новини : ЗМІ

2014-01-13

Revoluce lidské důstojnosti

До вашої уваги подаємо українську версію інтерв’ю Руслана Горового чеському виданню Babylon, опубліковане в #5/XXII від 16.12.2013 разом із перекладом оповідання «Правда» з книги Руслана Горового «Гагарін і Барселона».

Революція людської гідності
Розмова з журналістом і письменником Русланом Горовим.

Події кожного дня змінюються, але все одно, залишається багато чого, що тримає тисячі людей на Майдані в Києві з підтримкою інших українських міст. Чого конкретно хоче домогтися Майдан?
Я б не формулював «що майдан хоче», бо не можу відповідати за кожного присутнього. Однак я точно знаю чого майдан «не хоче». Майдан не хоче влади, яка б не звертала уваги на народ. Майдан не хоче правоохоронців, які можуть собі дозволити бити дітей чи журналістів. З моменту появи майдан, або як його зараз називають Євромайдан, значно еволюціонував. Розпочавшись як знак протесту людей проти дій з боку влади і зокрема президента (люди просто не розуміли усіх нюансів і тонкощів політики, а їм нічого нормально не пояснювали), після силового розгону під ранок 30 листопада майдан став місцем де зібралися обурені «батьки», які прийшли вступитися за побитих дітей. Далі пішло, покотилося.

Ясно з першого дня, що українська влада на чолі з президентом Януковичем не очікувала такої реакції і злякалась. Думаєте, що вони знають «свій народ»?
Думаю жоден президент ніколи до кінця не знає як зреагує народ на якісь доленосні рішення. Вся біда нинішньої влади — це невміння чітко викласти свої думки і пояснити позицію. Ані президент, ані, тим більше, прем’єр — не медійні люди. А медійність у наш час це важливо. Якщо пересічна людина не може слухати прем’єра який викривляє мову, то про якесь сприйняття чи адекватну реакцію йтися не може. От і вийшло так як вийшло. Коли треба було говорити, то влада чи-то ховалася, чи то говорила настільки зарозуміло, що без перекладача не розбереш. Результат — люди вийшли на вулицю.

Цього разу Майдан зовсім спонтанний, можете порівняти з 2004 роком? Здається, що тоді було ясно, що опозиція набагато організованіша, знала, чого хоче домогтися... Тепер опозиція непослідовна, не діє разом...
Відмінність двох майданів очевидна. Цього разу люди вийшли не за політиків. Звісно, опозиція так чи інакше висловлює інтереси протестуавльників. Однак цей майдан я б назвав «революцією людської гідності». Люди вийшли не проти чи за конкретного політика, а щоб сказати: «влада, ми не дозволимо «Беркуту» бити дітей. Ми не дозволимо бити й кидати за грати журналістів. Тобі доведеться нас слухати, бо ми довірили тобі керувати країною. Нашою країною»

Яким чином впливає чи допомагає досвід 2004 року? Може досвідом користуються також силові органи?
Я почув на майдані одну фразу. Сказав чоловік старшого віку: «Тоді ми були на майдані і просили молодших нас підтримати. Зараз ми прийшли на майдан до молодих». Велика кількість людей, які сьогодні активно «майданують» і це молоді люди, які дев’ять років тому ще були дітьми. Однак є й серйозні чоловіки, зокрема «афганці» (воїни-інтернаціоналісти які воювали в Афганістані за часів СРСР). Однак ті свій досвід отримали точно не на минулому майдані, а значно раніше.

Той, хто дивиться ззовні на події, не може не підтримувати демонстрантів, але існує якась можливість зрозуміти й другу сторону? Зараз маю на увазі не політиків, але наприклад, тзв. тітушок (тітушки-провокатори, яких оплачують державні органи, щоби компрометували демонстрантів та мати підстави для застосування сили проти мирних громадян), або людей, які проти ЄС. До речі, чи проводилася якась просвітницька діяльність серед громадян України щодо угоди про асоціацію з ЄС?
Щодо тітушок, то як можна ставитися до провокаторів? Їх треба вичисляти і якомога спокійніше прибирати з Майдану. Що мирним протестувальникам наразі непогано вдається. А от люди, які стоять на мітингах за владу — то річ зовсім інша. Не виключаю, що там є люди ідейні. Однак здебільшого все це люди, яких адмінресурс або в примусовому порядку, або за гроші привіз на мітинг. Я особисто розмовляв з людьми. Дехто відверто говорив про примус. Дехто називав суму. А дехто дійсно переляканий тим, що вступ до ЄС може призвести до стрибка цін або втрати робочих місць.
А щодо інформування, то повторюся. Нинішня влада навіть якщо й хоче, то не вміє розмовляти з народом і щось пояснювати. Середньостатистичній людині умовно кажучи для розуміння «генеральної лінії» потрібен перекладач.

Мені здається, що ті люди (не політики), які проти європеїзації України, просто бояться. Самі не знають чого, але ЗМІ їх утримують в якомусь режиму страху. Як виглядає сучасний український медійний простір?
Люди, які бояться євроінтеграції, діляться на дав типи. Перші, це ті, хто живе за принципом «погано живемо, однак аби не гірше». Їм легко промити мізки і налякати наприклад страшними європейськими цінами, одностатевими шлюбами і легалізацією наркотиків. Друга група, це ті, хто розуміє, що євроінтеграція не дозволить їм, як зараз, безкарно набивати кишені людськими грошима, будувати маєтки, купувати машини і яхти і ні перед ким не відповідати. Вони відчувають, що для них «період накопичення стартового капіталу» ще не завершився. А отже вони не хочуть нічого міняти.
А ЗМІ майже всі розділені від представниками влади. Тобто співають те, що хоче влада. Звісно є інтернет і незалежні ЗМІ, однак не слід забувати, що інтернетом користуються лише тридцять відсотків українців. І здебільшого у великих містах. І все ж попри це свобода слова у нас є. Якби її не було, майдану б ніколи не було. А майдан є, і владі доведеться з ним рахуватися. Народ вже ніколи не буде таким, який був до нього. І я думаю це зрозуміли вже всі в Україні. І влада, і силовики, і політики.

Як бачите закінчення цієї революції, бо можна говорити про революцію, так?
Мені дуже важко прогнозувати. Адже відомо, що революцію легше розпочати, аніж закінчити. Народ вийшов на майдан в основному не за опозицію, а просто проти влади, (згадайте, що спочатку було навіть два майдани – один з політичними прапорами і політиками, другий без політиків, тільки народ), тож політикам буде дуже важко тепер привести все до ладу. Звісно, як кожному Українцю, мені б хотілося на мить закрити очі, і відкривши їх вже бути в оновленій країні, де влада дійсно представляє інтереси народу, а проста людина заможна і задоволена життям. Однак Я хоч і письменник, однак не фантаст. Шлях до оновленої країні буде довгим.

В опитуванні, яке зробив між протестуючими Фонд «Демократичні ініціативи» видно, що більше 90% людей на Майдан приїхало з власної волі і не належать до жодної організації, половина учасників протестів Кияни, половина приїхала з інших міст України. Яким чином це впливатиме на решту населення (якщо таки вплине)?
Відповідаючи на попереднє питання я торкнувся аполітичності більшості майданівців. Звісно, коли все закінчиться, люди поїдуть по домівках і понесуть усю інформацію, усі свої думки і сподівання в регіони. Щодо Києва, то Кияни ніколи не любили нинішню владу. Це можна зрозуміти навіть по результатах останніх виборів у Верховну раду, коли в місті не обрали жодного депутата від правлячої партії. До речі Кияни, якщо відверто і найбільше потерпають від майдану. Як би не хотілося цього визнавати, однак захоплення мерії вже потроху відбивається на киянах. Невчасні проплати, комунальні проблеми, бюджет міста на новий рік, усе це ми, Кияни ще відчуємо. Однак попри те, що це впало на плечі Киян, вони розуміють, що без їхньої допомоги вийти з тупика, в якому опинилася країна – не можливо. І Кияни допомагають. І їжею, і дровами, і фізично, тобто виходять на майдан.

Спілкувалася Ріта Кіндлерова

Revoluce lidské důstojnosti
Rozhovor s novinářem a spisovatelem Ruslanem Horovým
Babylon 5/XXII, 16.12.2013

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій