що таке "кальварія"?новини : Інтерв'ю
2004-07-21Варто почитати...
«Ратуша» число 56 (1166) 17 – 24 червня 2004ТЕКСТ ТА ЙОГО ПІАРМЕНИ
— Ти не боїшся, що твої твори спричинятимуть агресію?
— Ні. Якщо таке й ставитиметься, то це проблема того, у кого вона виникатиме.
— Що таке, на твою думку, популярна література?
— Та, яку мені хочеться перечитувати.
— Чи вважаєш ти свої твори популярною літературою?
— Ні, бо свої твори але ніяк не є приємно перечитувати.
— Який твій текст подобається тобі найбільше?
— "Архе".
Любко Дереш (липень 2003 року) Те, як Дереш читав уривки з "Архе" на львівській презентації "Четверга" у квітні 2004-го, підтверджує його слова про улюблений власний текст ("Архе") і водночас викликає сумнів щодо тези "свої твори аж ніяк не є приємно перечитувати". Для мене "Архе" існує наразі у двох варіантах: два "піарні" уривки, які Любко Дереш читав на презентації, і журнальний варіант роману, опублікований у "Четверзі" (традиційно — у видавництві "Кальварія"). Розумний хлопець Дереш вибрав для читання вголос кавалки, сприйнятні для слуху й дотепні. А таких шматків у тексті є більше, ніж була змога прочитати. Опис зустрічі Дереша з Терезкою біля економічного факультету після пар (нагадаю, що Любко здобуває університетську економічну освіту) справляє враження. Якщо зіставити текст "Архе. Монолог, який все ще триває" з футуристичним есеєм Любка Дереша "М'який сірий шум", опублікованим на початку року в журналі "Политик Наll", то можна припустити, що події роману наближаються до 2012 року, останнього з перерахованих в есеї, коли, за прогнозом, "найхітовіша музика нагадує м'який сірий шум. М'який сірий шум. А потім — тиша", а найхітовіша реклама — "Silence forever. Nokia". І ностальгія за 2009-м, коли "концепція "наркотик" нівелюється і переходить в інші формати: запахи, фактури, темпоритми <...>. Ультрамодні нововведення, пов'язані з розвитком невізуальних каналів інформації. Наприклад: краплі для очей як атрибут сучасної молодої людини". Події 2009-го — року нафтизинового буму (у романі нафтизин із об'єкта рецептів отоларингологів стає "зброєю" "офтальмологів") — уже позаду, але відлунюють. Терезка, найхоробріша дівчина на світі, збирала "води тиші" і цікавилася вже відбулим бумом нафтизину (чи "плазми", "архе") — речовини, яка розширює насамперед зіниці та переповнює таємницею. Дереш як деміург і його антипод. Як герой і автор. Як суб'єкт гри і як її об'єкт. Ідеї, які, очевидно, знайдуть своїх адресатів. Менше натуралістичної жорстокості, вона, здебільшого, обрамлена в шати чорного гумору. Багато тваринок (сонечка, коти, ворони) та квітів (настурції, анемони). Талановито написаний текст, який, мабуть, знайде чимало цікавих трактувань у критиків різного стилю письма в різного штибу виданнях. Експерименти з мовою, шрифтом, чорні квадрати... І просто оригінальні пасажі: "Мене завжди цікавила їхня психологія: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула і що на це каже внучка. Навіть не наважуся уявити, яку трансценденцію здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу "Гуцик-Буцик". ... Часопис текстів і візії "Четвер" має своїх сталих читачів, хоча й намагається балансувати, друкуючи на своїх сторінках, окрім текстів молодих, ще й сучасних класиків. І хоча твори останніх є в "Четверзі", невідомо, наскільки вони самі є читачами "Четверга". Недавно в часописі з'явився розділ "Час делікатесів", який зацікавить навіть тих, кого самі четвергові тексти не надто приваблюють, чи тих, які тішаться, що не друкувалися в "Четверзі". Кожен може запропонувати для цього розділу свої думки про: музичку, чтиво, картинки, кінушко, а також вирізки і врізки (дайджести зі зарубіжної преси — вельми інформаційно насичені). Тут є також розлогі рецензії на літературні тексти. Автори двотомного "Четверга": Тарас Григорчук, Галина Пагутяк, Маркіян Філевич, Любко Дереш, Ірена Карпа, Ярослав Довган, Ярослава Івченко, Стронговський etc...
Наталя ДУДКО
2. «Демократична Україна» четвер, 3 червня 2004 р.
ОБСЦЕНТНА ЛЕКСИКА ЗІПСУВАЛА СТОСУНКИ З ПОСОЛЬСТВОМ
Нещодавно за участю письменника Жіля Лапужа відбулось вручення премії ім. Г. Сковороди — за кращий переклад французьких творів українською. Під час розмови з відомою письменницею Євгенією Кононенко з'ясувалось, що конкуренція іноді призводить до «заборонених ударів» і підступів навіть серед перекладачів.
— Пані Євгеніє, Ви відомі і як оригінальна письменниця, і як один з найкращих в Україні перекладачів з французької: у рамках програми «Сковорода», яку підтримує міністерство закордонних справ Франції, вийшло декілька романів сучасних письменниць цієї країни у Вашому перекладі.
— Але на сьогодні мої стосунки, з Посольством Франції в Україні, яке, власне, оплачує переклади, зіпсувались. А починалось з того, що в 1993 році я отримала премію за переклад антології І французького сонета. Тоді ще не було програми «Сковорода», а називалась премія іменем Миколи Зерова. Міністром культури України тоді був Іван Дзюба, а послів відтоді змінилось п'ять чи шість. Але посол в такому випадку — особа формальна, а радником з питань культури у Посольстві Франції тоді був пан Дезюс. Звичайно, французам важко судити про якості українського перекладу, але я сама — вже через стільки років, перечитуючи, відчуваю, що та антологія дійсно була перекладена добре. Можу сказати це, вже дивлячись нібито як не на своє. Я мала тоді величезне натхнення. До речі, розглядалось тоді все, що було зроблено в царині перекладу французької літератури українською за багато років. Тепер я ще зрідка роблю переклади поезії, але мало: немає замовлень.
— Натомість Ви переключились на прозу. 2002 року київське видавництво «Факт» за сприяння Посольства Франції почало видавати серію «Сучасний французький жіночий роман».
— Так, першим був роман Венери Курі-Гата «Полонянки мису Тенес». Події розгортались в Алжирі початку XIX століття, де біля мису Тенес потрапляє в кораблетрощу французький корабель. П'ятеро француженок опиняються, розгублені і безпомічні, у жорстокому чоловічому світі мусульманського Сходу. Цей твір для перекладу був, можливо, не дуже цікавим: його переклав би й студент третього курсу. Текст не зобов'язував до майстерності. Другою була книжка Анні Ерно, до якої увійшли два романи «Пристрасть» та «Застигла жінка». Перший подає картину нібито жахливої залежності жінки від чоловіка, але насправді — це пристрасть вільної жінки, яка є господинею свого тіла і своїх почуттів. У другому романі лірична героїня надзвичайно відверто, без комплексів розповідає про своє дитинство, отроцтво, не оминаючи питань дитячої сексуальності. Ось ці тексти були досить дратівливими й вимагали оригінального підходу, оскільки там багато арготизмів і навіть обсцентної, тобто непристойної, лексики. «Застигла жінка» — це есеїстично-монологічний текст, доволі оригінальний, десь, можливо, схожий за стилістикою на прозу Забужко... Але в Оксани дуже довгі реченням, які багатьом важко сприймати, а ця жінка пише короткими реченнями, іноді йдуть внутрішні діалоги з собою. І якщо вже вона пише про долю жінки, то зосереджується тільки на цьому, а не відходить кудись убік — до національних чи політичних проблем.
— Можливо, тому що у Франції вони стоять не так гостро, а Забужко переживає й за це, й за те, які в нас чоловіки погані, і таке інше...
— Так, і таке інше. Але повертаючись до Анні Ерно, хочу сказати, що перекладаючи, звичайно, я використовувала й оцю обсцентну лексику — й українську, й російську. Текст перекладений дуже відверто. Досить скандально відома авторка — жінка низького походження, здобула освіту й, одружившись з викладачем, прийшла у світ уже вищий, ніж світ її батьків. Але разом з тим вона незадоволена місцем, яке займає, й використовує лексику своєї мами-бакалійниці, аби висловити своє гостро негативне ставлення до оточення. Книжка викликала роздратування в певних колах українських перекладачів і, очевидно, був якийсь донос у французьке Посольство.
— Саме з цим пов'язане погіршення Ваших стосунків з французькою стороною? У чому ж Вас звинуватили?
— Мені закинули, нібито це неадекватний переклад, чужий українській культурі. Ось такі були коментарі. І коли ми з головним редактором «Факту» Леонідом Фінкельштейном подавали черговий проект на видання книжки, то відповідь була: «Цього перекладача ми спонсорувати не будемо». Тож наступна книжка в цій серії вже вийшла в перекладі іншої жінки, якої я не знаю, можливо — це псевдонім (йдеться про роман Поля Констана «Відвертість за відвертість» в перекладі С. Саваневської, — А. Л.).
— А поза участю в програмі «Сковорода» у нас реально видати книжку перекладів з французької?
— Ні, нереально. Можна хіба дати щось у журнал «Всесвіт», але це дуже погано оплачується. Усе-таки в радянські часи :переклади оцінювались значно вище. Там були інші проблеми. Пригадую, коли я готувала свою першу публікацію у «Всесвіті», виникла напівкумедна, налівабсурдна ситуація: коротенький зміст перекладу віршів відсилали до Москви. Натомість гонорар за добірку віршів був щедрий — 300 радянських карбованців. Хоча, зрозуміло, що поезія перекладається не тільки за гроші; це взагалі дуже приємна робота, я б навіть сказала — психотерапія. Але, з іншого боку, вона потребує дуже великих сил, внутрішніх затрат і, звичайно, часу: І не завжди випадає робити це просто так. Іноді я роблю це, але... Повторюю весь час; перекладачам потрібні замовлення.
— Усе ж таки досить дивна ситуація Із «Застиглою жінкою» Ерно та проблемами, які виникли у Вас через це. Мені одразу ж згадуються переклади з англійської Соломії Павличко, зокрема «Кохання леді Чаттерлей». Там таке можна прочитати, що, певно, й Дмитро Павличко почервонів би... Але ж це і є надзавданням перекладача: найбільш повно передати мову й стиль автора.
— Якраз на Соломію Павличко я й орієнтувалась у своїй роботі. Річ у тому, що обсцентна лексика на Заході, звісно, також існує, але там вона вже давно ввійшла в літературу й перестала бути табу. Йосиф Бродський у записних книжках писав, коли жив у США, що тамтешні газети украли матюки у підворіть та передмість.
— Колись, перекладаючи п'єсу англійського драматурга Едварда Бонда, я теж довго розмірковував — як же передати українською оте саме fuck. Зрештою також назвав речі своїми іменами.
— Так, якщо намагатись непристойність передати ніжно — це вже неадекватний переклад, порушення стилю автора. Саме так думала і я, коли перекладала Анні Ерно, тому що там справді було обурення жінки. У відгуках про книжку лунали думки, що жінці так висловлюватись не треба. Мені теж у романі найбільше різало слух, що вона надзвичайно обурюється своїм чоловіком. Він примушував вести її домашнє господарство, а сам приходив на готове і сприймав це як належне. Але вона, очевидно, писала цей текст, коли вже розлучилася з тим чоловіком і коли забула, що любила його. Бо коли безпосередньо любиш, то все йде зовсім по-іншому.
Розмовляв Анатолій ЛУЧКА
3. Журнал «Больша игра» № 4(19) 2004
ЛИТЕРАТУРНАЯ ПАЛИТРА ЕВГЕНИИ КОНОНЕНКО
…Вхождение Евгении Кононенко в литературу состоялось в 1990 г. большой публикацией переводов современной французской поэзии. Кстати, за которую она получила единственный «советский» гонорар — 300 рублей. По тем временам — очень даже приличные деньги. Для сравнения, среднестатистический советский инженер имел месячный оклад аж ... 120—130 рублей. В то время пани Евгения еще не писала прозы, но зато сочиняла стихи, которыми была не совсем удовлетворена. А работа над переводами ей помогала сформировать собственное желание работать со словом, чтобы выказывать свои чувства. В 1993 г. за переводы французских сонетов она получает премию Посольства Франции в Украине в номинации «Дебют». А в 1995 г. она становится лауреатом литературного конкурса «Гранослов», как автор поэтического сборника «Вальс першого снігу». Спустя некоторое время пани Евгения постепенно раскрывает свою литературную палитру и начинает пробовать себя в прозе. Первая книга ее рассказов и повестей вышла в 1998 г. под названием «Колосальний сюжет». А по истечении двух лет она начинает сочинять детективы. И уже первый ее роман в этом жанре с интригующим названием «Імітація» становится украинским бестселлером. Сначала он был опубликован в «Сучасності» и назван лучшим романом года, за что и удостоился премии этого журнала в 2001г. И буквально с коротким интервалом он выходит в львовском издательстве «Кальварія». На форзаце книги, выпущенной названным издательством, приведены слова известного писателя Андрея Куркова об этом романе: «Вперше отримав таке задоволення від українського детективу, який завдяки своїм іронічно-трагічним інтонаціям не тільки міцно тримає увагу читача до останнього рядка, а й відтворює наше сьогодення краще за будь-який «високий» роман. Беру на себе сміливість провістити цій книзі успіх не тільки серед українських читачів»...
