новини : Інтерв'ю

2004-08-10

Інтерв’ю

«КК плюс», 7-8 (30) 2004
САМОДОСТАТНЯ ТВОРЧІСТЬ САМОДОСТАТНЬОГО ЛЕОНІДА КОНОНОВИЧА
Він уникає публічності. Рідко дає інтерв'ю. Не займається саморекламою. Але в літературних та білялітературних колах немає жодної людний, котра не знала б Леоніда Кононовича. Хтось знає про те, що він пише кримінальні повісті, в котрих героїчний Сенсей відстоює правду і справедливість у маленькому українському містечку (щоправда, незважаючи на чудовий стиль мови, фахові описи прийомів і перебігу рукопашного бою та реалізм описуваних персонажів і подій, у читача складається враження, що автор з нього кпить, а може, це й справді так); переклади дуже складних для розуміння і сприймання філософів (котрих звичайний інтелігентне тільки не читав, а й про існування більшості з них навіть не підозрював); любить споюй та усамітнення, живе в селі під Києвом у будинку над урвищем, де дуже гарний краєвид», і пише. Ми спробували дізнатися щось більше про Кононовича-літератора від нього самого.
- Пане Леоніде, розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли в літературу? Чому вирішили писати?
- Більшість літераторів - це читачі, котрі щось про читали й уявили твір по-іншому: не так написано, сюжетні ходи не ті, мова не та. Потім з них виростають літератори вторинного рівня, котрі намагаються покращити те, що є. Я жив у селі. Там люди книжок, у принципі, не читали. А я писав, я думав, що й писатиму.
- У тому, що Ви прийшли у «велику» літературу, «винна» «Коронація»?
- «Коронація» тут ні до чого. Це почалось у 80-ті. Я вже трохи потинявся світом. Побачив, що добра мало. Вирішив, що це треба осмислити, адже накопичився якийсь багаж, і я написав експериментальну збірку новел «Малюнок з натури». Тоді ж почав перекладати. Був такий французький письменник Андре Вюрмсер. Дуже гарний новеліст. У збірці «Калейдоскоп» містилися короткі новели з подвійним сюжетом. Я бачив, що новела може бути на три рядки, а роман - на десять сторінок. Цю книжку я підготував, знаючи, що її ніхто не надрукує, бо тоді література була добрим способом заробляти гроші, й туди не пускали чужих. Я звертався в кілька журналів... Але зрозумів, що ходу нема. Щоб друкуватися, треба було сильно маневрувати, вступати в партію. А я був переконаним антикомуністом. Я навіть не думав уже, що колись її опублікую. На початку 90-х почалося дике накопичення капіталу, і довелося змінити професію й узагалі змінити все. І я вирішив, що треба якось це осмисли ти. У 91-му я подивився, що є американський, французький, уже й російський детектив. Чому українською не може бути детективного роману? Тоді й написав кримінальний роман «Я, зомбі». І він зробив мені ім'я. Але водночас... на таких авторів дивляться як на вторинних. Це авторитету недодає. Вважають, що добрий письменник - той, хто робить речі серйозні. А стосовно тих речей, що в мене лежали, то дві з них я якось показав головному редакторові «Кальварії» Петру Мацкевичу (решту вирішив узагалі не використовувати - шкода було) - новелу «Повернення» і мікророман «Зимова казка». Видали таку маленьку книжечку тиражем близько тисячі примірників. На мене по-новому почали дивитися. Оце такий шлях. По ходу все в житті переосмислювалося. Переосмислювалась і сама концепція літератури. Потім я зрозумів, що література самоцільна, що може існувати й без читача, й без нічого. Так само, яку карате є такі вправи -«ката». Майстер карате їх виконує щоденно - це рухи, схожі на балетні, імітують удари - й у процесі він щось у собі знаходить, якісь вершини, досягає досконалості. Власне, це та с ма література.
- Як же може література існувати без читача? Зрозуміло, є самовтілення, самовираження. Але ж треба якось доносити це до людей, тиражувати й на цьому заробляти гроші. Тобто достосовуватися до публіки, щоб читачам було цікаво це читати, сприймати, ще й гроші платити.
- Коли я був школярем, у мене була улюблена книга - «Мартін Іден» Джека Лондона. Я там усе розумів, крім того, чому він покінчив життя самогубством. Він же грошей заробив, видав книжки... Розуміння прийшло кілька років тому, коли я сам почав видаватися. Грошей я не заробив, але побачив, що літератор у нашому суспільстві існує як певна емблема маргінальності. І з нього роблять порожній знак... Публіці потрібно, щоб була якась література, щоб її структурувало саме суспільство. А суспільству потрібно, аби були ці порожні знаки. А те, що дуже глибоке, справді чогось варте... то в людей немає часу заглиблюватися. Вони хочуть пробігти-пробігти - ага, отам - те, там - те.
- Але ж Ви зараз самі собі суперечите. Людина хоче «пробігти», але свої серйозні думки Ви викладаєте на папері, тому що не думаєте про читачів? Потік Ваших думок, Вашої свідомості, втілення Вашого досвіду за роки діяльності?
- Тому літературу (оскільки мало кому вона потрібна) треба робити для себе. Книжка може не ви йти, може висіти в Інтернеті. Але пишеться все для себе. Коли книжка виходить, вона може існувати не у просторі, а в часі. За якийсь час вона знаходить своїх читачів. їх за 50 років може бути десь тисяча. Вони на 70% можуть сприйняти те, що хотів сказати автор.
- А що Ви зараз читаєте?
- Скачую з Інтернету серйозну прозу. Намагався читати Коельо, прочитав «Алхіміка». Більше його в руки не візьму! Десятою дорогою обходитиму. В мене є, звичайно, улюблені книжки - переважно поезія: Антонич, Плужник, Вінграновський, Симоненко, Ліна Костенко. У Шкляра мені подобається «Кров кажана».
- А як Ви оцінюєте сучасний літературний процес? Чи є в нас перспективи якось представити себе на рівні слов'янських держав, не кажучи вже про міжнародний рівень?
- У літературі ми вже прийшли до Заходу. На За ході література на 99% «пластмасова». Така ж ідіотська, як комп'ютерні ігри. Все гарно, але це не життя, а віртуальний простір. Так і в нас. А причина в тому, що почав формуватися середній клас. Середній клас - це посередній клас, він потребує відповідної культури, такої, щоб не важка була на мізки. От завдяки цьому і є така література. А сильних речей, щоб там була якась енергія, - просто немає. За останні 14 років із десяток книжок набереться справді непоганих.
- Кожен період повинен залишати в історії своїх класиків, яких можна перечитувати й асоці ювати з епохою...
- Класик - це коли є якийсь певний рівень літературного процесу. Існують такі ніші на майбутнє, тобто тут має бути класик, хоча б якийсь. Класики займають ці ніші й залишаються в літературі, бо якщо їх не буде, то нікого не буде. З тих справді добрих книжок, які я читав, - це новели Володимира Діброви, оповідання Миколи Рябчука, деякі твори Винничука, роман «Щоденний жезл» Євгена Пашковського. Більше - я не знаю.
- Ви називали тих, кого можна ввести в класику. А сучасні, молоді автори?
- Щодо сучасних... Все воно на комп'ютерний простір схоже. От Ірена Карпа, наприклад, видала роман - якийсь бунт молодий. Я знаю, чим ці бунти закінчуються - всі стають такими собі буржуа, й ніхто нічого не хоче робити. Наша дійсність така, що треба якось її руйнувати, а для цього потрібна не наука, а щось подібне до метафізики. Й люди шукають інший дискурс. Цей дискурс традиційний. А він зовсім себе вичерпав. У нас - потреба є, а конкретної дії немає.
- А якщо, наприклад, до Вас звернулися б колеги з Росії, чи погодилися б Ви з ними працювати? Адже в них потужна видавнича діяльність.
- Ні, навряд. На сьогодні мені цікавіше перекладати. Ще в 70-ті я бачив, як мої старші товариші-письменники чи поети видавали перші книжки: сильні, блискучі. Поки автор молодий, є енергія і вона відчувається, і ще немає жодних меркантильних міркувань. Людина просто пише. А далі - енергії вже немає. І книжки погані. У них немає нічого абсолютно. Якби зупинитися на першій книжці... Але ж далі треба підтримувати рівень - «я ж наче письменник». А цього якраз і не треба робити. Ніхто ж не видав багато добрих книжок. Краще взагалі не писати, тому що досконалості ніколи не досягнеш. Якщо взяти когось із наших прозаїків, то набереться книжечка, якщо десять аркушів, то добре. Хоча дехто видав по 60-70 книжок. Краще, щоб книжка була в тебе в уяві, як якийсь не виразний образ. Тому я вирішив займатися перекладом. Дізнаюся багато нового, та ще й засвоюю щось і переймаю навіть. І до мови своїх творів ставлюся більш критично. В перекладі кожне слово перебираєш. Над окремим реченням буває два дні думаєш. Це цікаво, це корисно. А час від часу щось пишу. Два роки тому «Кальварія» мала видати мій роман «Тема для медитації». Це серйозна річ, філософська, роман про епоху. Не видали. Зате він висить на сайті. Кожен, хто хоче, може прочитати. Може, через 10 років я ще щось на пишу. Може, раніше, а може, й пізніше.
Розмову вела Юлія ПОЦІЛУЙКО

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій