму судженому щось на кшталт: «Я – великий геніальний талант тисячоліття. Мені треба писати. А ти маєш пишатися своєю дружиною, яка не продає цигарки на вокзалі». І все було б окей.
Ще мене дивує сльізливе зізнання, що чоловік ніколи не пробував звільнити даму серця від «ненависного програмування». Я особливо звернула увагу на цей факт, бо сама вчилася за спеціальністю «програмування для ЕОМ та АС», і люблю літературу та літературознавство, мовознавство, при цьому не тримаючи зла на програмування. Менше з тим, якщо воно таке вже ненависне, то чому пані сама себе не звільнить з кайданів нелюбої роботи?
Та не лише через це, а ще й через небажання бути жінкою-матрасом під батьком своїх дітей, вона знову лишилась БЕЗ МУЖИКА. Знаходячи у кожній лав сторі якийсь дефект, героїня радіє, що таки є жінкою БЕЗ МУЖИКА, і, не зважаючи на це, її життя відбулося.
У цій же книжці є повість «Ностальгія». Вона має дуже ефектний сюжет. Отже, від «СНД» тут ґрунт подій: втеча молодого піаніста Олекси Шуліки з Радянського Союзу до Західної Німеччини: він поїхав на конкурс і не повернувся до СССР. Звичайно, такий переполох не дозволяє юнакові налагодити зв’язки з родиною. Інша сюжетна лінія – животіння у квартирці родини Лариси Лавриненко з мамою із сином. Вона працює мистецтвознавцем, син вчиться. Ось тут і з’являється голівудське переплетення цих, на перший погляд, далеких історій.
Лариса більше не витримує життя-існування і розпочинає ремонт із переплануванням. Тоді ж починає розгрібати такі банальні для радянської людини завали непотрібних речей, і знаходить якийсь пакет у шафці письмового стола батька. У цей час їй телефонує таємничий голос «з-за бугра». Власником виявляється Алекс Гаєр – це оновлений Олексій Шуліка. Він шукає розгадку таємничої смерті батьків. Лариса згадує своє дитяче кохання, у них починається роман, і Лавриненко допомагає Алексові у пошуках минулого.
Із другої книжки «Новели для нецілованих дівчат» кожна новела є цікавою і несхожою до інших. Тому розпочну з такої, яка привернула увагу цікавим біографічним фактом. Ось цитатка з інтерв’ю: «Заради заробітку мені доводилося рекламні тексти писати про колготки». Бачте, любі мої, відки інтригуюча назва прозочки «Драні колготи».А сюжет таки захоплюючий і відповідає на питання де все-таки був секс у Союзі. Крім радянських курортів, хіба.
Новели «Великомученице кумо» та «На ліву ногу» - про обмануте жіноцтво, «Рожеве світло на зупинці» - навпаки, про нездійснені мрії чоловіків. Слід сказати, авторка віртуозно перевтілюється та перебудовує мислення залежно від головного героя сюжету. Тобто в гіршому разі: і вашим, і нашим, а в кращому – дуже різна і класна проза. Зрештою, мало кого надихає навічно затягнута нескіченна пісня.
«Колосальний сюжет» - про «важкий випадок» нестерпних геніїв, які ще нічого не створили, але вже посягають на право нівечити людські житя. Бо «жінка все винесе». «Поцілунок в сідницю» - навпаки про безтурботних і безклепкоголових матерів, що кидають свої чада на руки бабусям.
Тепер видно, що обидві книжки недарма поєдную в одній статті, бо вони схожі і за тематикою, і за світоглядом, і за жанрами.
Кожна «штучка» показує чиєсь життя у розрізі. Або як короткий відео-ролик, який дає уявлення про стереотипи поведінки людей. Причому, перипетії з героями створені ними самими, або викликані їх вдачею. Щасливим є той, хто хоче бути щасливим. Або ж , щасливим є той, хто є щасливим. Дурниця, правда? Чи, може, просто правда?
______
«Друг читача». - № 21, 10-23 листопада 2006. – С. 4-5
16.02.08

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій