новини : Огляди та аналітика

2014-04-11

Україна: проект не на часі?

Петро Мацкевич, засновник і мажоритарний власник видавництва "Кальварія", керівник PR-Prime Company

Національна культура, і передовсім національна книжка, є стратегічною галуззю держави з погляду національної безпеки, формування нації та міжнародного авторитету і країни, і держави. А за умови ефективної державної політики культура є ще й надзвичайно потужним економічним чинником. Так, внесок культурних індустрій у валовий дохід країн Євросоюзу становить понад 8%, що перевищує внесок від сільського господарства або хімічної промисловості. А у Великій Британії — понад 10%. Тому не дивно, що саме Лондон, а не Париж є центром світової моди, і саме Велика Британія, а не США чи Китай є світовою видавничою метрополією — і за накладами, і за кількістю титулів. Але Китай уже зрозумів важливість цієї галузі, тому культурні індустрії стали однією з найдинамічніших (за приростом) галузей китайської економіки. На сьогодні внесок культурних індустрій у валовий дохід Китаю уже сягає 3%. Але така ситуація стала можливою лише завдяки тому, що і в Європі, і в Китаї є державні діячі, які розуміють фундаментальну роль культури в житті суспільства, а отже, й необхідність стабільності законодавства у цій сфері та особливих довготривалих законодавчих і податкових преференцій, що їх там мають культурні індустрії.

Довготривалих потужних результатів у формуванні особистості, громадянина і нації, у зміцненні держави, отриманих через культурні чинники, неможливо досягнути в інший спосіб. Саме тому влада, яка дбає про міцну державу "всерйоз і надовго", докладатиме всіх можливих зусиль для всебічного розвитку всіх сфер культури. Причому не має значення, демократична це держава, чи тоталітарна. В останньому випадку це ще важливіше — недаремно і Сталін, і Гітлер надавали розвиткові культури (у певних жорстких рамках, звичайно) такого великого значення й фінансували потрібні їм (у рамках їхнього ж розуміння) культурні індустрії дуже щедро.

Однак в Україні, упродовж усіх років незалежності, попри наявність високоякісного, нерідко якіснішого, ніж у Європі, культурного продукту, культура залишається на маргінесі державної політики і не виконує своєї фундаментальної ролі, а культурні індустрії перебувають у геть жалюгідному стані. Головною ж причиною такого стану речей є те, що за всю історію незалежної України при владі не було державних діячів — лише політики. А політиків не цікавить доля держави та її народу — тільки результати наступних виборів. Тобто їм не йдеться про довготривалі результати... Із цього погляду зрозуміло, чому всі президенти, парламенти й уряди незалежної України були не зацікавлені в розвитку культури — політикам не потрібні вільні люди, які вміють мислити й відчувати фальш. Мало того, політики зацікавлені у перетворенні народу на "електорат", тобто в дебілізоване бидло, свідомістю якого легко маніпулювати. Квінтесенцією побажань політиків щодо рівня культурного розвитку українського народу є дебілізуюче гасло, яке впродовж багатьох років було заставкою Першого національного телеканалу: "Буде хліб, буде й пісня". Ну просто ода "Про базис і надбудову" — слова Карла Маркса, музика народна, обробка "молодого орла" Поплавського... А правда звучить так: "Не буде пісні, не буде й хліба".

Смію стверджувати, що значною мірою втрата Україною Криму і загроза втрати нею південно-східних областей є наслідком відсутності державної культурної політики та повної відсутності будь-якого, навіть мінімального, рівня культури у більшості українських політиків усіх політичних партій.

Я мав надію, що на хвилі революції гідності в Україні нарешті з'являться (або проявляться) державні діячі, які зрозуміють стратегічну цінність культури як для держави в цілому, так і для своєї власної репутації зокрема. Однак усі мої звернення до, здавалось би, культурних людей "від політики" щодо нагальності розв'язання проблем української культури вже сьогодні, наражалися на одну відповідь: "Не на часі...". А жорстока реальність є такою: якщо для українських посадовців українська культура і зараз не на часі, то, мабуть, і проект Україна для них не на часі? А може, це вони не на часі — минув їхній час?

Адже перші реальні кроки, які необхідні для того, аби культура в Україні могла виконувати свої стратегічні функції, не потребують додаткових бюджетних витрат — із часом культурні індустрії зароблять і на себе, і на державу, якщо для їх існування будуть створені нормальні стабільні умови. Однак створення таких умов потребує ухвалення цілої низки рішень — як на законодавчому рівні, так і на рівні відомств, відповідальних за економіку країни в цілому.

Але найперші заяви "оновленого" міністерства фінансів не просто насторожують — вони лякають і викликають стан дежавю. Таке враження, що за спиною нового міністра економіки ширяє привид головного гробаря української книжки Віктора Пинзеника. Мало того, що не пропонується жодних радикальних змін, без яких неможливо "витягнути" економіку України (наприклад, нарешті спробувати ліквідувати убивчий для розвитку "всього живого" ПДВ). Не пропонується застосувати навіть перевірені у всьому світі способи виходу з кризи (наприклад, реальне зменшення податкового тиску). Більше того, пропонується "по повній програмі" оподаткувати навіть ту "курку, яка незабаром може нести золоті яйця", — IT-індустрію і... вітчизняну книжку. І це при тому, що український книжковий ринок більше ніж на 90% окупований російською книжкою, вартість усього річного видавничого асортименту українських видавців (за ринковими цінами) усіма мовами разом з вартістю шкільних підручників і брошур не перевищує 200 млн дол., а кількість виданих за 2013 рік книжок (знову ж таки всіма мовами, включно з брошурами, підручниками й книжками, виданими як державне замовлення) на душу населення не перевищує одного примірника (!). Такої ситуації немає навіть у Занзібарі. Загальноприйнятим у світі показником, який свідчить про гуманітарну катастрофу в країні, є зниження річного рівня виданих на душу населення книжок до 1,5 примірника. В Україні ця цифра упродовж більш як десяти останніх років становить у середньому 0,6–0,7 примірника. А ви запитуєте, чому ми втратили Крим... Так і всю Україну "просрати" недовго — велика кількість хліба під спів Поплавського гарно сприяє цьому процесу.

І для прикладу: річний дохід видавничої групи Pearson з Великої Британії (де книжка була, є, і буде у пільговому податковому полі) у 2012-му перевищував 8,4 млрд дол.

Після запровадження згаданого вище "повнопрограмного" оподаткування в IT-сфері спостерігатимемо стагнацію цієї галузі в Україні (а отже, й зменшення бюджетних надходжень) і черговий потужний відтік мізків за межі країни. А в книжковій сфері (у сьогоднішніх умовах окупації книжкового ринку) — просто гаплик українській книжці, уже без можливості її відновити, та читання українцями лише книжок імені дєдушкі Путіна, з відповідними "патріотичними" і стратегічними наслідками.

Навіть у Росії, після стрімкого злету книжкової видавничої галузі (завдяки восьмирічним повнометражним податковим пільгам), ця галузь із поверненням ПДВ на книжку (причому пільгового — лише 10%!) почала "падати" і "загнивати": збанкрутувала ціла низка невеликих видавництв, які творили найцікавішу російську книжку, наприклад "Вагріус" (в усьому світі книжкову моду задають саме невеликі видавництва-експериментатори, які знаходять і виводять у світ нових цікавих авторів, а великі видавництва-монстри потім намагаються їх перекупити і "поставити на конвеєр"); збанкрутувала низка книгарень і найбільша російська книготорговельна мережа "Топ-книга"; відбулися злиття і поглинання, в результаті яких усю "погоду" на російському книжковому ринку почали робити кілька видавничих монстрів на кшталт "ЕКСМО", яке, до речі, сьогодні володіє майже всіма загальноукраїнськими книготорговельними мережами. Ці видавничі монстри, окрім усього іншого, почали "грати" на пониження якості текстів (монополія!) і видавати безліч ультрапатріотичних та шовіністичних книжок, зокрема й у галузі художньої літератури (соціальне замовлення, що його формує політика "царя"). А зважаючи на те, що кожна четверта книжка, видана в Росії, продається в Україні, — й формувати відповідний світогляд в українського читача цих книжок... А у фінансовому плані після повернення ПДВ на російську книжку (повторюю, пільгового — 10%!) маємо майже триразове її подорожчання для покупця і, що природно, значне падіння доходів видавців (а отже, й податкових надходжень до бюджету). У 2012 році сумарний дохід усіх російських видавців знизився до рівня у 2,5 млрд дол. (порівняйте бодай з одним британським Pearson — 8,4 млрд дол.). У російській пресі регулярно з'являються статті на кшталт "Книжная отрасль не может выбраться из кризиса", "Реквием по российской книге" тощо! А що ж тоді говорити про українську книжку?

Для української культури загалом, і для української книжки зокрема, як, зрештою, і для національної безпеки України, ПДВ на українську книжку — це дуже серйозна загроза (а в нинішній ситуації — загроза смертельна!). Якщо цей податок на українську книжку буде запроваджено, то їй справді буде повний гаплик. І це буде "найпатріотичніший" учинок української влади за всі роки незалежності. Особливо на тлі російської агресії...

Державні діячі більшості країн Європи добре розуміють убивчий вплив ПДВ на книжку, тому розмір цього податку там або нульовий, або дуже невеликий (3–7%). Але є країни, де ПДВ на книжку досить значний — аж до 25% (Данія), а національна книжка при цьому існує (як — це вже інша річ). Хоча навіть в одномовних країнах, де національна книжка займає більш як 98% ринку, запровадження ПДВ на неї не минає безслідно. Так, у Польщі 2011 року під тиском ЄС було запроваджено ПДВ на книжки. Як наслідок — у більшості видавців "під ніж" потрапила передовсім інтелектуальна література — та, яка задає рівень і стандарти. Більшість видавців почали орієнтуватися на пошук супер-бестселерів, а отже, й на пониження якості текстів (далеко не завжди вимоги ЄС ідуть на користь національним державам). І це при тому, що ставка ПДВ на книжку у Польщі становить лише 5% (!), за стандартної ставки цього податку 23% (!!!). Однак ситуацію на видавничому ринку Польщі рятують такі фактори: одномовність країни, істотна державна підтримка книжки, доступ до великих загальноєвропейських фондів і книжкових програм, розвинена мережа книгарень (на душу населення — у 25 разів потужніша, ніж в Україні), розгалужена мережа гуртової книжкової торгівлі (в Україні взагалі відсутня), розвинена інформаційна інфраструктура культурної галузі тощо. Однак більшість польських видавців якісної літератури говорять про повний гаплик добрій польській книжці — особливо з огляду на те, що останніми роками більшість цікавих польських видавництв були придбані великими європейськими компаніями, після чого почали випускати "снікерси" замість книжок. Польська ситуація мені добре відома не з преси чи з "третіх рук", а завдяки вільному володінню польською мовою, стажуванню у польському видавництві Науковому, регулярному відвідуванню польських книгарень і книжкових виставок та великій кількості постійних контактів з керівниками польських видавництв.

Було б ідеально взагалі ліквідувати в Україні ПДВ як податок, який гальмує розвиток усієї економіки. Адже попри заяви фінансистів, що цей податок наповнює бюджет більше ніж на 50%, говорити так не зовсім коректно. Вийміть із цього повернутого ПДВ вартість його адміністрування (істотна частина вартості утримання податкової адміністрації), врахуйте ненадходження до бюджету через гальмування розвитку економіки, корупційність цього податку тощо — і картинка виявиться зовсім іншою... Ну і, нарешті, запитання, на яке кожна мисляча людина спроможна відповісти сама: як ви думаєте, чому МВФ, даючи кредити, завжди наполягає на запровадженні або збільшенні ПДВ? І це при тому, що в головного спонсора МВФ — США цього податку немає. І якби якийсь із президентів США спробував його запровадити, то його, вочевидь, спіткала б доля братів Кеннеді.

Зрозуміло, що ліквідація ПДВ в Україні належить до проектів майже фантастичних, але сьогодні, в революційній ситуації, це могло б бути реальним як ніколи. Коли ситуація в Україні хоч трохи ввійде в береги, зробити це буде неможливо. Це підтверджують і слова головного реформатора грузинської економіки Кахи Бендукідзе, який мріяв ліквідувати ПДВ в Грузії, але не зміг цього зробити попри свою відверто лібертаріанську позицію: "Відмовитися від ПДВ складніше, ніж перемогти корупцію"...

Однак у перспективі (але не сьогодні!) навіть запровадження ПДВ на українську книжку (в розумних межах) не буде її головною проблемою. Якщо податкова і законодавча ситуація буде стабільною хоча б 10–15 років, видавничий бізнес пристосується до цього, і навіть справжні, а не скомпільовані з Вікіпедії, енциклопедії в Україні почнуть з'являтися.

Проблем, які нагально мусимо вирішувати для "реанімації" української книжки і які можуть бути вирішені лише за участі держави (з огляду на стратегічну важливість галузі), багато. Більшість із них, як і можливі шляхи їх розв'язання, я озвучував іще на початку 2000-х. Повнометражну програму виходу української книжки з кризи, що на першому етапі не потребує істотних додаткових витрат з державного бюджету, теж не важко розробити, однак для цього потрібні справжні українські державні діячі і розуміння ними "ваги питання".

Та навіть цього буде замало, якщо не будуть сформульовані й законодавчо закріплені базові принципи державної політики у сфері книговидання, серед яких, вважаю, мають бути такі:

1. Чітке визначення терміна "вітчизняна книжка", бодай таке:

Вітчизняною книжкою є книжка, видавцем якої є резидент України, незалежно від того, в якій країні ця книжка була розмножена (поліграфічне виконання).


Хай як дивно, але сьогодні українське законодавство визначає як "вітчизняну" лише книжку... виготовлену, тобто розмножену, в Україні. Ця фальшива "поліграфоцентрія", коли все ставиться з ніг на голову, є однією з фундаментальних причин багатьох лих української книжки.

Звичайно, наявність потужної поліграфічної бази та виробництва усіх поліграфічних матеріалів для книжки є бажаною, але зовсім не необхідною умовою для розквіту національного книговидання. Наприклад, видавці з Великої Британії більшість своїх книжок друкують у Китаї, Малайзії і на Тайвані. Від цього ті книжки не перестають бути британськими, тому — ніякого ввізного мита й ніяких інших податків, окрім податків, визначених британським законодавством для вітчизняної книжки. Нагадаю, що Велика Британія є світовою книжковою метрополією.

2. Якщо все-таки в Україні не буде ліквідовано ПДВ як податок, який руйнує економіку держави, то принаймні у сфері культури, а в книжковій царині передовсім, цього податку не має бути взагалі.

Тобто у податковому законодавстві України повинна бути закріплена приблизно така норма:

Не є об'єктом оподаткування ПДВ операції з підготовки, виробництва та продажу вітчизняної книжки в Україні, причому ця норма не може бути змінена жодним іншим законодавчим актом України.

А в Митному та Податковому кодексах додатково повинні бути закріплені ще й приблизно такі норми:

а) не є об'єктом оподаткування ПДВ операції із ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України;

б) не обкладаються ввізним митом операції із ввезення в Україну вітчизняної книжки, розмноженої (поліграфічне виконання) за межами України.


3. Головними суб'єктами української видавничої справи є: автор/перекладач, видавець, дистриб'ютор, книгарня, бібліотека і читач (у цьому переліку немає поліграфіста так само, як і виробника паперу, бо це вторинні суб'єкти видавничої справи, так само як і пошта, телефонний зв'язок тощо). А суб'єктами, які потребують першочергової державної підтримки з огляду на сучасний стан, повинні бути: дистриб'ютор, книгарня, бібліотека і читач (у цьому переліку немає видавця, оскільки за умови нормального функціонування всіх перелічених вище суб'єктів, видавнича справа перетворюється на нормальний бізнес).

Досвід багатьох країн дає змогу створити реальну програму цієї підтримки, не витрачаючи додаткових коштів з державного бюджету.

Єдина програма, якої не можна скорочувати навіть в умовах бюджетного дефіциту, — це виділення коштів на поповнення бібліотечних фондів. Однак в Україні ця програма має бути кардинально реформована: вибирати вітчизняні книжки для поповнення бібліотечних фондів, яке здійснюється за кошти державного або місцевого бюджету, повинні самі бібліотекарі (на місці, у кожній бібліотеці!), а не так звана експертна комісія (централізовано, з відбором книжок). Забезпечити можливості такого вибору непросто, але технічно абсолютно можливо. Наявність такої можливості не лише піднімає страшенно занижену самооцінку бібліотекарів, а й має ще кілька додаткових позитивних ефектів. Зокрема:

а) мінімізує можливість реалізації корупційних схем — домовитись із 18-тисячною армією керівників публічних бібліотек нереально... А з будь-якою експертною комісією при Мінкульті, маючи такий досвід, — запросто;

б) унеможливляться такі ганебні історії, одна з яких сталася за часів президента Ющенка і міністра культури Вовкуна. А саме: за наказом міністра культури у дитячо-юнацьких бібліотеках Криму, Донеччини, Харківщини й Луганщини було ліквідовано значну частину бібліотечного фонду російської класики, а натомість за державні кошти поставлено далеко не дитячі книжки сучасних українських авторів, серед яких Лесь Подерв'янський, Олесь Ульяненко, Світлана Поваляєва та ін. Але перлом у цій поставці була, звичайно ж, книжка Леся Подерв'янського. Реакцію бібліотекарів дитячо-юнацьких бібліотек Криму, Донеччини, Харківщини й Луганщини на таку заміну передбачити неважко — ми отримали нову порцію ненависті до "мови": свій гнів вони вповні вилили у місцевій пресі. Думаю, що якоюсь мірою (звичайно, лише невеликою — але все велике складається з дрібниць) це посприяло розпалюванню антиукраїнських настроїв у тих регіонах. Книжки названих вище авторів — це чудові твори для дорослих (я сам був першим їх видавцем), але поставляти їх у дитячі бібліотеки Криму й Південного Сходу України замість насильно вилученої російської класики... І відбирала ці книжки, звичайно ж, "високопрофесійна" експертна комісія. Найцікавіше, що після того, як ця історія була оприлюднена, дій її фігурантів не засудили ані діячі культури, ані Асоціація українських видавців...

4. На законодавчому рівні забезпечити неможливість будь-якої цензури у видавничій справі і терміново припинити дію закону України "Про захист суспільної моралі" та ліквідувати Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі.

Видавець сам повинен нести відповідальність за зміст текстів, видання яких він здійснює від свого імені. Якщо ж оприлюднення таких видань порушує якісь закони України, то за такі порушення видавець повинен відповідати лише в судовому порядку. А діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі не просто суперечить принципам свободи слова, а загрожує національній безпеці України. Недаремно за термінову ліквідацію цього геббельсівського органу виступає і Українська Гельсінська спілка.

5. На законодавчому рівні забезпечити державну підтримку інформаційної сфери українського книговидання, спрямовану на зростання ролі культури в суспільній свідомості.

Це ключова проблема не лише видавничої галузі, а й усієї сучасної української культури. Більшість українців абсолютно нічого не знають про здобутки сучасної культури. Нічого не знають про це і за межами України. А те, про що нікому невідомо, не може ані впливати на щось, ані виконувати своїх функцій.

Є досвід багатьох країн, як забезпечити громадян інформацією про культурні здобутки своєї країни без витрачання істотних коштів з державного бюджету. Деколи такі заходи на першому етапі викликають спротив і видаються недемократичними. Наприклад, за словами видавців з Нідерландів, у них існує така практика: держава зобов'язує усі газети регулярно друкувати інформацію (невеличкі рецензії і відгуки) про нові книжкові видання (на власний вибір). На газети, які не виконують цієї умови, накладають чималі штрафи. В Україні такі зобов'язання можна поширити і на телевізійні канали. Може, комусь це здасться й не демократичним, але в українській ситуації іншої можливості вийти з інформаційного вакууму для української культури практично не існує.

6. На законодавчому рівні закріпити принцип рівності доступу громадян України до книжок державною мовою, які аналогічні тим, що є у вільному доступі російською мовою.

Цей принцип має звучати приблизно так:

Держава (законодавчими актами або рішеннями Кабінету Міністрів) забезпечує громадянам України таку можливість: якщо у будь-якій книгарні будь-якого населеного пункту України є у продажу та чи інша книжка російською мовою, то в тій самій книгарні або сусідній із нею споживач повинен мати можливість придбати аналогічну книжку українською мовою такої ж якості і за ціною не вищою, ніж російський аналог.

Реалізація принципу рівного доступу може передбачати будь-які економічні й позаекономічні заходи з боку держави, зокрема й ліцензування, квотування, диференційоване оподаткування, преференції для книжки українською мовою і т.д.



* * *

І одна цікава деталь про зв'язок культури і природничої освіти. У відомих мені українських експертів видавничої сфери перша освіта є природничою, а не економічною чи гуманітарною, як можна було б думати. Така ж освіта і в багатьох діячів української культури. Достатньо згадати В'ячеслава Вакарчука або Олександра Ксенофонтова. Однак така ситуація не є суто українським феноменом. Наприклад, у Польщі засновником і власником одного з найбільших і найцікавіших польських видавництв Prószyński i S-ka був астроном, а найкращим міністром культури, який вивів польську культуру, і особливо книжку, на новий рівень і запустив механізми промоції польської культури у світі, які й досі працюють, був Вальдемар Домбровський, який свого часу закінчив... факультет електроніки Варшавської політехніки.

Тому, можливо, ситуацію в українській культурі зможуть виправити люди, які не лише мають досвід провадження бізнесу у сфері культурних індустрій, а й природничу системну освіту. Та, зрештою, не лише культура чи видавнича справа, а й економіка знає яскраві приклади, коли успішні революційні зміни в економіці держави здійснюють зовсім не економісти (принаймні за першою освітою), а люди з природничою освітою. Так, реформатор сучасної економіки Грузії Каха Бендукідзе за освітою — біолог (Тбіліський університет, аспірантура Московського університету).

№13, 11 квітня 2014
Джерело: http://gazeta.dt.ua/socium/ukrayina-proekt-ne-na-chasi-_.html

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій