Сергій Жадан

Балади про вiйну i вiдбудову

ISBN: 9667092887
Класифікатор: Українська художня література. Поезія
К-сть сторінок: 100

У цій книзі зібрані вірші дійсно варто читати, навіть якщо ви тільки що прочитав кілька віршів ви отримаєте відчуття питань. Чому б не зробити перерву у своїй звичайної діяльності, таких як перевірка електронної пошти, ігри в http://www.casino.com/ або всьому, що ви зазвичай робите, щоб пуститися в місці поезії? Нижче наводиться пояснення того, що ви можете очікувати від книги.

Середньоєвропейський Жадан, або ж Рембо в екзилі
СТАНСИ ДЛЯ СЕРГІЯ

Маріанна КІЯНОВСЬКА
Взято з POSTUP/BRAMA


Є про Жадана такий “одеський” анекдот: приїжджає Жадан – уже після “касетного скандалу” – до Німеччини, зустрічається там із яким-небудь Розенблюмом, і от цей Розенблюм у пориві відвертості запитує у Жадана про його національність, на що Жадан відповідає: “Так, а що?”. Розповів мені цей анекдот колишній львів’янин, який нині постійно мешкає у Варшаві, при каві, за читанням Жаданової ж таки щойно виданої книжки, презентація якої відбулася за день до свята Трійці, у суботу, в “Дзизі”.

Книжка ця – “Балади про війну і відбудову” (Львів, “Кальварія”, 2001) – є, на мою думку, дуже вдалою, дуже органічною щодо самого Жадана і надзвичайно гармонійною (вибач, Жадане, я довго мучилася, добираючи слово, але інакше і справді не скажеш). Не все у ній нове – тобто якщо намагатися стежити за Жадановою творчістю, то справді цілком нова у ній передмова “сварливого сімдесятирічного письменника” Андруховича, – але все в ній добре, витримане і якесь, я б сказала, дуже рідне (ще раз вибач мені, Жадане, цю кляту сентиментальність), тож лицарську поезію та “Переваги окупаційного режиму” мали б вивчати у школі – звичайно ж, без купюр.

Різні люди різного калібру можуть “визнавати” (або “не визнавати”) цю поезію, “відчувати” (чи “не відчувати”) фантомність русла Ріки як єдиного надійного орієнтиру в просторі, де надто багато речей, дріб’язку, мотлоху, вони можуть “розуміти” “старого ісаму бен ладена”, але вони ніколи не зможуть передати ІНШИМИ, а не Жадановими словами почуття незрозумілого смутку від того, що “вже ластівки пролітають над готелем президентський”. Бо Жадан (“блідий сорокарічний Рембо”, як пише про нього Андрухович) зрозумів (засвоїв, пережив), що справді реальним є тільки неясне, химерне і розчленоване, поліфонічне і поліхромне сприйняття світу, він – услід за своїми попередниками, але у цілком власний спосіб – зробив миттєве переживання об’єктом поетичного зображення. І це виявилося потужним чинником, запорукою звільнення – не просто Автора чи Читача, а Людини взагалі. Суть поезії – у несказаному:


“Так само/ рік важка протяжність –
заповнена дбайливо ніша –
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша тим тихіша...”


Що то, як не “світлина” відчуття глибокої внутрішньої свободи, безпосередності переживання, що визначається цією формулою як стан людської свідомості, як стан людського буття взагалі?..

То – основна властивість його поезії: комплексність переживання і дифузія найгостріших і найтонших, і грубих, і зовсім грубих, і тупих вражень – при повній відсутності ієрархій. Витончена наївність – і солдафонський стьоб (або солдафонська наївність – і витончений стьоб) – суть гри у класики його найкращих віршів. Чиє вона породження? Що воно? Яке воно? Звідки воно? У його віршах – громи і блискавки грандіозної боротьби геть усього з усім, починаючи від великих філософських концепцій і закінчуючи “проблемами контрацепції”.

Сергій є у певному сенсі антихамелеоном: кожний бачить його подібним до себе – чи до когось іншого. Але він є собою, тільки собою, всюди і завжди – собою... Його вже зараз порівнюють: хтось – із Верленом чи Рембо, хтось – із Подерв’янським... Бо він – епатує, вражає, якраз тим і наражаючи читача на небезпеку так і не зрозуміти, наскільки він серйозний! Його моторошні міські пейзажі не означають спраги за іншими, світлими. І коли читаєш його вірші з підкреслено соціальним звучанням – його “Цитатник”, його “Іслам” (приголомшливої сили поема про любов до тих, хто її вартий), його “Кінець української силабо-тоніки”, розумієш, наскільки його прокльони насправді є мрією, і наскільки його мрія насправді мрією не є...

Занепадницький містик Жадан, замучений і розчавлений містами, мегаполісами і провінціями, що метається з боку в бік, шукаючи притулку навіть у католицизмі (зрештою, певно, треба брати ще глобальніше), – він жагуче любить життя і красу, але він митець того ж штибу, що й Рембо, який умів знаходити одне й інше в незначному, мізерному, ницому. І в Жадана теж є ця жадібність до життя, вміння закохуватися в будь-яку дрібницю, а звідси – здатність говорити всіма словами, від найбільш піднесених і до найгрубіших.

Жадан став рупором тематичного розкріпачення в сучукрліті – як колись Верхарн у своєму іншому великому місті. Це Жадан пише, як жінка “вранці полоще рот потім випльовує воду”, – і зрозуміло, що це “музика що почавшись одного разу вже ніколи не закінчується”, що це лірика, яку як не ми, то наші нащадки визнають шедевром... Жадан говорить про “різновиди споруд”, “про місто, з якого ти щойно емігрував”, але насправді то емігрант артикулює “балади про війну і відбудову”, і при цьому мимохіть зауважує:

“страшно з’їжджати зі сленгу коли
у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик”,
а далі – цілком безапеляційно:
“коли українець прийде до бога
я знаю що він скаже йому”.

Жаданів тематичний розмах іде, може, й від Верлена, а може, то просто “сліди періодики”... Бо ж навіть Андрухович дивується з його здатності фіксувати деталі...

Жадан як урбаніст у сучукрліті є цілком унікальним, але при тому він є цілком унікальним як урбаніст і поза сучукрлітом, – на тлі, скажімо, німців чи тих же французів... Бо Верхарн не міг би сказати бодай такого: “Лілі Марлен, ти не росла у совку, ти взагалі не знаєш, що це таке – совок...”, бо Верхарн теж не знав, що воно таке – совок. А Жадан якимось дивом – знає... І те знання, може, є більшим, ніж його індивідуальна пам’ять, обмежена віком, але не обмежена “україною”.

Про художню досконалість віршів Жадана, про його новаторські візії, ритми, звукопис можна говорити багато, але пам’ятатиму, що “україна це велика ріка перетнути яку обламуються навіть птахи”... Про таку поезію треба писати мало – або нічого (бо хто ще так, як він, зміг сказати про вічне?):

“Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила”.

Тим більше, що “лицарю перед Богом” глибоко байдужісінько (і втретє вибач мені, Жадане, – ...) “щодо наслідків цього”...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій