новини : Рецензії
2014-11-06ЕСЕЇ ЧИ ЩОДЕННИК?
«Українську письменницю Євгенію Кононенко до розряду скромних не віднесеш» — ділиться враженнями від прочитаної «Книгарні ШОК» Євгенії Кононенко письменник Анатолій Власюк.Вона порівнює себе з французькою авторкою Анною Гавальди, причому ставить себе вище за неї. При цьому їй доводиться констатувати факт, що француженка має набагато більшу популярність.
«Я не заздрю міжнародному успіхові Анни Гавальди, - пише вона. – У всякого своя доля. Але мені приємно відзначити типологічну подібність своїх оповідань до оповідань моєї зірки. Я писала свої тому, що вони мені писалися. Не думаючи ні про успіх у світі, ні навіть про успіх в Україні. Бо найкращі короткі оповідання пишуться не заради грошей і не заради слави в усьому світі, а для того, щоб їх прочитала одна-єдина людина у світі. Не прочитає. А якщо й прочитає, то вичитає щось категорично не те. То чи не в цьому найбільший трагізм жінки-новелістки?»
Новели й есеї, вміщені в «Книгарні Шок», привідкривають внутрішній світ авторки. Щирість і відвертість, поєднані з художнім втіленням ідеї, дають свій ефект. Читати книгу весело й цікаво, аж поки тебе не огортає сум: все, сеанс людяності, яким, у принципі, має бути кожний літературний твір, закінчено.
Історії, які розповідає Євгенія Кононенко, - прості й водночас по-філософському складні. Ось «Комп’ютерна елегія», коли жінка причаровує чоловіка за допомогою послуг з Інтернету. І назва програми – Червона рута – теж символічна, особливо для українців.
А ось – «Шлюбна ніч». Герой - з категорії тих, чий батько був без рук і ніг, але мама народила від нього. Таких людей називають basket-baby, і в батька було українське коріння. Здається, українськість героїв є чи не визначальною для письменниці.
«Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п’ять. Тоді як справжній давньоєврейський ювілей – це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей – це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого» – це із новели «Голий ювілей». На п’ятдесятиліття Валерії колежанка у сауні пропонує їй чоловіка, який вважає, що жінок старше тридцяти п’яти років варто відстрілювати. Сексу в них не було, але час провели гарно. Ювілярка не соромиться сказати доньці, що всю ніч гуляла по місту з молодиком.
«На своїй землі» – розповідь про те, як не треба мамам відбивати у синів тих, кого вони кохають. І фінал прогнозований, хоча й нежиттєвий: свекруха й невістка знаходять спільну мову.
«5 хвилин ніжності» – про жінку, яка їздить за коханням до чоловіка, але потрапляє в руки до інших, втікає від них і прихоплює ненароком велику суму грошей. Нереально? Але ж цікаво читати!
«Книгарня Шок» – тривимірна книга. Тут є життєві історії, драми життя і есеї про долю жінки-письменниці. Ніби три різні погляди, які, втім, органічно поєднані. Здається, чогось подібного в житті не буває, але письменниця й не збирається переконувати нас, що вигадала ці історії. Вона просто написала, а читач проковтнув – в електричці чи вночі в ліжку.
На жаль, у нас, на відміну від Європи, нема літературної традиції, тому Євгенія Кононенко за популярністю ніколи не буде такою, як Анна Гавальди.
«Чому пишуться відверті есеї? – запитує Євгенія Кононенко. – Відповідь найлегше винести за межі раціонального: пишуться – і все. Пишуться, бо полегшують душу. Французька письменниця Анні Ерно, яка пише тільки глибоко особистісні монологічні романи-відвертості, взяла за епіграф до одного зі своїх останніх романів слова Жана Жене: “Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається”. Людина, яка не є літератором, в такому стані, бува, веде щоденник. А письменник, бува, напише есей».
І далі:
«У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині».
Ми й так живемо у світі брехні, спотвореної дійсності. Так що краще писати есеї. Або вести щоденник, якщо ти не літератор… — підсумовує наприкінці Анатолій Власюк.