новини : Повідомлення

2004-03-24

Відкритий лист

Відкритий лист головному редакторові тижневика «Дзеркало тижня» панові Володимиру Мостовому від головного редактора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича
Вельмишановний пане Володимире!
Ваш тижневик належить до тих небагатьох українських періодичних видань, що читається людьми, які потребують достовірної інформації та серйозної аналітики із різних сфер нашого життя.
Безумовно, кожне, навіть серйозне, видання може дозволити собі мати на своїх шпальтах одну «несерйозну» рубрику. Саме так, до останнього часу, я й розглядав ті сторінки у Вашій газеті, де поети й письменники мали можливість привселюдно «посваритись» один з одним — вони люди емоційні, їм це інколи необхідно. До того ж, словом вони володіють добре, тому й читати ці сварки було подекуди навіть цікаво.
Однак, матеріал під назвою «ПІРАТИ ЧИ РОБІНГУДИ?», вміщений у числі за 20 березня 2004 року, виходить далеко за рамки простої сварки чи й зведення особистих рахунків. Стаття написана пристрасно, місцями навіть талановито. Однак, оскільки вона стосується проблем, які виходять далеко за межі компетенції автора (економіка, право і мораль), її публікація, на мій погляд, суперечить стилю Вашого видання, коли при розгляді якоїсь серйозної проблеми, слово надається людині, принаймні, обізнаній з проблемою.
Якби така публікація з’явилась на сторінках якогось «жовтого» видання, я б лише посміявся і згадав слова Булгакова про особливості поетичної творчості поета Івана Бездомного, коли сила поетичної уяви вкупі з повним незнанням предмету, про який пише поет, може породити «таке».
Однак, «таке» вийшло саме у «Дзеркалі...», тому й моє відношення до «такого» інше. Та й не тільки моє. Ось одна з реакцій на публікацію:
І ось апофеоз – стаття ... «Пірати чи Робінгуди?», яка просто вбиває своєю неадекватністю, але друкується у «Дзеркалі тижня»...
Совковий синдром чи замовлення на «Кальварію»?
Людмила Коваль 23:35 21.03.2004
http://maidan.org.ua/n/culture
І фрагмент із відкритого листа до автора «Піратів» (надалі прошу не називати його інакше, як А.Б. — П.М.), вже на Інтернет-форумі самого «Дзеркала»:
Шкода що твій поверхневий погляд на проблему піратства і порушення прав інтелектуальної власности в Україні надає фальшивого присмаку доброчинности й порядності тій діяльності, яку в решті цивілізованого «світу» (на який ти посилаєшся, і очевидно, поважаєш) визнано крадіжкою та злочином, що переслідуються й караються у відповідності до чинних законів. Дуже прикро, що ця твоя стаття ймовірно слугуватиме як апологетика та виправдання для героїзації крадійкуватости і неповаги до авторських прав в Україні. На жаль, ти сам не вбачаєш у цьому важких наслідків покрученої «совковости» у мисленні пост-радянської людноти, агресивної неповаги до інтересів і прав інших людей, і, в першу чергу, самих авторів.
...
Дуже прикро, коли серед представників української творчої еліти (до яких ти, напевно, зараховуєш і себе) стає модним скочуватися до лівацької ідеології крадійкуватого натовпу й прикриватися вбогими шатами ленізму-сталінізму, де не було місця ніяким індивідуальним правам, включно з авторським правом.
...
Така твоя упередженість і необізнаність з предметом статті саме і змусила мене відгукнутися. Дуже сподіваюся, що ти знайдеш можливість розібратися в цьому питанні та матимеш більш виважені й послідовні погляди на піратство взагалі та його шкоду для книговидавства в Україні зокрема.
Де усі крадуть, там злодіїв нема!
Олесь Бережний 04:56 20.03.2004
http://www.zn.kiev.ua/ie/phorum/show/27/25654/20/
Тому я змушений одібрати у Вас трохи часу і розібрати деякі моменти самої проблеми, з огляду на її важливість (з мого погляду), і просити Вас надрукувати цього мого листа у Вашому виданні, для того, щоб Ваші читачі змогли самі спокійно розібратись у низці важливих проблем.
Бо.
Матеріал «ПІРАТИ ЧИ РОБІНГУДИ?» є своєрідним «підсумком» дискусії, яка розгорнулась в Інтернеті у зв’язку з появою несанкціонованих правовласниками (інакше кажучи — піратських) публікацій українського перекладу культового роману Ентоні Берджеса «Механічний апельсин», та реакцією на це львівської «Кальварії», яка наприкінці минулого року, вперше в Україні, здійснила книжкове видання повної версії цього твору в перекладі Олександра Буценка.
А.Б. пише:
... видавництво «Кальварія» із завзяттям неофітів заповзялося ліквідувати безплатні інтернет-сторінки, на яких вивішувався цей текст.
Це — або незнання ситуації, або свідоме введення читачі в оману (результати однакові). «Кальварія» нічого не ліквідовувала, а лишень написала листи на всі відомі їй сайти, на яких був розміщений цей текст, з вмотивованим проханням вилучити його. Багато хто так і зробив (з вибаченням). Звідси й зникнення лінків на «Апельсин». Були й такі, хто в категоричній формі відмовився це зробити. От стосовно таких «категоричних» сайтів «Кальварія» застосувала і буде застосовувати таку методу: інформування власників відповідних Інтернет-ресурсів, про те, що їхні ресурси використовуються з порушенням авторського права. Інформацію про такі ресурси отримуватимуть також і правовласники оригінального твору. Одним із наслідків таких дій і справді може бути «ліквідація»...
А. Б. пише про любителів безплатного Берджеса, що вони:
будь-що намагалися довести буржуям-видавцям (виділення моє — П.М.) своє право на вільне оприлюднення тексту в електронній формі.
І далі:
Можна це називати піратством, але така природа мережі — вона занадто демократична, аби зважати на таку дрібничку, як авторське право (виділення моє — П.М.). ... «Механічний апельсин» вилізе іншим боком і під іншою адресою. І робитимуть це вже просто з принципу, аби змусити себе поважати (виділення моє — П.М.). «Ми дозволяємо собі неформальний підхід до авторських прав, які роблять недосяжними для пересічного покупця майже всі українські книжки. Коли в заснованому на несправедливості суспільстві, де закони порушують абсолютно всі, хтось ні з того ні з сього (виділення моє — П.М.) починає вимахувати якимось одним законом і кричати: «Я вас усіх під суд віддам!» — його формальна правота не завжди добре пахне», — сказав один робінгуд...
І він, безперечно, також має свою, робінгудівську рацію(виділення моє — П.М.).
Оригінальне розуміння авторського права, поваги, рації, а також поняття «ні того ні з сього»! Але А.Б. чомусь «забув» звернути увагу на те, як розв’язує подібні проблеми один із найбільших авторитетів у цій царині — пан Мошков (цей текст фігурував у дискусії):
Все тексты, выставленные в моей библиотеке, были взяты из интернета — из ftp/www архивов открытого доступа или присланы читателями.
Не исключаю возможность, что авторы и/или владельцы авторских прав на некоторые из этих произведений будут возражать против их нахождении в открытом доступе.
В таком случае поставьте меня об этом в известность, я готов НЕМЕДЛЕННО снять такие тексты из своей библиотеки.
Але, мабуть, такі принципи неприйнятні для «робінгудів». Їх не зупинить навіть те, що тексти, які вони «вивішують» в Інтернеті найчастіше є дешевою підробкою — їх отримують шляхом сканування, і, звичайно ж, ніхто з «робінгудів» не завдаватиме собі труду звіритись потім з оригіналом — чи немає там спотворень, перекручень, не кажучи вже про безмежну кількість, створених при скануванні помилок. Те, що це шкодить авторові тексту, чи перекладачеві, те, що, у багатьох випадках, це просто викликає відразу до читання твору у будь-якому виді — такі «дрібниці» «робінгудів» не цікавлять.
Однак, я усе ж дозволю собі повторити для «робінгудів» і їхніх апологетів деякі моменти, які спричинили до того, що «Кальварія» так активно захищає права правовласників на «Механічний апельсин», права перекладача і свої права — мій педагогічний досвід дозволяє сказати, щ навіть до злодіїв з другого-третього разу інколи доходить...
Одразу скажу — додаткових заробітків на продажі «Механічного апельсину» від цієї боротьби я не сподівався — хтось почитає той гидкий текст, який висить в Інтернеті, і захоче почитати справжній, а хтось назавжди відіб’є собі охоту до Берджеса. Крім того, як показує досвід, наявність Інтернет-версії практично не впливає на продаж книжкової версії твору (принаймні в Україні) — у цих версій різний читач. Однак я помилився — дискусія, попри появу тексту на багатьох сайтах, спричинила шалене зростання попиту на нашу книжку — першого накладу уже практично немає, і це, незважаючи те, що у зв’язку із введенням ПДВ, книжка суттєво подорожчала. Робігуди недооцінили, що люди хочуть справжнього, а не секон-генду.
Тепер, власне до аргументів, які зумовили процес (крім, вказаного вище, спотворення текстів).
1. Порушення законодавства «робінгудами»:
1.1. Ще у Римському праві записано: «Приватна власність — священна».
1.2. Розміщення в Інтернеті тексту літературного твору називається «публікація».
1.3. Публікація твору без згоди правовласника є, за українським законодавством, кримінальним злочином.
2. Ситуація з правами на сам оригінальний твір:
2.1. Всі права на використання «Механічного апельсина» належаться вдові Берджеса, а розпорядником цих прав є англійська літературна агенція, вказана у нашій книжці.
2.2. «Кальварія» придбала виключне право на видання твору українською мовою лише у книжковій формі. Це означає, що всяка інша публікація будь-якого українського перекладу (як перекладу Буценка так і будь-якого іншого) у будь-якій формі і будь-яким способом, у тому й у мережі Інтернет є публікацією піратською. Саме через те, навіть на нашому сайті www.calvaria.org.ua, немає і, допоки правовласники «Апельсину» не дозволять, не буде жодного фрагменту цього перекладу.
2.3. Будь-який контракт на придбання прав, як правило, накладає на того, хто ці права купує, зобов’язання моніторингу щодо піратського використання твору, на який придбані права, а також здійснення усіх можливих заходів щодо усунення такого використання. Не виключення і наш контракт з англійцями. Тобто боротьба з піратськими публікаціями «Механічного апельсину» є нашим обов’язком згідно контракту. А свої зобов’язання ми звикли виконувати.
2.4. Боротися з піратськими публікаціями ми будемо ще й тому, що хочемо видати українською й інші твори Берджеса. А якщо правовласники переконаються, що в Україні Берджес видається в піратський спосіб — тему можна закривати. Думаю, що тоді ні нам, ні будь-якому іншому українському видавцеві прав на видання цих творів не отримати. А якщо їх і вирішать продати, а хтось в Україні вирішить їх придбати, то ціна їх буде такою, що вартість нашого «Апельсину» у порівнянні з цією книжкою буде просто смішною. До речі, літературні агенції, що володіють правами на латиноамериканську класику вже саме так і роблять...
3. Ситуація з правами на переклад:
3.1. Виключне право на використання українського перекладу «Механічного апельсина», здійснене Олександром Буценком, у будь якій формі і будь-яким способом, у тому й у формі публікації у мережі Інтернет, належить «Кальварії». Однак реалізувати це право (крім книжкового видання) навіть «Кальварія» може лише з дозволу правовласників на оригінальний твір.
Висновки:
Будь-яка публікація української версії «Механічного апельсина», крім книжкової Кальварійської є:
1. Порушенням прав правовласників на оригінальний твір і може потягнути за собою позови зі сторони англійської літературної агенції, що для власників сайтів може означати масоване закриття цих сайтів.
2. Порушенням майнових прав «Кальварії» і немайнових прав перекладача Олександра Буценка, що для «публікаторів» може потягнути крім санкцій вказаних вище, ще й кримінальну відповідальність.
3. «Перекриванням кисню» тим українським видавцям, які хочуть видавати переклади світової літератури українською мовою (див. 2.4.). А отже повернення читача до російських книжечок, часто виданих у піратський спосіб (Росія не Україна) і завезених в Україну у той же спосіб. Тобто такі піратські публікації об’єктивно працюють на розвиток російської книжкової індустрії. Так за даними асоціації українських видавців «бідні українці» за останні вісім років поповнили гаманець російського книжкового бізнесу щонайменше одним мільярдом «зелених»...
І ще одне зауваження до цього усього. Пошук прав на твори Берджеса, переговори про придбання прав на «Апельсин» і переконування правовласників у тому, що ми — не пірати, тривало більше двох років... Так отож.
Повернемось, однак, до «Піратів». Автор публікації пише:
Так, звісно, юридично і морально видавець має рацію, бо саме йому належать ексклюзивні права на поширення перекладу роману на території України.
Ніби, розуміє чоловік у чому суть. І тут раптом:
Однак існують певні проблеми, що виводять цю суперечку поза межі теми дотримання/недотримання авторського права.
Тобто, видавець в усьому правий, але є речі важливіші, аніж право і мораль? Що ж це таке? Виявляється, що «це цінова політика видавництва, яке власними руками вбиває потенційного читача. Жодне з видавництв в Україні не ставить таких високих цін, хоч це і його право. І ... саме ... «Кальварія» робить усе, щоб в Україні купували російськомовного Берджеса, хоч українською мовою він перекладений краще.
Ось тут, я дозволю собі коментар трошки ширший. Тут автора «Піратів» понесло в економіку і ціноутворення. А оскільки на цих предметах він, природно, зовсім не знається, тому концентрація невігластва, чи свідомого перекручення фактів, яке у подальшому я називатиму «неточність» (у ситуації з публікацією на сторінках «Дзеркала», якому довіряють, — це одне й те ж саме) на один квадратний сантиметр газетної площі перевищує «усі допустимі норми».
Отже, «неточність» перша: цінова політика видавництва ... вбиває потенційного читача.
Для таких тверджень, треба бодай щось знати хоч щось про динаміку продажу книжок видавництва. А вона у «Кальварії» така: за 2003 рік кількість позицій у прайс-листі видавництва подвоїлась, середня ціна книжки вросла на 30%, а середньомісячні обсяги продажу (у грошовому виразі) виросли втричі. Якщо автор «Піратів» ще хоч трішки пам’ятає шкільну арифметику — висновки, на рахунок «вбивання потенційного читача» може зробити сам.
Інша річ, що у зв’язку з сумнозвісними законодавчими колізіями навколо слова з трьох букв (ПДВ), стався трьохмісячний параліч у торгівлі книжками, виробленими в Україні (незалежно від мови видання), а незалежна книговидавнича галузь в Україні практично знищена. Через те, у цьогорічному репертуарі українських видавців, які живуть власним коштом, кількість новинок буде мізерною, а ціни на їхні книжки знову зростуть.
«Неточність» друга: Жодне з видавництв в Україні не ставить таких високих цін...
Нажаль, це теж неправда. Чому «нажаль»? Та тому, що є кілька видавців в Україні, які можуть дозволити собі таку розкіш, як ставити на свою книжку таку ціну, на яку вона (ця книжка) справді заслуговує. Я їх вітаю. Вітання передовсім належаться харківській «Акті». «Кальварія» ж, нажаль, поки що змушена штучно занижати ціни на свої книжки, економлячи на всьому, на чому тільки можна. Так, думаю, уважні читачі помітили, що на «Апельсині» немає портрета Берджеса. Якби він був, книжка у книгарні подорожчала б щонайменше на 3 грн. (За право використання фотографій Берджеса, нажаль, теж потрібно платити...). До речі, Кирило Проценко, який надав право використовувати в художньому оформленні «Апельсина» свого відомого «Випалювача», теж посприяв нам у цьому, бо грошей за використання своїх робіт з «Кальварії» не вимагав...
А.Б., мабуть, зовсім не уявляє, як видавець, який живе своїм коштом, змушений формувати ціни на книжку. Тим більше такої якості, як у «Кальварії».
Вважаю, що пояснення цього механізму, хоч і банальне, але вкрай необхідне. Воно знімає цілий ряд питань. Отже, з проданих книжок потрібно виплачувати заробітну платню працівникам, оплачувати оренду приміщення і складів, витрати на транспорт, зв’язок і поштові послуги, покрити витрати на продаж (а вони чималенькі), сплатити авторську винагороду тощо. А ще повинні залишитись кошти на те, щоб додрукувати наклад, який закінчився (принаймні, не менший од проданого), а ще ж і прибуток хоч якийсь повинен залишитись, інакше жодного сенсу у такому «бізнесі» немає. Додайте до цього ще й те, що далеко не всі видані книжки бодай повертають вкладені в них кошти. Особливо це стосується поезії, якої у нас за останні чотири роки було видано більше 30 назв, з яких лише 4 мали додаткову фінансову підтримку. Ось тоді стане зрозуміло, що книжки українських видавців злочинно дешеві, як також і те, чому майже не залишилось бажаючих займатись таким «бізнесом».
«Неточність» третя: . І... саме ... «Кальварія» робить усе, щоб в Україні купували російськомовного Берджеса...
Це вже навіть не «неточність», а різновид маячні. Те, що називається «тиць-пи...диць». На такі речі, в звичайних розмовах, просто не реагують. Це вже традиційно: винен той, хто намагається у цих ненормальних умовах робити хоч щось. Той, хто нічого не робить — завжди правий.
А.Б. добре відомо, чому російський піратський покет Берджеса (інші, мені в Україні, не траплялися) коштує вдвічі дешевше од нашої книжки. Про це списані квадратні кілометри газетних шпальт. На картярській термінології, такі порівняння називаються пересмикуванням, і за такі речі з пристойного товариства, в кращому випадку, просто виганяють. А часто ще й по морді дають.
Сходіть до тієї ж «Букви» на Льва Толстого, візьміть російську перекладну книжку сучасного автора у твердій палітурці, видану без порушення авторських прав (а це, далеко не завжди так) і завезену в Україну легально (і це, далеко не завжди так) і гляньте на ціну: од 20 гривень і вище.
Так отож.
А щодо ціни на «Апельсин», то А.Б. і тут примудрився не перевірити цифри («від 25 грн. і вище»), перш ніж публікувати їх. Так от, ціна на наш «Апельсин» у Києві коливається від 17 грн. у кнайп-клубі «Купідон» на Пушкінській (до речі, інтер'єр цієї фантастичної кнайпи зробив Влодко Кауфман) до 23 грн. у «Букві», при нашій ціні від 13 до 15 грн., в залежності від обсягу закупівлі. Єдине, у чому автор «Піратів» правий, так це у тому, що є місця де «і вище». Я на свої очі бачив чоловічка, який намагався «втюхати» людям наші книжки за цінами, що у 6-8 разів перевищують видавничі — і вони їх купували!!!. Але це вже окрема історія.
А тепер, на мою думку, найважливіше. Я не помилився, коли написав, що українська книжка в Україні злочинно дешева. Адже більшість наших громадян вважають її неймовірно дорогою і ностальгують за дешевою радянською книжкою. Так от, дешевизна радянської книжки — це міф. Сучасна українська книжка, і, зокрема, «кальварійська» не дорожча, якщо й не дешевша від радянської. І ось Вам цифри на підтвердження цього. Середня художня книжка в твердій палітурці, обсягом у 200 — 300 сторінок, на поганенькому папері, на початку 80-х років коштувала 2,20 -3,00 крб. Візьмемо середню ціну — 2,60 крб.
«Кальварійські» книжки такого ж обсягу, але кращої якості, при видавничій ціні у 8 -14 грн., котують у книгарнях 12 -20 грн. (середня націнка київських книгарень — 50%, хоча, триваючий ідіотизм з ПДВ, може її збільшити). Отже середня ціна нашої книжки вже з «інтересом» книгарні — 16 грн.
А тепер порівняємо, чого позбавляв себе радянський громадянин, купуючи середню книжку і від чого відмовляється, при цьому, сучасний українець.
Радянський громадянин — від 52 поїздок у метрі чи автобусі, 65 — у тролейбусі 86 — у трамваї.
Сучасний українець — від 32 поїздок у будь-якому виді громадського транспорту.
Радянський громадянин — від 13 буханок білого хліба
Сучасний українець — від 8 буханок білого хліба (а буханець за совітів був більший...)
Що ж стосується молока чи дешевої вареної ковбаси тут — паритет.
Коли ж мова йде про купівлю ліків, одягу, відвідання кав’ярні, пиття пива чи куріння тютюну, то тут радянський громадянин, купуючи книжку, відмовляв собі теж у значно більшій кількості товарів та послуг, аніж відмовляє собі при цьому сучасний українець.
Так яка ж книжка дорожча? Дешева радянська, чи дорога українська?
Безумовно, можна знайти деякі приклади, які покажуть трохи іншу картину, наприклад, шоколад. Але загальна картина буде саме такою — радянський громадянин, купуючи книжку, відмовляв собі у значно більшій кількості товарів та послуг, аніж відмовляє собі при цьому сучасний українець. Тобто сучасна «дорога» українська книжка є дешевшою ніж «дешева» радянська.
А чому я уважаю, що українська книжка в Україні злочинно дешева. Та тому, що покупець сучасної української книжки, який фактично фінансує роботу працівника видавництва, друкарні і книгарні, робить це скромніше ніж за радянських часів, а всі ці люди не живуть у повітрі — вони їздять на метрі, їдять хліб, п’ють молоко, а інколи каву і пиво, купують одяг, та й фізіологічні потреби, здається, не так сильно змінились за цей час. Тому й книжок українських так мало — видавцеві треба, передовсім, нагодувати своїх працівників, а на розширене виробництво (нові книжки) пускати лише те, що залишається.
Тільки не треба говорити про те, що за середню радянську платню можна було дозволити собі більше усього, у тому й книжок, аніж за сучасну середню українську. Видавництво «Кальварія» не визначає середньої платні в Україні — воно, та ще кілька одчайдухів, намагається робити добру українську книжку в нестерпних економічних умовах.
Панове «робінгуди»! А, слабо, добитись у держави підвищення стипендій і середньої платні? — Я, за свою «совіцьку» стипендію, міг, щонайменше, двічі на день обідати в ресторані, та ще й з пивом.
Чи простіше красти, а потім робити з краденого паскудну, спотворену копію, поширювати її, як здобуток світової культури, і «наїздити», при цьому, на буржуя-видавця?
Тоді не плачте, коли доведеться жити у країні, майбутнє якої, описав один з найкращих сучасних українських письменників В’ячеслав Медвідь:
І настане добро в Україні:
церков буде більше, ніж віруючих:
дітей виношуватимуть впродовж тижня, а людей не побільшає:
колоски будуть на все стебло, та не стане солі:
сміх і радість запанують, але тільки навпроти дзеркал:
стрінеш людиночку в полях, а звіддалік гадатимеш, що то бусол:
і це ще буде не все.
«ПіК», №10, 1999
З найкращими побажаннями Петро Мацкевич головний редактор видавництва Кальварія
P.S. Вже коли я скінчив писати цього листа, в Інтернет-форумі з'явився коментар, який я уважаю набагато кращим, од усіх моїх розумувань. Робіть з ним, що хочете, але не причепити його, я вважаю некоректним:
взагалі не вірно звати українські "і-бібліотеки" бібліотеками в строгому сенсі слова. Адже, бібліотеки працюють за тим самим принципом, що й позичальні відео. Вони спочатку купують твір, який тоді перепозичають і за користування можуть вимагати оплати, а можуть віддавати покористуватися просто так. Так само ніяких прав не порушують ті, хто купив книжку і зичить її знайомим.
Бо копірайт не дозволяє саме копіювати твір, тобто збільшувати їх кількість. Отже, у випадку бібліотек чи відео-позичалень твори спочатку купуються. Якщо хотять, щоб більше людей користувалося ними, купують більшу кількість примірників чи книжки, чи відео і їх зичать. Але самі більше копій з одного примірника не роблять.
У випадку і-бібліотек власники, в принципі могли б зробити те ж саме — купив один електронний примірник твору, можеш його одного зичити лише одному користувачеві. Це не складно технічно зробити. Але легкість електронного копіювання створює ідеальні умови для порушення копірайт.
Мало ймовірно, що власники українських і-бібліотек взагалі купували навіть один електронний примірник запощених книжок. І мало ймовірно, що ті, хто запостив їх в і-бібліотеці, знищив електронну копію у себе в компютері, щоб не порушувати копірайт.
Отже, не дивно, що власники українських і-бібліотек при нагадуванні Кальварією про порушення прав, відразу витерли не лише "Помаранча", але усі електронні версії інших книжок, справедливо розуміючи, що порушують закон.
Нажаль, ця проблема ускладнюється ще більше з виникненням peer-to-peer технологій. Бо в такому випадку можна доводити, що копій не робиться. І не існує поки що законодавства, котре могло б якось регулювати ці нові можливості.
Отже, традиційний видавничий бізнес явно не може працювати в нових умовах.
Але, це помилкова позиція любителів почитати задарма, бо з економічної точки зору щось розвивається лише тому, що люди бачать в тому матеріальне зацікавлення і готові в це щось вкласти свої фінансові ресурси. Чи більший інтерес, тим більше охочих вкласти гроші і більші гроші вкладаються.
Таке відношення до своєї діяльності з економічної точки зору є в усьому. Ніхто не піде навчатися на, скажімо, лікаря, якщо йому після закінчення навчання не будуть платити, або платитимуть дуже мало. Отже, прохати отримати медичні послуги задарма означає знищити лікарську індустрію. Цим ніхто не захоче займатися.
Якщо ж попросити, або примусити, щоб лікарі працювали за копійки, то це означає, що знайдеться мало бажаючих вчитися на лікарів, бо знатимуть, що працюватимуть за копійки. Отже, буде дефіцит лікарів.
Це — ази економіки. Точно так само з видавничою індустрією. Якщо створити умови, коли твори можна набути задарма, то це означає, що ніхто не захоче навіть думати розпочинати видавничий бізнес, бо не зможе на ньому заробити, а спрямує свої зусилля і гроші на щось інше.
Наступним логічним наслідком такого стану речей буде ситуація, коли автори будуть змушені або самотужки видавати свої твори, або віддавати їх задарма, щоб хоч хтось прочитав їх твори.
Зрозуміло, що це сильно зменшить кількість потенційних авторів, бо вони будуть змушені утримувати своє існування з іншої щоденної праці, котра забиратиме більшу частину їх часу. Отже, література, як культурне явище, зменшиться до мінімуму.
Отже, замість розвитку національної літератури українці матимуть її занепад. Звичайно, можна піти совковським шляхом і оплачувати працю авторів виключно з державної казни. Але тоді треба визначити, кому з авторів платити, адже ринкового механізму відбору кращих авторів не існуватиме.
І знову роль чиновника, що розподілятиме гроші, виросте до гігантських розмірів. І знову треба буде шукати доступу до нього. І знову виникне спілка письменників совковського зразка, котра платитиме гонорари тим, хто туди якимось чином через ласку чиновника потрапив.
А тому, що бюджет на такі гонорари буде обмежений, ті, хто міцно засядуть у спілці, там і сидітимуть до смерті, відбиваючись від молодих бажаючих, що можуть потенційно відібрати кусень з якого годуються. І знову будуть прислухатися до бажань чиновника, котрий, в свою чергу буде прислухатися до бажань політичної сили при владі. Отже, замовні твори про лінію партії при владі. Знову старий знайомий літературний фарс.
З іншого боку, якщо зробити бізнес з видання творів, котрий приноситиме гроші і чим більше, тим краще, тобто, коли книжки будуть відносно дорогі, то збільшені прибутки дозволять видавцеві брати на себе більший ризик, видаючи авторів, яких, за інших умов, вони б не видавали, побоюючись, що є малий шанс їх успіху.
Збільшені прибутки у видавничій індустрії привернуть увагу інших і виникне більша кількість видавничих компаній. Збільшена кількість видавництв, бажаючих видати автора, означає, більші суми, пропоновані авторові, бо він може торгуватися, хто більше заплатить. Точно так само, як збільшені прибутки у лікарській професії заохочують більшу кількість людей набути протрібну медичну освіту.
Ідея вільних і-бібліотек твердить, що існує паралельно дві моделі розвитку — бізнесова, коли люди платять за те, чим користуються, і безоплатна, коли користуються чимось задарма. В принципі, ніякий бізнес цього не витримає, такі конкуренційні умови означають, що задарма завжди буде дешевше, ніж навіть заплатити 1 копійку.
Отже, видавнича індустрія тоді, як така, мусить якщо не щезнути, то ледве животіти. Ніхто не буде вкладати в це свої ресурси — гроші і час, бо буде дуже мала можливість заробити.
Звідки тоді любителі вільних і-бібліотек братимуть твори для перескановування і постингу, якщо дуже мало буде видано? Видавці не захочуть нічого видавати, бо його не продаш, держава не виділятиме бюджет на підтримку авторів, а кількість авторів зменшиться, бо не буде часу писати, працюючи на інших роботах, котрі мають авторів годувати, замість письменницької професії.
Звідки тоді візьмуться дитячі книжки з малюнками, адже художники також не захотять віддавати свою роботу задарма? Отже, який вихід з такої ситуації пропонують любителі дармових і-бібліотек? Я тут в принципі оминув такі речі, щодо яких сперечаються обидві сторони, як мораль, крадіжка, право і т.д. економіка здорового глузду
Юрко
http://litclub.ntaxa.com/forum

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій