новини : activity

2006-06-05

Activity

1.
Федірко і Дереш — брати во «Хресті»
Вікторія СТАХ

http://www.umoloda.kiev.ua/number/682/164/24805/

На обкладинці нового роману Любка Дереша — невідома донедавна робота Казимира Малевича: чорний хрест із одним червоним i трьома білими квадратами, знайдена торік на горищі старого австрійського будинку у Чернівцях...

Про цю безпрецедентну знахідку «УМ» писала на початку цього року, подаючи розмову з паном Анатолем. Художник детально розповідав про свою знахідку — невиразний пейзаж на металевому квадраті 62 на 62 сантиметри, який любовно і дбайливо приховував незнану роботу славетного супрематиста київського походження. Три щонайсерйозніші експертизи, проведені фахівцями з Німеччини, Голландії та Америки, підтвердили, що маємо справу з оригіналом. Після чого Федірко, попри вмовляння друзів-експертів, продати картину за кордон, супроводжуваний здивованими поглядами прагматичної іноземної громадськості, повернув її в Україну і загорівся бажанням представляти на наступному венеціанському бієнале. До речі, експерти «Сотбіс» початково оцінюють роботу в десять мільйонів євро. Тож Федірко як істинний колекціонер «багатіє думкою» від усвідомлення, що він нині єдиний легітимний власник Малевичевого твору.

До чого тут, запитаєте ви, мистецьке братерство Анатоля Федірка з Любком Дерешем? Все просто, мов ящик Пандори, і пов'язане одне з одним так щільно, мов мікрокосмос із макрокосмосом, мов намір із вибором, мов сон із дійсністю, мов причина із наслідком і сміх із гріхом... Фанати прози юного письменника Любка Дереша вже впізнали улюблені категорії свого кумира. Любко неодмінно мав у якийсь спосіб зустрітися з Анатолем. Як зізнається художник, сам він уже багацько років не є активним читачем. Але перший роман Дереша, опублікований кілька років тому у часописі «Четвер», він таки прочитав. Бо саме в тому числі «Четверга» було надруковане інтерв'ю з Федірком. Це такий перший (і, звісно ж, невипадковий!) збіг. Другий доленосний збіг стався тоді, коли Любко Дереш, уже практично закінчивши працю над черговим своїм романом «Намір!», дізнався про знайденого на горищі «Малевича». Він негайно розшукав Федірка і вмовив його надати репродукцію картини (згадуваний «Хрест») для оформлення обкладинки свого чергового дітища. На той момент молодий автор уже мав угоду з видавництвом «Дуліби», рукопис книги вже був у роботі. У своєму «Намірі!» Любко Дереш традиційно рефлексує на тему вічних світобудовчих категорій, спираючись на езотеричні знання середньовічних алхіміків і здогадо-спогадів власної інтуїції укупі з генетичною пам'яттю. Але найцікавіше, що письменник у часі написання роману впритул зацікавився постаттю Казимира Малевича. Адже одна з головних персонажок «Наміру!» і фатальна любов ліричного героя — це канадська художниця-авангардистка (чи ким там вона була?) Гоца Драла. Дерешів роман традиційно закінчується вибухом (по-зірковому) і зірваним дахом (по-мистецькому). А у творі Малевича, написаному 1922 року, автор надибав такі рядки: «Но кто из нас останется, чтоби снять с чердака... молодое наше теперь?». Очевидно, саме ці рядки й вирішили долю обкладинки книжки, а заодно і вдячне авторське «P. S.», присвячене Анатолю Федіркові, який люб'язно, а головне безкоштовно дозволив використати репродукцію знятої з горища роботи професора Малевича.

Все було б нічого, всі були б задоволені (Дереш — обкладинкою, Федірко — присвяченою йому післямовою, а видавництво «Дуліби» — наданою «на шару» репродукцією практично не відомої ще у світі роботи славетного супрематиста Малевича). Але минулої п'ятниці, прийшовши на презентацію нового романа Любка Дереша у «квартиру Бабуїн» і взявши до рук фоліантика, прикрашеного репродукцією артефакту, який зараз чекає на своє оприлюднення в одному з київських банків (зберігання, звісно ж, оплачує сам Федірко), пан Анатоль помітно засмутився. На четвертій сторінці книжки він знайшов багато чого. Скажімо те, що книжка видана за сприяння мецената Тараса Онуфрика, що керівник проекту — Ігор Осташ, що всі права застережені, а переклади, відтворення або передача будь-якої частини цього видання у будь-якій формі та будь-яким способом можлива лише за згоди ПП «Дуліби». Далі йшли «копірайти»: Любко Дереш, текст, Костя Сачек, художнє оформлення, ПП «Дуліби». А перед тим скромний і зі смаком рядочок: «В оформленні обкладинки використано картину Казимира Малевича». І ні слова, хто власник цієї ще не оприлюдненої картини, нічого, що б захищало права колекціонера Федірка.

Побачивши засмученого Федірка, засмутився і Любко Дереш. Адже зі свого, авторського, боку він цілком захистив права безкорисливого колекціонера. Побачивши засмучених Федірка з Дерешем, оточених школярами і студентами, спраглими автографів, засмутилася і я. Таки справді: «... Жити значить вмирати. Жити значить залишатися живим...» (цитата з роману, винесена на обкладинку). На превеликий жаль, ні в кого було запитати про юридичний захист у цьому виданні прав колекціонера-Федірка: і керівник проекту Ігор Осташ, і його дружина, директор видавництва «Дуліби» письменниця Марина Гримич були десь далеко-далеко, один у Китаї, друга десь на американському континенті...

Та все ж презентація роману «Намір!» була тепла і цікава. Любко Дереш виявився неперевершеним оповідачем і приємним юнаком. Школярки зі студентками дивилися на свого кумира, мов на Бога.

Роман я прочитала наступного ж дня, дослухавшись до рекомендації автора: «Спробуйте прочитати книгу за один раз, не відриваючись. Тоді настрій цих слів зможе віднести вас далеко-далеко...» Й справді, мене затягло у спогади моєї юності, у «свєтлую пєчаль, нєоб’яснімую словамі», а з темних закутків кімнати, з-під старезного фортеп'яна на мене люмінісцентно глипали телепортовані з дитинства бабаюки.

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ
Анатоль Федірко, звиклий до людської пристрасті красти:


— Відверто кажучи, йдучи сьогодні на презентацію Любкової книжки, я був готовий до чогось подібного. Під моїм портретом із картиною Малевича в руках, надрукованим у кількох виданнях, було зазначено, що це власність агенції УНІАН. Хоча автором світлини є мій друг, польський художник-реставратор Гжегож Глазік, який першим експертував знайдену на горищі картину. Сфотографував він мене після того, як по довгих умовляннях моїх закордонних друзів не повертати Малевича в Україну, а продати її за кордон, я таки остаточно вирішив повернути артефакт на батьківщину. Сьогодні на презентації книжки цього чудового молодого письменника я, на жаль, наштовхнувся на ще більше (навмисне чи випадкове) хамство. Якщо власники видавництва «Дуліби», не застерігши у виданні мої права як власника цієї картини, мають намір вписати її потім до колекції Пінчука, то кажу відразу: цього ніколи не буде!

Любко Дереш про авторські права на обкладинку книжки колекціонера Федірка:

— Зі свого боку, як письменник я його права застеріг у післямові. Навіть не знаю, як сталося, що в книжці не застережені права колеціонера юридично. Але якщо це справді моя провина, а не технічних редакторів чи керівника проекту, то я готовий відповідати. (У цей час пан Федірко, доброзичливо посміхаючись, укотре за вечір нагадує Любкові про свою, напівсерйозну-напівхохмову, ідею написати на зло ворогам лібретто на роман, присвятивши його Мелевичу і продемонструвавши у рамках того-таки Венеційського бієнале. — Авт.)


2.
Вечір — «Намір!»: сучукрліт у надійних руках
Олег Карпинець
01 травня 2006

http://artvertep.dp.ua/news/815.html

30 квітня малисьмо добру нагоду долучитися до свіжого джерела нової вітчизняної літератури — до Дніпропетровська із першою в Україні презентацією роману «Намір!» приїхав Любко Дереш, автор надзвичайно популярних серед молоді (і не тільки!) книжок «Поклоніння ящірці», «Культ», «Архе».

Власне, культурно-мистецьких подій сього вечора було три — окрім Любкового «Наміру!» на глядачів чекали презентація першого альбому команди «The TMC» під назвою «APWOA» та показ фільму «Потік» Андрія Тереньтьєва. Оскільки автор сих рядків, як і переважна більшість присутніх у кав’ярні «У Бекіра», де розгорталися події, значно більше зацікавлений у Дерешевому «Намірі!», ніж у мелодійно-чарівливих перекатах ембієнту, шановним читачам електронного культурологічного часопису Арт-Вертеп доведеться здійснити разом зі мною політ над головами тієї глядацької авдиторії, відсторонено оглянувшись саме на цю частину перформенсу — Любко Дереш знайомить нас зі смачними місцями нового роману «Намір!».

Привітавшись із залою і проанонсувавши вихід нової книжки щойно за два тижні, Любко ніби попередив непосвячених: «Наразі ви просто прослухаєте самі тексти і хай вони вже підуть у колективне підсвідоме».

Читав чітко, настроєво, карбував словом-голосом пейзажі й перипетії сюжету — так, що в уважного слухача перед очима стояла старенька хата у Хоботному з облупленими стінами, навколо якої кружляє туманом і мрякою смерть, ледь не зазираючи до вікон.

«Я побачив остаточну таємницю смерті. Я побачив, як із бабиних очей точно в момент смерті злетіли дзеркальця й мені відкрилася істина — смерть засліплює нас життям. Все, що ми бачимо, — тільки відображення у люстерках, які смерть тримає у нас перед очима. Такі круглі дзеркальця, на зразок пенсне. Смерть засліплює нас сонячними зайчиками нашого світла. А ми так зачаровані власним сяйвом, що не годні побачити будь-що інше».

Ну що ж тут скажеш — Дерешеві вкотре вдалося здивувати аудиторію, хоча назвати ефект, що його справив на нас уривок із «Наміру!» просто здивуванням було б до здивування просто.

Фініш означає фініш, як писав один молодий класик, і Любкові вийшло влучно його описати — відлетіло, мов залишки одягу з тремкого спраглого на ласку охопленого пристрастю тіла (секс — динамічна аналогія сміху), усе несуттєве, залишивши неприкритою серцевину — голу суть, яку, послуговуючись кривуватим патосом апологетів дискурсу неомодернізму в українській літературі, можна втиснути у чотиривірш Наталки Білоцерківець:

Та навіть ва передканцерній імлі,
в інсультній піні —
душа, неначе свічка на столі,
стоїть в промінні.
Любко читав два уривки — самий початок і самий кінець роману «Намір!». Ще зі шкільних уроків укрлітератури з усіх тропів мені найбільше припало до душі поетичне обрамлення — така штука, коли вірш починається і закінчується однаково, і вчити треба, як сказав би ліричний герой Жені Галяса, ні так многа столбікав. Прочитане Любком, звісно, аж ніяк не поетичне обрамлення, але ця асоціація таки вибралася на поверхню, і я знаю, чому.

Ось подивіться:

«А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому. Придумав це хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було! І такі дива постійно. Постійно».

і

«Це геніальний виклик для Духу… Я і Намір — одне. Намір!»

Як висловився сам Автор, коли починав читати: «Отже, такий ото контекст оповіді».

Залишилося дочекатися виходу «Наміру!» у світ, а там — пірнути ув історію Петра П’яточкіна, що починається із хлопчика-шестикласника і закінчується, як ми зрозуміли, Наміром Духу. Намір!

3.
Наміри Дереша як люстерко вітчизняного гламуру
Даниил Нестеров
ЛИТЕРАТУРНАЯ АКСЕЛЕРАЦИЯ

http://artvertep.dp.ua/news/818.html

Откуда взялся Любко Дереш!!! Разве это не возмутительно!!! Молодой парнишка, сопляк, можно сказать. Пудрит голову молодежи да еще так, что деньги платят, чтоб посмотреть на юного гения.

Да уж!!! Не то, что в былые времена. Нужно было умереть или хотя бы сильно состариться, чтобы дождаться слов: «Чувак, да ты, блин, жжош, по-натуре!».

Нынче другой расклад. Интернет, компутеры, и деньги, которые можно заработать уже в 14 лет. Все это делает из таких как Дереш — модных писателей.

Современность ускорила не только нашу жизнь, но и наше сознание. Она постепенно выкручивает все ручки в сторону значка FFWD.

Не нужно ждать 33-ех для того, чтобы предаться кризису среднего возраста. В 25 можно услышать: «ну, вот, полжизни за плечами». А в 26–27 почувствовать себя одиноким и забытым лузером на обочине быстрой-быстрой жизни...

...
Он смышленый и прагматичный. Но его переламывает.

В этом диагноз всему отечественному гламуру. Инфантильность шагает к вам со страниц журналов, а теперь и книг!



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій