преса

Автор: Константин РОДИК
Видання: Дзеркало тижня, газета

Криптограма анекдоту

http://www.dt.ua/3000/3680/64455/
№ 40 (719) 25 — 31 жовтня 2008

Альтернатива здоровому глузду

Хоч 12-томна історія української літератури ХХ століття іще тільки складається в академічному Інституті літератури, місце Василеві Кожелянку в цьому каноні вітчизняного письменства вже, здається, зарезервовано. І то не завдяки смаковим уподобанням кандидатів та докторів філології, а радше всупереч їхньому природному схилянню перед класичною традицією. Бо, як свідчить американський критичний авторитет Гаролд Блум, «традиція — це також конфлікт між давнім генієм та сучасним натхненням, винагородою в якому є літературне виживання і канонізація» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).

І конфлікт цей — за місце в читацькій пам’яті нащадків — доволі жорсткий, як на таку делікатну літературну справу. «Чи можеш ти змусити традицію звільнити для тебе місце, роз-
штовхавши ліктями її зсередини, як це було завжди?», — так змальовує диспозицію канонічних змагань Г.Блум. Кожелянкові, схоже, вдалося «проштовхатися». Лишається збагнути, поруч кого він у цьому каноні опинився.

У своїй кандидатській монографії Ігор Бондар-Терещенко пише: «В.Кожелянко — це архетипне ретро» (Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга. — Богдан, 2005). Справедливо, хоча й розпливчасто. У монографії Тамари Гундорової про «віртуальний історичний постколоніальний наратив» В.Кожелянка йдеться конкретніше — «Фантастична стилістика взірця «Конотопської відьми» Квітки-Основ’яненка» (Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005).

Тут погодитися важче. Стилістику Квітки-Основ’яненка краще означити як етнографічну — до міфопоетичної традиції він ставився побожно, як Шліман до Гомерової Трої. Можливість «штовханини» на цьому полі Квітці й на гадку не спадала. Натомість один її сучасник, відкинувши будь-який ієрархічний пієтет перед класикою і скориставшись саме з «фантастичної стилістики», написав твір, що його тодішній читач зустрів за схемою, описаною Г.Блумом: «Коли ви вперше знайомитеся з канонічним твором, то переживаєте не здійснення ваших сподівань, а саме відчуття дивності, незвичності й настороженості».

Так, це про «Енеїду» Івана Котляревського. І так само — про «Дефіляду» Василя Кожелянка. Тяглість традиції тут іще очевидніша, коли зважити на оцінку Котляревського у монографії Ніли Зборовської. Вона числить цього канонічного класика серед письменників, які були «своєрідними медіумами… що інтуїтивно прогнозували можливі небезпечні події» та сприяли «виведенню національного характеру з російсько-імперського полону в європейський «сюжет» (Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

Те саме можна сказати і про В.Кожелянка. І преса інтуїтивно занотувала це задовго до згадуваних вище філологічних досліджень. Ще 2001 року київська газета «Час» писала, що «перекладена, скажімо, російською, «Дефіляда» здатна змістити деякі світоглядно-духовні акценти в сучасній європейській літературі», а «Столичные новости» тоді ж припустили, що «Дефіляда» виконує ще й санітарні, так би мовити, функ-
ції: ситуація, розіграна на папері, вже не відбудеться в реальності».

Обидва прогнози щодо експансії найвідомішого Кожелянкового роману не справдилися. Чому? Понад два роки тому одне московське видавництво придбало ліцензію на «Дефіляду», доволі швидко був готовий переклад російською. Але до друку не дійшло. Конфіденційне джерело повідомило мотивацію вердикту: росіянам цього читати не потрібно.

Пояснити «заборону» Кожелянка в Росії можна хіба тим, що в російському колективному (і владному) підсвідомому немає певності, що «ситуація, розіграна на папері, вже не відбудеться в реальності». Нагадаю, що в «Дефіляді» змодельовано такий перебіг подій, коли Друга світова війна завершується поразкою більшовиків і СРСР повертається до стану Московського царства — виключно в зауральській тайзі. Справді, публікувати книжку про таке — все одно що викликати вовка з лісу.

Але ж у власне російській літературі є роман Андрія Лазарчука «Все способные держать оружие», де росіяни так само програють ту війну німцям. Розв’язку позірного парадоксу знаходимо в цікавій книжці відомого московського критика Сергія Чуприніна, коли він формулює допустимі межі подібної «альтернативи» в сучасній російській прозі: «Пусть будут хоть геринговцы, но не американцы!» (Жизнь по понятиям. Русская литература сегодня. — Москва: Время, 2007). Ясна річ, що за такого розкладу українських «завойовників» не може бути, бо не може бути ніколи. Тим більше що в «Дефіляді» вермахт є лише незначним союзником переможного Українського війська…

Твори альтернативної літератури (якій, без сумніву, належать романи В.Кожелянка) С.Чупринін означує так: «Явления… оспаривающие конвенциальные связи, которые легитимизированы властью и/или неквалифицированным читательским большинством… направленные на разрушение не столько литературных канонов, сколько общепринятых в обществе политических, социальных и моральных стереотипов». Отже, Василь Кожелянко — літератор-«руйнівник». Руйнівник здорового глузду мас.
Безальтернативна очевидність

Тут криється черговий парадокс: виходить, що романи В.Кожелянка, видані й перевидані достатньо масовими накладами, протистоять масовій же літературі, що ґрунтується на філософії здорового глузду. Звернімося по допомогу до ще одного фахівця — британського культуролога Джона Сторі, який вважає, що «маскультура перешкоджає «масам» виходити думкою за межі сьогодення» (Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). Кожелянко ж, як точно підмічено в газеті «День» ще 2001 року, «провокує свідомість, збагачуючи її імунітетом переосмислення».

Тут час і місце розібратися з жанром, за допомоги якого В.Кожелянко забезпечив собі канонічні привілеї. У вміщеному в «Літературній Україні» некролозі зазначено, що він «увійшов в українську літературу як творець жанру «альтернативна історія». Цю дефініцію невипадково залапковано, оскільки навіть нова двотомна Літературознавча енциклопедія (К.: Академія, 2007) такого поняття не містить. Пристала ця жанрова наліпка до В.Кожелянка на ейфорійній хвилі, піднятій «Дефілядою», — і цей механізм знов-таки вичерпно описав Г.Блум: «Своєрідною міткою оригінальності, котра може забезпечити твору місце в каноні, є незвичність, яку ми або не можемо повністю асимілювати, або яка стає даністю настільки, що нас засліплюють ефекти її ідіосинкразії».

По тому, як ми прочитали шість наступних романів В.Кожелянка, засліплення від «дефілядних» ефектів спало і стало видно, що цього «альтернативного історика» підозріло мало цікавить історія як така. Минулі події для В.Кожелянка — лише символи, і аж ніяк не факти, які «класичний» представник цього жанру розглядає як джерело альтернатив. Якщо порівняємо романи чернівчанина з дуже подібними творами, наприклад, москвича Дмитра Бикова («Оправдание», «Эвакуация»), то з подивом побачимо, що історія для В.Кожелянка — і реальна, і альтернативна — є лише дешевою маскарадною маскою, котра не так приховує, як увиразнює її носія. І цей «загадковий» феномен — «безальтернативна очевидність» українського буття нині і прісно.

Так, Василь Кожелянко — песиміст. В анекдотичному сенсі — тобто поінформований оптиміст. «Чистим» оптимістом він був хіба в «Дефіляді», де обсміяв «екзистенційну вину перед молодшим російським братом» (тоді ж газета «Голос України» захоплено вигукнула: «Це іронія громадянина Української імперії!»). Але чим далі В.Кожелянко занурювався у свій основний фах — а він, нагадаю, був політичним журналістом-аналітиком, — тим більше шукав посеред отого «архетипного ретро» оптимістичних альтернатив нинішньому владному трагіфарсу. З «лютою цікавістю» конструював він ближче українське майбутнє з кубиків сьогодення й минувшини: «Конотоп» (1998), «Людинець пана Бога» (1998), «ЛжеNostradamus» (1999), «Котигорошко» (2000), «Тероріум» (2001). Але в альтернативному українському завтра все складалося, як ото у Бориса Віана: «Там было бы точно так же. Если задержаться» (Пена дней. — Москва: Художественная литература, 1983).

Політичний аналітик Кожелянко не бачив ознак змін у стилістичній матриці української політики, й тому «альтернативник» Кожелянко, роблячи 200-сторінкові зупинки в прогнозованих ним світах, завважував лише звичні метаморфози українського абсурду: «Серп було помальовано жовтою, а молот — синьою фарбою». Та найприкріше його вражало те, що «у гості прийшов порожній занудливий Великий будень. Ні, не в гості, а на «пеемже». Й на лікування хронічної розрухи в головах жителів утопічної України є лише модернізований «архетипічний» засіб: «Суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок».

Утім, журналістський песимізм В.Кожелянка щедро розбавлено постмодерністським сміхом. Його належність до цього контроверсійного літературного стилю одразу визнала критика («Дефіляда» — роман-еталон, що цілком, повністю і від початку до кінця відповідає вимогам постмодерного канону», — констатував іще 2000-го часопис «Книжник-review»), та й сам він ніколи не відхрещувався — у ранній новелі «Українська книга мерт-
вих» є така самохарактеристика: «Веселий цинік і правовірний постмодерніст».

Така однозначна ідентифікація значно полегшує розуміння багатьох «фішок» В.Кожелянка. Сучасний польський літературознавець Ришард Нич пише: «Постмодерністське світосприйняття — це очікування минулого і ностальґія за майбутнім» (Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство. — Л.: Літопис, 2007). Цей висновок доволі точно окреслює сюжетну амплітуду майже всієї прози В.Кожелянка: він із сумом прозирає невідворотну повторюваність «топосу поразки» української «історії з бромом» і ностальґує за міфічними, «альтернативними» сценаріями. Причому ностальґує саме в «архетипічній» формі останнього арґументу — сміхом. А сюжетно зорганізований сміх має точну жанрову назву: анекдот.

У Володимира Єшкілєва є вислів, який вельми пасує Кожелянковій прозі: «Просунутий у вертикальному напрямі анекдот» (Пафос. — Л.: Кальварія, 2002). Візьмімо першу фразу роману «Тероріум»: «Президент України Авдотій Дормідонтович Кромєшний був божевільним». Так альтернативні історії не починаються, так може «відкриватися» лише історія-анекдот. Оце, здається, і є найточніше означення наскрізного Кожелянкового жанру: історія-анекдот. Або ж — розгорнутий анекдот.

До речі, таке трактування може пояснити, чому росіяни «не хочуть» читати «Дефіляду». Єдине, чого справді боїться здоровий глузд, — це публічного сміху. І такої потенції сміх найчастіше спричиняють не «дидактичні» ферменти комічного (іронія, сатира, сарказм), а чистий гумор — як у Василя Кожелянка. Усі змодельовані ним пригоди — це суто анекдотична гра, яка не «вантажить» читача навіть натяком на якусь дидактику. Навіть політичний роман-анекдот «Тероріум», що цілком накладається на сьогоднішній владний карнавал, не містить оціночних категорій — і в цьо-
му його принада для масового читача.

А для автора? Схоже, Василь Кожелянко «втомився» від ролі «політлітературного Жванецького». Після «Тероріуму» він написав роман «Срібний павук» (Л.: Кальварія, 2004) — «ретро-детектив», як рекламно неточно означили його видавці. Насправді це була спроба вирватися із зачарованого кола сюжетної мультиплікації з однаково програшним для «України» фіналом. Попри те що тут також в’юниться в минувшину його «фірмова» масонсько-містична нитка, а на марґінесах сюжету виникають помітні історичні постаті (цього разу — Алістер Кроулі, Мірча Еліаде та Олександр Олесь), цей твір став справжньою, не постмодерністською, ностальґією автора за передвоєнними Чернівцями.

В.Кожелянко завжди уважний і допитливий до побутових деталей, і вони його не зраджують, створюючи правдоподібність, як необхідну декорацію для анекдоту. Та в новій книжці візії рідного міста вийшли з-під контролю, набули пантагрюелівських пахощів, кольорів та розмірів, утворивши герметичну конфіґурацію. Формат «Ave, Чернівці!», на який мимоволі перетворився цей роман, — легкий і приємний, навіть екскурсійно спокусливий, текст. Але гратися з особистим досвідом (яким є для В.Кожелянка це місто) — так, як він грався з безособовим історичним досвідом абстрактної України, автор не подужав.
Метаморфози альтернатив

Репрезентація особистого досвіду не може бути нічим іншим, крім як дидактикою. Остання сторінка «Срібного павука» аж волала про це. Але автор ще не був готовий до нового амплуа. У цей час він лише складав до купи книжку, яку пізніше називав для себе головною — збірку оповідань «Логіка речей» (Л.: Кальварія, 2007). Тут, до речі, — ще одна формальна паралель Кожелянка і Котляревського: Іван Петрович не вважав свою «Енеїду» за власне літературний твір, як і Василь — «Дефіляду» (решту ж своїх творів обидва письменники оцінювали в суто професійних літкоординатах).

«Логіка речей» — це типовий продукт кризи середнього літературного віку. Так, він виграв забіг на коротку дистанцію в дисципліні «роман-анекдот». Але ж не все письменницьке життя передплачувати лише «філософський журнал «Юний ніцшеанець»?! Колишні сюжети-анекдоти в цій збірці перетворюються на цілком реалістичні драми. Наприклад, 27-річний персонаж ранньої новели «Шлях воїна в Україні» — це той самий хлоп, що в новелі «Нарцис» з останньої книжки, але вже 40-річний. І його доля вже не так смішить, як гнітить.

Але, попри різкий стилістичний віраж, В.Кожелянко не втратив почуття гумору. Тут його герой «почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював». А думав він (новела «Щастя») про можливість/неможливість поєднати щастя і свободу в шлюбі. Причому свободу цей кандидат у чоловіки розуміє як вседозволеність колишніх звичок плюс карт-бланш альтернатив на майбутнє. Точнісінько, як у наведеному раніше польському означенні постмодернізму: очікування минулого і ностальґія за майбутнім.

Не дивно: В.Кожелянко лишився постмодерністом і в цій своїй «найреалістичнішій» книжці. Але тут він грається не так із сенсами, як із формами. Приміром, новела «Дезертир» — це анфілада дзеркальних відображень: прийом, чи не вперше використаний Едгаром По, а потому підданий апґрейду незчисленною кількістю авторів (останнім «користувачем» був М.Бриних в «Електронному пластиліні» — К.: Факт, 2007). Отже, читачі-поціновувачі гри не розчаруються і в цій книжці В.Кожелянка. А як на мене, то, попри всі варті уваги прозові твори В.Кожелянка, «Логіка речей» — серед трьох його найкращих (разом із «Дефілядою» та «Конотопом»).

Пишучи «Логіку речей», автор зізнався: «Був тверезий, і мені було добре». Не в буквальному, ясна річ, сенсі, а — відпочиваючи від хмільних анекдотичних альтернатив. У цих своїх міні-драмах він таки вийшов за коло уявної української долі-фатуму, яка ввижалася йому щороману. І як результат цього звільнення — «в думках з’явилися ознаки оптимізму». Схоже, нова письменницька оптика В.Кожелянка спрямовувалася в той бік, де можна розгледіти й конструкти Умберто Еко. Невдовзі ми зможемо це перевірити: навесні Василь завершив роман «Ефіопська Січ» і передав рукопис до івано-франківського видавництва «Лілея-НВ».

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







228 авторів
347 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій