преса

Автор: Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА
Видання: Дзеркало тижня, газета

ПИСАНКОВІ КОМП’ЮТЕРИ

http://www.dt.ua/3000/3680/34101/
№ 10 (385) 16 — 22 березня 2002

В одному пункті авторські пророцтва точно не мають шансу справдитися в жодному майбутньому: ніхто зі скоробагатьків не захоче назвати своє дитя Слободаном (як це відбувається в оповіданні «Чужий-ІІ») після того, як його віддалений сербський прототип опинився на лаві підсудних у Гаазі. Щодо іншого, тут можна посперечатися… Література завжди була кепським пророком, що не заважало їй лишатися літературою. Часом — доброю літературою.

Трилогія Василя Кожелянка стала відчутною подією літературного життя України останніх трьох років. Сьогодні вже соромно бодай не читати (якщо не про-читати на даний момент) його творів, як колись соромно було не-читати Андруховича, нині вдячно визубреного напам’ять. У кожному разі, ті, хто не читав «Дефіляду» («Конотоп» з «Людинцем» зачекають, але чекати їм лишилося недовго), стараються приховувати цей ганебний факт від уваги прогресивної української громадськості. А потай дістають заповітну книгу в лискучій чорній обгортці та й замикаються з нею в якійсь комірчині. Певен, що години, віддані Кожелянкові, будуть незгіршими у їхньому житті. Автор цих рядків повною мірою адресує цей прогноз і власній персоні. Захопився — що тут скажеш. (Востаннє так було зі мною, коли до рук потрапили Генрі Міллер та Чарльз Буковскі; а тут своє, блін!). З появою творів Кожелянка — як це свого часу було з Андруховичем — є прецедент стверджувати: українські романи читає не лише Ігор Бондар-Терещенко. Інші також цього прагнуть. І тут — не виняток аз грішний.

Але потім ловиш себе на дивному відчутті: Кожелянко — наче риба. Читати його — це як ласувати смаженою мойвою. Смак блаженства, він властивий пряному наїдку, його отримуєш від книги розумної, іронічної, незвичної. Одна-дві жменьки, ще трохи, немає нічого у світі кращого. Один роман (читав їх по порядку, отже це «Дефіляда») — шедевр, та й годі. Жага продовження: анкор, ще анкор! Наступна порція, наступний роман. Відчуття ніби те ж саме, та чомусь дратливо гортаєш окремі розділи. Жуєш, як за звичкою, як на спір. Кайф тихо полишає шлунок — і мозок. Але осад — спогад минулої насолоди — примушує жувати, як читати, і читати, як жувати. На «третій серії» знедоленого їдця навідує печія… Наступного «заходу» (з наголосом на другому складі) чекаєш з неприхованим острахом…

Чого так? «Щось не так?», як мовлять у голлівудській мелодрамі при спаданні ерекції в головного героя. І сам читач не встиг за цей час радикально змінитися, і Кожелянко — майже той самий, що і був спочатку. Приводів для розчарування начебто й немає, а важко підібрати інше слово для підсумку (тут і сума, тут і сум) емоцій, що опосідають і нуртують. Кожен роман вміщує у собі весь набір компонентів, необхідних для успіху у читачів: історична пам’ять, енергійна оповідь, еротика й фантастика, комп’ютери й козацькі шаблюки, романтизм і стьоб, передусім стьоб, який і диктує настрій усьому твору і яким нескладно виправдати будь-яку письменницьку недоладність. Поза тим, стьоб — просто рідкісний гість в українській хаті. Тут йому, нашому рідкісному, честь і хвала.

Єдине, що вимагається від нього, — бездоганне виконання, досконала форма і вигадливість, що спричиняє культовість. А також — тотальність поширення. Тобто, нашим і вашим. Але автор міг би повторити слідом за одним зі своїх героїв, Автовізієм Самійленком, дописувачем газети «Ніч» (усім зрозуміло, який часопис мається на увазі? Увага: це стьоб): «Ти диви! Казав, не буду давньої патріотичної пісеньки, а вийшло, як завжди…» Кожелянко був і залишається невиправним патріотом, що досить зграбно маскується під постмодерніста. Інакше як пояснити, що, пропонуючи нам на розгляд десять віртуальностей, варіантів майбутнього України після битви під Конотопом (в однойменному романі, в розділі «Реконструкція імперії…») лише два з них артикулює у песимістичному ключі. На лихо, саме вони й були реалізовані життям. «Шлях України до краху відкрито…» Та інші віртуальності оповідаються нам з таким захопленням, що важко запідозрити за ними, скажімо, сатиру на шароварництво. Надто вже все скрупульозно, ретельно викладено на папері, надто підкочується слина до піднебіння у кожного небайдужого читальника, і я не виняток у цій громаді. Ех, величі державної хочеться. Хоч віртуальної, та нехай уже. Що ж, якщо це спроба футурологічної історіософії, то жоден з цих варіантів не видається переконливим. Навіщо тоді ця «симуляція крутизни», коли підстав для неї — як Кіт («у чоботях»: маркіза, маркіза, маркіза Карабаса…) наплакав. Сміятися над нездійсненною величчю «неньки» — гріх. Так ніхто наче і не сміється? Наче. Це вже як вам заманеться. Ось що зветься у нас постмодернізмом: двоствольне диво з двома запасними виходами на випадок пожежі. Ну, а самому краще скористатися гелікоптером.

Якщо вас влаштовує рівень стьобу на взір «містера Виговскі», «Злучених Стейтів» та «кінних сек’юріті» як кепкування над незграбним штилем діаспорного дискурсу, то я вами дуже втішений. У вас є здатність задовольнятись дещицею, у мене, на жаль, її немає. Особисто я надаю перевагу сарказму Дібровиного «Бурдика» (що теж не жалує певних кіл української діаспори, однак, на відміну від Кожелянка, проставляє усі крапки над «ї»). Стьоб «Конотопа»/«Людинця» — стьоб декоративно-поверхневий. З одного боку, йому бракує безсумнівності (такої, щоб цитували, писали вдалі репліки на парканах…). З другого боку, він безнадійно архаїчний, а через те — невиправно серйозний, достоту як один мій високовчений знайомий: сидів-сидів на такій самій високовченій здибанці, з парадигмами і трансавангардами, та, зачувши якесь глузливе слівце (з нагоди досить сумнівного мистецького проекту, що експлуатував тему писанок), скипів і вигукнув: «Не дозволю паплюжити стрижень української нації!». (Після чого я замислився: стрижень… це — що? писанки?… чи спочатку — стрижень, а біля нього двоє яєчок, а він догори задертий?..)

Постмодернізм по-українськи і є отим писанковим комп’ютером, що продукує давно передбачувані, а то й просто — жадані висновки. Наші люди звикли, як правило, чути те, що їм хочеться почути. Що німці нам допоможуть, що ми москалям отако-о-о надраїли пику, а потім захазяйнували на своїй землі усенькому світові на заздрість… Якщо реальність не узгоджується з їхніми «великими сподіваннями» (у «тяжкі часи», ще раз користаючися слоганом Діккенса, а вони для нас були завжди «тяжкі»), тим гірше для самої реальності. Тим більше що немає проблем з її віртуалізацією, ось і писанковий комп’ютер стане у пригоді. Звідси заявлена іронія легко обертається риторикою, взагалі-то протилежною їй сенсово та інтонаційно. Так, лише не в нашого автора.

«Українську надію» Кожелянко вповні зреалізував у «Дефіляді». (Знаю чимало людей, які всерйоз сприймуть міфічний варіант україно-нацистського альянсу, більше того: ідея ця блукала вітчизняними умами задовго до написання роману, а може, і народження його автора. Оголосити її блюзнірською — якою вона і є насправді, мені заважає лише стан індивідуально-мистецької переконливості твору, невластивий двом його романним продовженням.) Певний час і сам він був «надією українського письменства», а для когось нею лишається і понині. Надії, як відомо, вмирають останніми, після Любки з Вєрочкою. Вір, українцю, поки живеться і пасеться. Поки кліпається і читається. Література була і лишається розплідником міфів, вірити в які я не маю вже ніякої снаги.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







228 авторів
347 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій