новини : activity

2005-08-25

Видавниче життя

До Дня Незалежності України
культове українське видавництво «Кальварія»
презентувало нову книжкову серію.


23 серпня 2005 року в кнайп-клубі «Купідон» за участю Василя Шкляра пройшла презентація нової бінарної серії INDIVIDUAL від культового українського видавництва «Кальварія».
INDIVIDUAL - це унікальна серія книжкових пар кишенькового формату, герої яких є віддзеркаленням один одного в часі і просторі. До кожної пари добираються лише тексти, які витримали випробування простором і часом.
Це - поєднання непоєднуваного, несподівані точки дотику, іноді, абсолютно полярних текстів. Тому ви ніколи не здогадаєтесь, якою може бути наступна «пара».
Спеціально розроблений новий концепт дизайну серії і окремо кожної пари. На разі дизайнер воліє залишитись інкогніто.
Першою «парою» цієї серії INDIVIDUAL є:
маловідомий оригінал повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» в українському перекладі Василя Шкляра та роман Василя Шкляра «Елементал».
Обидва ці тексти, після першого їх оприлюднення викликали шквал шовіністичної критики.
Авантюризм на відстані кількасот років, реальний історичний антураж і... фінал в стилі голлівудських бойовиків.

«Кальварія» пропонує Вам справжнього «Тараса Бульбу», якого ані європейці, ані самі українці майже не знають. Адже наші діти й досі вивчають за шкільною програмою, «виправлену» Гоголем під тиском царської цензури, версію повісті, та й у всьому світі видають переклади саме цієї «виправленої» версії.





Роман «Елементал», на відміну від справжнього «Тараса Бульби», вже добре відомий українським читачам. У цьому романі власні назви та імена не змінено. Інша річ, що деякі персонажі офіційно живуть під псевдо, і до певного часу не мають права на розтаємничення свого походження. Ця історія, написана на документальних фактах, добре відомих автору.

Наклад попереднього видання цього роману вичерпано. І більше в такому вигляді (тверда палітурка, унікальний фінський папір, текст з якого можна читати і на сонці, і в напівтемряві) книжка не виходитиме. Під час презентації п’ять останніх примірників цього видання з підписом автора та видавця було виставлено на продаж за спеціальною ціною. Три примірники було продано, один - подаровано автору, остання, п’ята, книжка поїхала до архіву видавництва.

А сам Василь Шкляр — блискучий стиліст, знаний в Україні письменник, автор інтелектуальних бестселерів, лауреат багатьох літературних премій запропонував увазі присутніх свій абсолютно новий твір-імпровізацію, написаний за мотивами роману «Елементал» та повісті «Тарас Бульба», текст якого подається нижче.

Василь Шкляр
Перевертень
(за мотивами роману «Елементал» та повісті «Тарас Бульба»)

— Ану, повернися, синку, який ти чудний! Що це на тобі за жидівські кальсони? І це всі отак ходять у тому хранцузькому легіоні?
Такими словами зустрів мене батько, коли я, дикий гусак, під час відпустки заскочив з Марселя додому.

Потім ми з татком пили справжню непідроблену самогоняру, закушували почеревиною, і, коли старого розібрало, він запитав мене пошепки:
— То це правда, що ти зв’язався з якоюсь полячкою і через неї прикоцав півсотні москалів?
— Не з полячкою, тату,— сказав я. — Вона чеченка.
— Хто-о-о?
— Вона, тату, мусульманка.
— Бусурменка, виходить?
— Чеченка, кажу вам ще раз. Чеченка чинхойського тейпу. Хіба ви не читали роман «Елементал»?
Батько спроквола пережував ці слова, як ото шкурку від сала, а тоді розсердився:
— Нахера мені твій роман! Я кажу те, що чув од людей.
Він ще трохи пом’явся й спитав про те, що давно йому муляло:
— Ну... і за скіки?
— Що?
— За скіки ти це зробив?
— Сто тисяч,— сказав я.
— Купонів?
— Ні, євро.
— Шо-о-о о?!!! Єв... євр... євро? Я так і знав! — вигукнув мій старий. — Я так і знав, що вона жидівка. З ким ти зв’язався?
Він після випитого так розпалився, що раптом скреготнув зубами і прорік історичну фразу майже кацапською мовою:
Я тебе, виблядка, спородив, я тебе, стерво, й замочу нахуй.
Він витяг зі своїх штанів паска, взяв мене за комір і потяг з хати на город. Я, найкрутіший елементал Французького іноземного легіону, котрий міг перемісити весь московський омон разом з американською «Дельтою», був безсилий проти свого старого. Лише тут, перед смертю, я вже можу розсекретити наше справжнє прізвище — Бульба!!! — і сказати, як звали мого батька. Авжеж, Тарас.
Отож старий Бульба вивів мене на город, але тут раптом охолов і зачаровано подивився в далечінь. Бо там, за нашим городом, починався степ... Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав’я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, мов у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкано мільйони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною голівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав’яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які , розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. Із трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у високості й тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця. Який же ти гарний, степе, дідько б тебе вхопив!
І яким же ти, степе, був би ще гарнішим, якби не... не... не... Погляд Тараса Бульби, себто мого татка, нараз спохмурнів. На тлі цієї розкоші і неземної краси, там, у далині, диміла височезними трубами Криворіжсталь, а туди далі, праворуч, пихтів ядучими викидами Нікопольський завод феросплавів... Поміж ними сонно виблискував на сонечку Дніпро, він уже не стогнав, не ревів, і рідко яка комашка не могла долетіти до його середини, навіть оси-мутанти й чорненька нікчемна жужелиця перелітала його залюбки.
І тут я, мов останній пройдисвіт, скористався татковою задумою і кинувся тікати до Дніпра, бо саме у воді був мій порятунок, бо, як ви пам’ятаєте, я був найкрутішим плавцем спецсекціону «Жаби». Тож я кинувся до Дніпра, щоб дістатися під водою до Смоленщини, а звідти вже й до Москви — палицею кинути.
— Куди? Куди, сучий сину? — закричав мені вслід рідний батечко.
— На Січ! На Січ! — спробував його втішити, але старий впустив свою сиву голову на груди й мовив приречено:
— Мотор-Січ давно приватизовано.
Тим часом я вже сидів у ресторані московського готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і видно було навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька, бо саме цей чорт-козі-дядько стояв за шторою одного з тих вікон, коли Сталін вистрілив Блюхерові в лице.
Так, були люди... А тепер, якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса, внизу повзають якісь непідковані блохи — ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці — ряжений! — що підтюпцем подає мені горілку «Руская тройка» (ну, який же новий руський не любить швидкої їзди!), підносить оладки з кав’яром, осетриновий шашлик, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.
Це я вдруге у своєму житті в Москві. Уперше сюди нас привіз ще студентами дядечко Толя Лупиніс чи не того ж року, як востаннє вийшов з Лук’янівської тюрми. Саме тоді я подарував йому голову Леніна, яку відірвав уночі від пам’ятника, що стовбичив біля нашої сільради. Прийшов до дядечка Толі і викотив йому з мішка ту голову, обісрану голубами. Так от, коли проголосили Акт незалежності, наш аятола вийшов з тюрми і вирішив справдити свою давню мрію — вистрілити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому у Львові козацьку гармату, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі лише показували на нас пальцями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата смальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незборима нація», а чимось серйозним, то не знаю чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися кагебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» — і дядечко Толя їм пояснив, що це делегація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежності. «Молодци хахли»,— сказав толді один симпатичний кагебіст-демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.
А свої ні, свої ще довго вибивали нам ребра і зуби, поки я одного разу також не витримав і приміряв обчас свого черевика до підборіддя вгодованого беркутівця. Бідолаху списали з міліції за інвалідністю, а мене вибракували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих українців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.
Але я одного разу запитав свою кохану Асю цілком серйозно, — та чого тут правду ховати, запитав після того, як ми вперше зляглися з нею у яблуневому садочку біля університетських гуртожитків на вулиці Ломоносова, так от, я тоді запитав Асю, котра потемки шукала в бур’яні свої колготки, чи піде вона зі мною до Холодного Яру сестрою-жалібницею, і вона сказала «піду», ще й процитувала Пісню над піснями із Біблії, яка тоді в нас тільки входила в моду: «О, коли б ти мені був за брата, що перса ссав в нені моєї, коли б стріла тебе я на вулиці, цілувала б тебе, — і ніхто мені не докоряв би». І то вже майже дійшло до інцесту, коли після другої цитати: «Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, — і нутро моє схвилювалось»... — я роздер на ній щойно зодягнуті колготки і споживав свого стільника разом із медом своїм.
А потім лежачи навзнак і дивлячись, згідно з усіма правилами кохання, в зоряне небо, спитав прозаїчно: « А ти знаєш, як загинув отаман Холодного Яру Василь Чучупака? Ні? Його наздоганяла червона кіннота, й ось коли вже отаман, що також мчав верхи, був у безпеці, його кобила англо-арабка Зірка раптом зірвалася за жеребцями, вона почула іржання коня, розвернулася й побігла прямо на ворожу кінноту. Потрапивши в оточення, Чучупака вистріляв усі набої із «Люйса», а потім і сам застрелився. Тому й тепер місцеві селяни кажуть: «Василь загинув через кобилу».
Так, Василь, як і князь Олег, загинув через коня.
Бульба загинув через люльку.
А через що загину я? Де на мене чекає моя голгофа-кальварія?
Мені стало так сумно, що я підкликав ряженого кельнера і замовив ще сто п’ятдесят оковитої та бичачі яйця. Весела страва, мушу сказати. І головне, помічна. Таким яйцем можна завалити не лише професора, а й добру молодицю. У ліжко, звичайно.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій