преса

Автор: Володимир Верлока
Видання: Кульбіт, «Інтернет-часопис сучасної культури

Магічний реалізм. Повернення

http://www.culbit.com/index.phtml?d2=2&s=474&p=0&r=24

Чутки про смерть літератури завжди були й завжди лишатимуться передчасними. Часом комусь може здатися, що невблаганна «об’єктивна дійсність» поглинула геть усе, не лишаючи жодного простору ні для творчості, ні, бодай, просто для уяви. Втім, усе аж навпаки: саме дійсність, життя, є надто нетривким та швидкоплинним, воно трапляється і швидко зникає, на відміну від літератури, котра як раз лишається – бо що із нею може трапитись?

Роман молодої київської письменниці Тетяни Винокурової-Садиченко «Ми» є достеменним та переконливим свідченням цього факту. Якби було необхідно хоча б приблизно визначити жанр цього роману, то його цілком можна було б назвати прикладом автобіографічної фантастики. І, попри всю парадоксальність, такого визначення ми вважаємо, що воно цілком має право на існування. Адже життя людини, якщо його сприймати цілісно, зовсім не обмежується переліком тих подій, учасником або свідком яких ця людина була. Ілюзії, фантазії, зрештою усе те, що було можливе і що не відбулося – все це також невід’ємні частини людського існування, або, як тепер модно казати, екзистенції. І, можливо, саме тому література зрештою перевершує дійсність, реалізуючи саме те, чого дійсність зреалізувати не змогла.

Роман «Ми» вміщує в собі дві часові, чи краще сказати – вікові експозиції. Напочатку книги її герої, а це троє хлопців та дівчина – підлітки, що відпочивають у селі, кожен у свій спосіб відкривають для себе світ, лише починаючи пізнавати цінність життя та людських стосунків.

У другій експозиції ті ж герої – вже дорослі люди, які в той чи інший спосіб прилаштувались до тої-таки реальності, втім, не полишаючи спроб вийти за її межі, прорватися до чогось більш значущого.

Манера письма авторки часом вражає своєю реалістичністю. Більшість місць, згаданих у романі, легко впізнавані. Таких, приміром, як бар «Дно», або сквер біля Кирилівської церкви. Та й постаті самих героїв з їхніми цілком сучасними звичками та примхами також вельми реалістичні, аж часом здається, може й ти сам когось із них колись зустрічав, або ж і сам був таким. Таке максимальне наближення до реальності й створює драматургічну напругу оповіді, адже саме ця, цілком впізнавана, аж до нудоти знайома реальність стає тлом для тих подій та почуттів, які з неї дуже витинаються.

В певному сенсі сама манера оповіді, а також та «точка перспективи», в яку авторка вміщує свою героїню, вказує на те, що ця здавалося б суцільна й надто цупка тканина звичних подій може прочинитися у будь-який момент і в будь-якому місці, видкриваючи шлях до надзвичайного. Така максимальна реалістичність описів та персонажів твору переконує читача в тому, що відстань між буденністю та чудом – півкроку, межа між ними надто химерна, майже прозора. Ба більше, зрештою виявляється, що всі люди про це так чи інакше знають, хіба що ставляться до цього по-різному.

Саме через ставлення до цієї грані буденного та вкрай незвичного авторка вибудовує систему характерів своїх персонажів. Від «спонтанного містика» Михася через «духовидця» Ріната та вічну шукачку Ілону до «свідомого скептика» Аскольда. Можна сказати, що ці чотири головні персонажі роману утворюють певний цілком повний та цілісний спектр ставлень до вказаної межі.

Основна сюжетна лінія оповіді – втрата й пошуки головною героїнею свого коханого хлопця – цілком могла б слугувати основою для якого небудь пригодницько-детективно-амурного чтива, котре не вимагає від читача ніяких розумових чи душевних зусилль. Втім виявляється, що реальною й більш насиченою основою книги є зовсім не ця історія. Наприкінці роману сама героїня визнає, що процес пошуків став для неї значно важливішим за результат, і їй би хотілося, аби ці пригоди та спілкування ніколи не закінчувались.

Так авторка, «підчепивши» читача авантюрним сюжетом, вдало переносить його увагу зовсім в іншому напрямку, а саме в бік своєрідної «переоцінки всіх цінностей». Через авантюрно-пригодницьку тканину, через легкий та невимушений стиль письма прозирає зовсім небанальне питання: а що можливе у цьому житті окрім просто-життя, роботи, заробляння грошей, тобто тої-таки повсякденності? Любов? Дружба? Розуміння без слів? Очікування дива, котре може трапитись кожної миті, а може не трапитись ніколи? А може часом людина дійсно здатна ризикнути всіма своїми успіхами та надбаннями заради того, аби хоч на мить повернутися у те підліткове літо, коли світ здавався великим і яскравим, а друзі – найліпшими людьми на Землі? До того ж будь-яка річ або ситуація здатна розслоюватись і тоді звичайні речі – іграшки, картини, просто назви можуть ставати натяками, символічними підказками для того, хто вміє «питати» світ та чути його відповіді.

Саме по собі таке диво – не більш ніж одна з випадковостей, котра цінна лише тим, що у певний момент загострює нашу увагу, змушуючи бути більш пильними. І такої пильності потребує весь обшир нашого життя, а не лише його окремі, хай навіть максимально незвичні моменти. Зрештою життя персонажів таки змінюється, і їм таки вдається повернутися до свого вогнища. Як і буває зазвичай, вони знайшли зовсім не те, що шукали. Шукали якогось примарного коханця Ілони, а знайшли... одне одного, а це чогось-таки вартує. Веселої й цікавої книги – так точно.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій