новини : Огляди та аналітика

2014-11-10

Українське книговидання: вихід із кризи

В останньому числі журналу «Директор типографії» опублікована стаття директора і власника видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича про те, які кроки як боку самих видавництв, так і зі сторони влади допомогли би «реанімувати» українське книговидання.

Книжкова криза


Проблем, які нагально необхідно вирішувати для «реанімації» української книжки, і які можуть бути подолані лише за участі держави (з огляду на стратегічну важливість галузі) — багато. Більшість із них, як і можливі шляхи їх вирішення, озвучувались експертами ще на початку 2000-х років. Повнометражну програму виходу української книжки зі стану колапсу, яка на першому етапі не потребує суттєвих додаткових витрат з державного бюджету, розробити теж не важко, однак починати цю НАГАЛЬНУ справу необхідно з формулювання та законодавчого закріплення базових принципів державної політики у сфері книговидання, серед яких мають бути принаймні такі:
1. Чітке визначення терміну «українська (чи вітчизняна) книжка»
Як це не дивно, але сьогодні українське законодавство визначає «вітчизняною» книжкою, книжку... виготовлену, тобто розмножену в Україні. Ця «поліграфоцентрія» є однією з фундаментальних причин багатьох бід української книжки. Адже видавнича справа та поліграфія належать навіть до різних видів діяльності: видавнича справа — це сфера виробництва, а поліграфія — це сфера послуг. Тому необхідно законодавчо закріпити бодай такий термін (про терміни не сперечаються — про них домовляються, тому остаточна редакція цього визначення повинна бути погоджена експертами, але без зміни самої суті):
Вітчизняною книжкою є книжка, видавцем якої є резидент України, незалежно від того, у якій країні ця книжка була розмножена (поліграфічне виконання).

2. Якщо все-таки в Україні не буде ліквідовано ПДВ взагалі як податок, який руйнує економіку будь-якої держави, то принаймні у сфері культури, а у книжковій сфері передовсім, цього податку не повинно бути взагалі, — у сьогоднішніх умовах, та ще й за тотальної окупації українського книжкового ринку книжкою з Росії (більше ніж на 90%), його наявність є смертельною загрозою для вітчизняної книжки.
А для фанатів однакового ПДВ на все, нагадаю, що у Великій Британії, яка є світовою книжковою метрополією, ПДВ на книжку ніколи не було. У більшості країн Європи ставки ПДВ на книжку або нульові, або символічні (3-7%). І що введення ПДВ на книжку (хай і за пільговими ставками) одразу викликає низку проблем навіть у країнах з добре розвиненим і захищеним книжковим ринком.
У ПОДАТКОВОМУ законодавстві України повинна бути закріплена приблизно така норма:
Не є об’єктом оподаткування ПДВ операції з підготовки, виробництва та продажу вітчизняної книжки в Україні, причому ця норма не може бути змінена жодним іншим законодавчим актом України.
Остання фраза особливо важлива — усі роки, коли в Україні українська книжка (перепрошую — книжка вітчизняного виробництва) була звільнена від ПДВ, українські видавці наприкінці року чекали вироку: ліквідують пільгу з ПДВ Законом про Бюджет, чи ні? Про які видавничі плани та перспективи можна думати, якщо не знаєш в якому податковому полі працюватимеш завтра?
А з огляду на те, як у цивілізований спосіб повинна бути означена вітчизняна книжка, у митному та податковому кодексах додатково повинні бути закріплені ще й приблизно такі норми:
а) Не є об’єктом оподаткування ПДВ операції з ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України.
б) Не обкладаються ввізним митом операції з ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України.

3. Головними суб’єктами української видавничої справи є: автор/перекладач, видавець, дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач (чому у цьому переліку немає поліграфіста див. вище), а суб’єктами, які потребують першочергової державної підтримки з огляду на сучасний стан повинні бути: дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач.
Так, державна підтримка українського книговидання необхідна. Але це зовсім не означає що ця галузь потребує нагальних суттєвих додаткових витрат з бюджету. Тут важливо визначити головних суб’єктів цієї підтримки. З моєї точки зору суб’єктами, які потребують першочергової державної підтримки з огляду на сучасний стан повинні бути: книжковий дистриб’ютор, книгарня, бібліотека та читач. Зауважте, що у цьому переліку немає видавця, оскільки за умови нормального функціонування усіх вищеперерахованих суб’єктів, нормальному стабільному законодавстві, захисті державою власного ринку та власного інформаційного простору, інформаційної політики держави, спрямованої на зростання ролі культури в суспільній свідомості видавнича справа перетворюється на нормальний бізнес. Це я стверджую, як український видавець з більш ніж двадцятирічним досвідом, який ніколи не робив бізнесу ані на книжковій дистрибуції, ані на книжковій торгівлі. Більше того, у мене, як у видавця купа претензій до роботи існуючих в Україні книжкових дистрибуторів, книгарень і бібліотек. Однак саме дистрибутори, книгарі та бібліотекарі, а не видавці чи письменники забезпечують можливість існування книжкового ринку: скажіть, ну навіщо писати чи видавати книжки, якщо їх ніде придбати, чи почитати?
Є кілька речей, які держава повинна забезпечити на законодавчому рівні в якості перших кроків з державної підтримки книговидання — панькатись тут уже не можна — часу майже немає!
а) Законодавчо зобов’язати місцеву владу виділити у центральних частинах кожного обласного та районного центру достойні приміщення для розміщення книгарень, які продаватимуть лише вітчизняну книжку. При цьому кількість таких книгарень з розрахунку на одного мешканця, та їх концентрація у центральній частині міст повинна складати не менше, аніж 20% від того, що є сьогодні у Польщі. І ніякої орендної плати, окрім невеликого відсотку з виторгу у цих книгарнях принаймні на 10 років. Ніякі відмови місцевої влади про неможливість реалізувати цю програму прийматись не можуть — це питання національної безпеки! Однак на тому ж законодавчому рівні повинна бути закріплена і відповідальність книготорговців, які отримають ці приміщення на таких пільгових умовах, зокрема суттєві штрафи за порушення умов оренди та позбавлення цього права, зокрема за наявність у продажу бодай однієї не вітчизняної книжки.
б) Законодавчо зобов’язати місцеву владу виділити на околицях кожного обласного центру бодай одне приміщення складського типу, придатне для розміщення гуртової книгарні-складу на тих самих умовах, що й книгарні у центрі міста. Такі гуртові книгарні-склади є становим хребтом усієї польської книжкової торгівлі — вони забезпечують будь-якого, навіть найменшого книготорговця можливістю в одному місці вибрати відповідний профілю його книгарні книжковий асортимент з усього наявного в Україні!
в) Єдина програма, фінансування якої не можна скорочувати з державного бюджету навіть в умовах бюджетного дефіциту, це виділення коштів на поповнення бібліотечних фондів, бодай на рівні 2013 року. При цьому слід, як і в інших цивілізованих країнах законодавчо зобов’язати місцеві бюджети виділяти на це не менші суми (пропорційно до кількості мешканців кожного регіону). Однак в Україні ця програма повинна бути кардинально реформована: вибір вітчизняних книжок для поповнення бібліотечних фондів, яке здійснюється за кошти державного чи місцевого бюджету, повинен здійснюватись лише самими бібліотекарями (на місці, у кожній бібліотеці!!!), а не централізовано з відбором книжок так званою «експертною комісією». Забезпечити можливості такого вибору не просто, але технічно абсолютно можливо. Поява такої можливості у бібліотекарів не лише піднімає їхню страшенно занижену самооцінку, а й мінімізує можливість реалізації корупційних схем — домовитись із 18-ти тисячною армією керівників публічних бібліотек нереально... А з будь-якою експертною комісією при Мінкульті, маючи такий досвід — запросто.
Однак, при збереженні державного фінансування бібліотек, бібліотеки повинні, окрім усього іншого, забезпечувати читачам доступ до своїх фондів тоді, коли у читачів є для цього найбільше вільного часу, тобто ввечері та у вихідні і святкові дні.

4. На законодавчому рівні забезпечити неможливість будь-якої цензури у видавничій справі і ТЕРМІНОВО припинити дію закону України «Про захист суспільної моралі» та ліквідувати Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі.
Видавець сам повинен нести відповідальність за зміст текстів, видання яких він здійснює від свого імені. Якщо ж оприлюднення таких видань порушують якісь закони України, то за такі порушення видавець повинен відповідати лише у судовому порядку. А діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі не просто суперечить принципам свободи слова, а є загрозою національній безпеці України. Недаремно за термінову ліквідацію цього геббельсівського органу виступає і Українська Гельсінська спілка.

5. Для забезпечення прозорості у боротьбі з порушенням авторських прав в Україні, на законодавчому рівні закріпити такі положення:
а) порушення авторських прав, інформація про власника яких оприлюднена в Інтернеті на визначеному законом загальноукраїнському сайті-каталозі авторських прав, є порушенням цих прав, вчиненим з прямим умислом;
б) доказом порушення авторських в мережі Інтернет, який при розляді справ про такі порушення як у досудовому так і судовому порядку, є роздрукована копія тієї Інтернет-сторінки, на якій власник прав виявив таке порушення, завірена у присутності нотаріуса.
Необхідність дій за п.а) викликана необхідністю боротьби з неприпустимими діями українських письменників (у тому й дуже відомих), які спочатку підписують авторські угоди з одним видавцем, передаючи йому виключні права на певний набір прав, а потім, отримавши від іншого видавця пропозицію, яка видається цим письменникам вигіднішою, підписують угоду про передачу тих самих виключних прав і з цим видавцем, не повідомивши про це першого видавця. Дія таких письменників може бути кваліфікована, як шахрайство, і є аналогічною тому, коли одній особі продається те, що уже перед тим продано другій, тобто продавцеві уже не належить. Але окрім банального шахрайства, такі дії відомих письменників мають ще й додаткові негативні наслідки:
• слугують прикладом для молодих письменників;
• «зіштовхують лобами» українських видавців і створюють атмосферу недовіри між ними, що у сьогоднішній ситуації є більше ніж злочином.
Важливість цього кроку викликана також необхідністю боротьби з видавцями, які схиляють авторів до шахрайських дій, а потім ухиляються від відповідальності за це, посилаючись на не знання ситуації, тобто намагаються представити порушення майнових авторських прав інших видавців, як дії, вчинені без прямого умислу, що за українським законодавством забезпечує їм значно «м’якшу» відповідальність.
Необхідність дій за п.б) може слугувати чи не єдиним справді ефективним способом боротьби з піратством у мережі Інтернет, яке на сьогодні є дуже серйозною проблемою усієї видавничої галузі. Тим більше, що такого роду методи боротьбі з піратством уже законодавчо закріплені у багатьох країнах, навіть у Росії.

6. На законодавчому рівні забезпечити державну підтримку інформаційної сфери українського книговидання спрямовану на зростання ролі культури в суспільній свідомості
Це ключова проблема не лише видавничої галузі, а й усієї сучасної української культури. Більшість українців абсолютно нічого не знають про здобутки сучасної культури. Нічого не знають про це і за межами України. А те про що нікому невідомо не може ані впливати на щось, ані виконувати своїх функцій.
Існує досвід багатьох країн як забезпечити громадян інформацією про культурні здобутки своєї країни без витрат суттєвих коштів з державного бюджету. Інколи такі заходи на першому етапі викликають супротив і виглядають не демократичними. Наприклад, за словами видавців з Нідерландів у них існує така практика: держава зобов’язує усі газети регулярно друкувати інформацію (невеликі рецензії та відгуки) про нові книжкові видання (на власний вибір). Газети, які не виконують цієї умови обкладаються суттєвими штрафами. В Україні такі зобов’язання можна розширити і на телевізійні канали. — Може воно виглядає і не демократично, але в українській ситуації іншої можливості вийти з інформаційного вакууму для української культури практично не існує.

7. І останнє за порядком, але, мабуть, найважливіше з точки зору і національної безпеки, і розвитку країни, і авторитету цієї країни у світі — захист самої загнобленої в Україні книжки — книжки сучасного українського автора українською мовою.
Із усіх мов в Україні, найбільшої дискримінації зазнає українська (державна!!!), — це стосується усіх сфер її функціонування — від органів державної влади до ЗМІ. Але особливо відчутно це у сфері книговидання.
Результат: за найоптимістичнішими оцінками (статистики в Україні не існує!) кількість ВИДАНИХ за рік ринкових книжок сучасних українських авторів українською мовою (про антиукраїнські корупційні підручники та халтуру, зроблену на державне замовлення не йдеться!) в Україні не перевищує цифри 0,01 примірника на одного мешканця України. ВДУМАЙТЕСЬ у цю цифру — менше ніж одна ВИДАНА (ще не продана!) книжка на рік на 100 мешканців...
Тобто навіть якщо уявити собі, що лише один зі ста мешканців України (не більше!) має потребу, бажання і можливість придбати книжку сучасного українського автора українською мовою, він в принципі не має можливості (в середньому) придбати більше однієї такої книжки на рік — більше просто не існує!
Тому найм’якіша норма, яку терміново необхідно ввести до українського законодавства є такою:
На законодавчому рівні закріпити принцип рівності доступу громадян України до книжок державною мовою, які є аналогічними (це не означає, що ті самі! —ПМ) тим, що є у вільному доступі російською мовою.
Цей принцип має бути сформульований приблизно так:
Держава (законодавчими актами та рішеннями Кабінету міністрів) забезпечує громадянам України таку можливість: якщо у будь-якій книгарні будь-якого населеного пункту України є у продажу та чи інша книжка російською мовою, то у тій самій книгарні або сусідній з нею споживач повинен мати можливість придбати аналогічну (це не означає, що ту саму! —ПМ) книжку українською мовою такої ж якості і за ціною не вище ніж російський аналог.
А вже реалізація цього принципу рівного доступу може передбачати будь-які економічні та позаекономічні заходи з боку держави, у тому й ліцензування, квотування, диференційоване оподаткування, преференції для книжки українською мовою і т.д. і т.п. І всі вони будуть абсолютно законними, бо спрямовані не на «ущємлєніє» чиїхось прав, а на захист гнобленого.
І лише після законодавчого закріплення базових принципів державної політики у сфері книговидання можна розробляти і державну програму виходу української книжки з кризи і окремі програми, спрямовані на її перспективний розвиток.
Однак ні першого, ні другого, ні третього відкладати «на потім» вже не можна — країна, у якій стратегічні питання національної безпеки завжди «не на часі», не має шансів утримати незалежність.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій